Карантин мало не щодня пом’якшується. Запрацювало метро у великих містах, рушили потяги, пішли автобуси до сіл, відкриваються частково дитячі садочки. Озвірілих від обмеженості руху фанатів здорового способу життя нарешті запустили до спортивних залів. Басейни розкрили свої теплі – порівняно з морями – обійми для тих, хто прожити не може без батерфляю та брасу. Футболісти почали забивати свої голи, відпрацьовуючи мільйонні зарплати. Літні майданчики кав`ярень заповнені кавоманами та просто тими, хто скучив за живим спілкуванням. У ПТУ (перепрошую, професійних ліцеях) дозволили практичні заняття – ну дійсно, не через Zoom же ж навчати зварювати залізо чи працювати на токарному верстаті. Дозволено публічно захищати дисертації. Майже у всіх сферах життєдіяльності є карантинні послаблення та, як наслідок, пожвавлення. Окрім однієї. Культурної.
Днями під будівлею Кабінету міністрів мітингували офіціанти з кухарями – вимагали відкриття своїх генделиків та шинків, суші-барів та фаст-фудів. Мають право – адже, за підрахунками, у цій галузі працює десь 800 тисяч людей. Вони хочуть їсти, а цього не буде, поки не почнуть їсти їхні клієнти. Думаю, вони свого скоро витребують. Раніше ще хтось мітингував неодноразово…
Не мітингують лише вони. Працівники культури. Хоча їх в Україні не менше, ніж працівників сфери громадського харчування. В Україні близько 140 театрів! Біля 2600 музеїв! Кількість бібліотек взагалі важко порахувати – лише в Кіровоградській області, за останніми цифрами, біля 1200 бібліотек! Так, не всі вони підпорядковані Мінкульту, є багато відомчих – бібліотеки вузів, сільські книгозбірні тощо. Але навіть у підпорядкованих Міністерству близько 600 бібліотеках області працюють тисячі людей. У масштабах держави – десятки тисяч працівників.
Філармонії є у кожній області, з десяток національних колективів (імені Вірського, Верьовки та інші) мають у штатах під десяток тисяч працівників, не лише маестро та солістів, музикантів та танцюристів, але й працівників сцени, водіїв, електриків і ще багато кого.
У нас в країні лише стаціонарних цирків десять, а біля них ще з п’яток підприємств типу дирекції пересувних цирків та підприємства з виробництва атракціонів. Це теж пара тисяч людей. А 11 творчих спілок, а п’ять об’єктів зі статусом кіностудії (це без урахування по суті приватної Одеської кіностудії), а культурні центри усілякі, обласні центри народної творчості, навчальні заклади і так далі? Невже всі ці люди не хочуть їсти?!
Чому в тролейбусах можна сидіти пліч-о-пліч з іншими пасажирами, а так само у кріслах кінозалу – зась? До театру також можна у масці та рукавичках… Чому в ларьок із м’ясом можна пускати по одному-два-три покупці, а до бібліотеки за тією ж схемою не можна – при тому, що площа приміщень бібліотек зазвичай в десятки разів більша за магазинну?
Пам’ятаєте історію про Черчилля, який під час війни відмовився скорочувати видатки на культуру: «А за що тоді ми воюємо?». А навіщо ми долаємо ту пандемію? Щоб спокійно ходити по генделиках і сидіти там великими компаніями без масок? Щоби плавати в басейнах не дві людини на доріжку, а скільки влізе?
Люди добрі, на наших очах гине українська культура, її служителі масово втрачають роботу. Публіка настільки звикла до зачинених музеїв та театрів, що може і не повернутися туди вже ніколи! Бо можна ж в Інтернеті те все подивитись… Владо, відкрий культурні двері для народу!
Геннадій РИБЧЕНКОВ
