КАПЕЛА, ЛЮДИ, ЕПОХА…

0
2080
views

Років десять тому до мене потрапила папка зі світлинами та вирізками зі старих пожовклих газет. Їх дбайливо збирала Марія Іллівна Мошак (1930-2007). Вона не мала дітей, тож матеріали після її смерті мені передав її племінник, знаючи, що вони будуть і збережені, і належно використані.

Марія Мошак

Доля Марії Іллівни була типовою для її покоління. Вона працювала свердлувальницею у механоскладальному цеху №1 заводу «Червона зірка». Працювала добре, тож користувалася повагою в колективі, була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, обиралася депутатом міської ради. Серед п’яти тисяч червонозорівок були й значно титулованіші від неї: 70 жінок – з ювілейними медалями з нагоди 100-річчя від дня народження В.І. Леніна за доблесний труд, токарка Л.В. Чернега обиралася до Верховної Ради України, шліфувальниця В.К. Кравченко була делегаткою з’їзду КПРС тощо. А ще Марія Мошак майже півстоліття співала у заводській капелі, яка стала її другою родиною. Тож більшість матеріалів трудівниці, які до мене потрапили, саме про капелу.

У роки «застою» флагмани нашої промисловості несли вагоме соціальне навантаження – будували житло для своїх працівників, зводили школи й дитячі садки, облаштовували клуби, утримували піонерські табори, бази відпочинку, стадіони і спортивні клуби, колективи художньої самодіяльності. Завод «Гідросила» виплекав відомий далеко за межами України танцювальний колектив «Ятрань», а от під опікою «Червоної зірки» були не лише стадіон і однойменна футбольна команда, а й капела.

Капела заводу «Червона зірка» була створена 1922 року з ініціативи столяра деревообробного цеху І. Рожкова. Художня самодіяльність заохочувалася на заводі ще за Ельворті, тож певна традиція у цьому напрямку прослідковувалася. Та за радянських часів дата заснування капели мала бути правильною, тож, якщо заглянути у дореволюційний період, то, цілком можливо, капела може «постарішати» на пару десятків років.

Офіційне народження капели припало на важкі часи. Країна ледь почала оговтуватися від громадянської війни, скрізь руїни, голод, холод, тиф, але починався перехід від політики воєнного комунізму до НЕПу. Капелу почергово очолювали М. Кононенко, Є. Новицький, К. Стебловський, К. Островський, інші. Після від’їзду з міста її чергового керівника у 1929 році колектив розпався. Після війни з відновленням заводу відроджувалася й художня самодіяльність. Керував тоді хором С. Пузенкін. Проте своїм тріумфальним злетом капела зобов’язана Гнату Юхимовичу Почапському (1922-2007).

Він з’явився у Кіровограді у 1953 році, почав працювати концертмейстером у Палаці культури “Жовтень” заводу “Червона зірка”, загорівся ідеєю відродити капелу.

Через десятиліття, у серпні 1996 року, маестро дав інтерв’ю “Кіровоградській правді”, у якому розповідав: «Придивлявся до співаків, які виступали на щорічних оглядах самодіяльних колективів. Познайомився з людьми, як співали у церковних хорах. Розповідав тим, хто мене зацікавив, про свою ідею створення хорової капели у місті. Довелося багато попрацювати перш, ніж з’явилися певні результати». Офіційно капела відновила свою діяльність 1954 року. Вже 1956 р-го на обласному огляді художніх самодіяльних колективів  капела Почапського посіла перше місце. Хор нараховував тоді близько 120 осіб. Перший успіх колективу не був випадковим, він став лише початком сходження. 

Спершу капела виступала в національному одязі, в її репертуарі українські твори займали провідне місце. Почалися гастролі. Колектив виступав не лише в місті й області, але й у різних куточках Союзу – від Севастополя до Ленінграда й Естонії. Були й закордонні виступи – в Болгарії, Німеччині, Чехословаччині, Польщі. Тож репертуар розширювався за рахунок російської класики, популярних творів країн, у які планувалися поїздки.

