22 січня 1969 року у Москві сталася надзвичайна подія. Молодший лейтенант Радянської Армії Ільїн, який був озброєний двома пістолетами Макарова і одягнутий в міліцейський плащ, біля Кремля намагався застрелити Генерального Секретаря ЦК КПСС Леоніда Брежнєва. Але в кортежі автомашин переплутав і вистрелив в автомобіль, де були космонавти, прийнявши Берегового за Брежнєва.
В результаті було вбито водія автомобіля та поранено космонавтів. Замах не вдався, але луна докотилася до найдальших кутків «імперії».
Після цього випадку і без того суровий контроль за зброєю став майже маніакальним. Особливо він підвищувався на період свят та інших урочистих заходів.
Хочу зробити невеличкий відступ. Коли я був у Швейцарії на екскурсії, мене майже шокувала інформація гіда, що після служби солдатам цієї країни видавалась у користування особиста зброя та набої. Навіть у жахливому сні не уявляю, аби так було у нас…
Але повернемося до нашої історії. 26 квітня 1981 року зі спеціально обладнаної кімнати середньої школи села Веселівка Бобринецького району, зірвавши замки, невідомі поцупили автомати Калашнікова та гвинтівки ТОЗ-12.
На місце пригоди виїхала оперативна група на чолі із заступником начальника карного розшуку УМВС Петром Пархоменком, до якої увійшов і досвідчений Валерій Стичень (на знімку – ред). Частина оперативників працювала на місці події, а інша, на чолі зі Стичнем разом з місцевими сищиками Володимиром Дудатієм і Василем Ревукою та дільничним інспектором Борисом Бойком проводили оперативно-пошукові заходи в райцентрі. Пройшло троє діб, але встановити особи злочинців так і не вдалося. І тут втрутився король-випадок. В цей час за якусь дрібну крадіжку в КПЗ потрапив особливо небезпечний злодій І.
За фактом пограбування зброї у нього було незаперечне, «залізне» алібі – він уже був на той час за гратами. Дудатій, Ревука та Стичень вирішили з ним на цю тему поспілкуватись. А той як з кілочка:
– А де гостинці, мєнти? Так не годиться!
Стичень, приборкавши самолюбство, пішов до крамниці, де купив і випити, і закусити. І, звичайно, налаштувався на відверту розмову.
І от уявіть собі пізній вечір. Тиша. У відділку міліції – майже нікого. В кабінеті проходить «тайна вечеря», на якій присутній заарештований рецидивіст І. та два сищика: Ревука зі Стичнем. На столі – пляшки оковитої, простенька закуска та цигарки. Тобто все, на що міг розраховувати умовно звільнений з КПЗ колишній і в той же час майбутній зек. Одним словом, відверто погомоніти і випити «святій трійці» не заважали навіть міліцейські стіни.
Кожний заздалегідь прокручував подумки свою мету, а починалося як завжди банально. Випили по одній, потім по другій, налили по третій… І пішло-поїхало. Візаві сищиків на їх прохання пролити світ на крадіжку зброї, нічого конкретно не відповів. Загадково посміхнувся. А далі запропонував дати аркуш паперу та олівець. Потім на повні груди затягнувся цигаркою і, фігурно випускаючи дим, написав на папірці п’ять прізвищ. В кімнаті до стелі висів такий тютюновий дим, що можна було повісити сокиру. І не одну. Кожен звертався до іншого на «ти», ще трохи, можливо, ця трійка тут же і заснула б. Але Валерій Стичень був парубок міцний і, незважаючи ні на що, уважно роздивляючись папірець, вмить протверезвів.
«Нічого собі» пронеслось у голові.
– Ну, і хто з них? Кажи, – рішуче запитав він у рецидивіста.
На що заарештований грайливо відповів:
– А це вже ваші справи. Перевіряйте: він там є обов’язково.
Я не обіцяв вам називати прізвища. Ви – менти, вам і прапор в руки. Вибачте за непорозуміння.
– Не заперечую,- відповів Стичень. Його підтримав місцевий сищик.
– Ну, шановний, якщо ти не збрехав і нам пощастить, даю слово комуніста, що ти опинишся на волі, – доповнив колегу Василь Ревука : для достовірності і солідності витягнув з кишені партквиток і поклав на нього праву руку, а ліву – на серце.
– За базар відповідаєш, мент? – впевнено запитав кримінальний авторитет.
Після цих слів офіцери дещо розгубилися, але кивками голови погодилися. Довелося прийняти правила гри рецидивіста.
Колесо розшуків закрутилося жвавіше. Одночасно почали перевіряти вказаних на папері осіб. Найбільшу підозру викликав лише один – ватажок комсомольської організації одного місцевого навчального закладу. А чому саме він, сищики відчули шостим чуттям. Буває таке: наче і нічого конкретного нема на особу, але є впевненість, що це він. Це я з власного досвіду знаю.
Але затриманий вперто мовчав. Лише раз за разом запевняв, що він – їх помічник. Дійсно, він неодноразово як дружинник допомагав міліції. І треба було такому статися, що в цей час до кабінету «принесло» начальника УМВС генерала Миколу Тимофійовича Попова (на знімку – перший ліворуч – ред.).
Тому на думку не могло спасти, що комсомольський ватажок міг бути причетним до подібного злочину. Зрозумівши, що на хлопця сильно натиснули, він наказав:
– Капітане Стичень, негайно юнака відпустити, а ви всі передайте мені свої службові посвідчення. Я вас відстороняю від цієї справи.
Не встиг розлючений генерал вийти з приміщення міліції, як юнака наче вітром здуло. Стичень, порадившись с Ревуком, удвох побігли за активістом і …повернули його до райвідділу. Вони відчували, що ще трохи часу, і останній заговорить про зброю. Розмова із затриманим стала ще суворішою, після чого юнак таки розповів, де і з ким викрали, а потім закопали зброю в лісосмузі.
І тут, наче у водевілі, знову заходить генерал. Брови у нього потягнулися у верх.
– А ти що, юначе, досі тут? – Стичень і Ревука, ви що, не виконуєте мій наказ? – Зараз же відвезіть хлопця додому. Це вам так не минеться. Здайте особисту табельну зброю.
Після цих слів Стичень тихо відповів:
– Товаришу генерал, затриманий розповів, де вони сховали зброю.
Німа сцена. Генерал тут же нервово закурив, здивовано переводячи погляд з юнака на оперативників.
– Товарише Стичень, беріть мою машину і їдьте за зброєю.
А через деякий час з участю слідчого і затриманого зброю викопали у лісосмузі і привезли до міліції. Міліціонери не тямились від радощів. Вирішили вийти на вулицю. Там вони побачили генерала, який знову знервовано палив на міліцейському ганку. Стичень разом з Ревукою підійшов до генерала, розраховуючи якщо не на подяку, то хоча б на порозуміння. Та де там.
– Погано, хлопці! – ще більше надувся Попов.
– А що не так, товаришу генерал? – майже злякано запитав Стичень.
– Не вся зброя. Десь є ще один «калаш». Не виключено, що на першотравневі свята він може «випливти», і так, що нам мало не здасться.
Щоб не стомлювати читача подробицями, скажу коротенько, що протягом однієї доби решту зброї таки було вилучено, і першотравневі свята пройшли без ексцесів. Але крапку на цьому не ставлю.
Справа в тому, що Валерій Стичень в цьому районі раніше займався розкриттям 11-ти крадіжок з бази, з якої постачалися дефіцитом співробітники райкому партії. Скажімо так, крадіжки були настільки продуманими, що, як не «билася» міліція, ніяких зачіпок не знаходилось. Дійшло до того, що заступник очільника УМВС області полковник Віктор Максимович Марусенко на черговому повідомленні з Бобринецької міліції про злочин зі складу написав сердиту резолюцію: «Тов. Стичень, я б на вашому місці влаштувався сторожем на склади. Від Вас було б більше користі».
Розгадка виявилася несподіваною: всі крадіжки скоїли хлопці, на яких ніхто і подумати не міг – передові комсомольці, а саме – наші крадії зброї. Доречно сказати, що найцікавіші розкриття злочинів у Валерія Кузьмича, вірте чи ні, смійтеся чи не смійтеся, мали нерідко водевільне забарвлення.
Ось одна з таких історій. Восени 1984 року в смт. Нова Прага Олександрійського району вночі добряче «почистили» універмаг. Зловмисник заліз через зроблений власноруч пролом у даху. На місці крадіжки криміналісти нічого не знайшли, а ось неподалік на вулиці в закутку оперативники побачили куфайку. Ретельно її оглянули і знайшли малесенький клаптик від конверта, на якому добре читалася адреса колонії і прізвище того, кому писали листа. Звичайно перевірили, але особа з цим прізвищем ще відбувала покарання. Вирішили дізнатись, хто з Кіровоградщини останнім часом звільнився. Після прискіпливої перевірки зупинилися на мешканці м. Помічна Р., але його не знайшли. Вийшли на його сестру, яка розповіла, що брат поїхав у Сімферополь одружуватися. – Весілля вже завтра, а потім він з дружиною завітає і до нас, де ви його і зустрінете.
Стичень напружився. Він добре знав нашу бюрократичну машину. Для виїзду за межі області потрібен дозвіл начальника УМВС. Він спробував для отримання дозволу підключити керівника Олександрійського РВВС, але той відмовився. Тоді Валерій зателефонував начальнику УМВС полковнику Віктору Марусенку. Але і той довго вагався, але азарт оперативника, яким раніше був Віктор Максимович, все ж спрацював.
– Стичень, відправляйся. Але пам’ятай, якщо щось піде не так, відповідати тобі. Зрозумів?
Зрозумів на сто відсотків, – підтвердив сищик. Разом з керівником карного розшуку Олександрійської районної міліції Едуардом Зінченком вони через 5 хвилин вже мчали у напрямку Криму.
А ось і Сімферополь. Вулиця на окраїні міста. Молоді вже виходили з подвір’я. Кіровоградська машина загальмувала біля оселі нареченої.
А слід сказати, що в ті часи костюм і краватка були обов’язкові для оперативників. Стичень разом з Зінченком попрямували до молодих. Стичень протягнув руку нареченому, а той подумав, що це гості з боку нареченої, і теж потиснув руку. В ту ж мить на його руках клацнули кайданки. Гості скам’яніли. Що це, жарт? А теща в ту ж мить голосно зареготала:
– Слава тобі господи, що встигли до маршу Мендельсона. І тричі перехрестилася. А наречений лише голосно вимовив: «п…ц» і пішов під руки в автомобіль.
Теща на радощах наскладала нашим героям в машину пів лантуху харчів (і не тільки), отже зворотня дорога для оперативників не була нудною.
Веніамін Янішевський,
полковник міліції у відставці,
член громадської ради при УМВС України в Кіровоградській області.