Деякі вихованці капели ставали професійними співаками. П. Селіванов і М. Гришко стали народними артистами СРСР, І. Дєдов – солістом капели «Думка», Т. Журавська – солісткою Московської філармонії, Г. Комова – солісткою Дніпровської філармонії, заслуженою артисткою України, В. Силенко – солістом Кропивницької філармонії, В. Ярецький – солістом Буковинського ансамблю пісні і танцю. Зростав і виконавський рівень колективу, 1961 року йому було присвоєно звання самодіяльної народної хорової капели, 1967-го – звання заслуженої капели України, а сам Почапський отримав Почесну грамоту Президії Верховної Ради України. 1970 року капела стала лауреатом Республіканського конкурсу, отримала диплом І ступеня й золоту медаль, а очільник став Заслуженим працівником культури України.

А потім прийшли буремні 1991-ті. Підприємства почали позбавлятися соціальних зобов’язань, які свого часу їм накидала радянська влада. Колись колектив іменувався капелою палацу культури імені Жовтня заводу «Червона зірка». Але завод переживав далеко не кращі часи, тож палац перетворився для нього у такий собі тягар. Спочатку палац було визнано аварійним, він припинив своє функціонування як заклад культури. Потім у споруди впала стеля, і її взагалі знесли, не дивлячись на те, що уся була обвішана меморіальними дошками. Капела в усіх розуміннях втратила дах над головою. Деякий час хор мав назву «Заслужена хорова капела України АТ «Червона зірка», але 2014 року акціонерне товариство відпустило колектив у вільне плавання.

Мало, дуже мало відомих самодіяльних колективів України пережили буремні 1990-ті. У згадуваному вже інтерв’ю Гната Почапського він із сумом зазначав, що з 13 хорових капел України станом на 1996 рік вижила лише наша. Але й їй було нелегко. З інтерв’ю Почапського: «Пропагувати себе, як раніше, ми не можемо. Наприклад, останнім часом майже не проводяться огляди художніх самодіяльних колективів. Якщо раніше ми виступали у міській філармонії, то зараз через брак коштів не можемо собі це дозволити. Але нас все одно пам’ятають і люблять… Якщо колектив капели має бажання співати й спілкуватися, значить, у нас є майбутнє». Щодо майбутнього, то в часи виживання це прозвучало занадто оптимістично, але таким був Почапський. З його інтерв’ю: «Я не хочу скаржитися на труднощі, бо вважаю, що краще – шукати шляхи їх подолання». Один з тих, хто допомагав капелі виживати, був тодішній голова правління «Червоної зірки», пізніше міський голова Олександр Саінсус, який у дитинстві співав у хорі хлопчиків Кіровоградської середньої школи №14, створеному Гнатом Почапським. Тож про відданість справі, творчі й організаторські здібності маестро Саінсус знав не з чужих розповідей. З його ініціативи 2007 року після смерті керівника капелі було присвоєно ім’я Гната Почапського. Маестро керував нею до 1999 року, коли йому виповнилося 77 років і коли за станом здоров’я і віком він уже не міг це робити так, як раніше. Після цього капелою півтора роки керував В. Парасенко, а потім протягом десяти років – талановитий хормейстер К.Дьомін.

Коли 2014 року зв’язок із заводом «Червона зірка» було остаточно втрачено, хтось із хористів перейшов до церковних хорів, інші продовжили співати у хорі «Ветеран» відділу культури і туризму міської ради, а хтось, як пані Марія Мошак, відійшли вже за межу. Наша капела «впала» останньою серед тих, які  згадував Гнат Почапський у своєму давньому інтерв’ю. 

Попри всі злети і падіння капела Почапського вписала яскраву сторінку в історію самодіяльного мистецтва України – на жаль, ще не написану. У Кропивницькому працює музей історії українського хореографічного мистецтва. Його працівники крок за кроком відтворюють історію хореографічних колективів міста і області. І це дуже добре! Але хто напише історію наших хорових колективів? Час швидко плине, не мине й року, як виповниться 100-річчя капелі Почапського і 100-річчя від дня народження самого маестро. Такі дати не мають пройти непоміченими, це привід і для роздумів про історію, стан та перспективи наших художніх самодіяльних колективів, і для того,  щоб віддати шану, увічнити достойників.

Віталій ПОСТОЛАТІЙ, м. Кропивницький

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here