СТЕЖИНАМИ ЧОРНОГО ВОРОНА

0
1218
views

Цьогорічний чемпіонат області зі спортивних туристських походів, що проводився вже вдванадцяте, відбувся з 16 по 20 червня на теренах Олександрівської територіальної громади. Згідно з описом нитки маршруту, він проліг шляхами однієї з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок української історії – запеклої боротьби українських повстанців проти окупаційної комуністичної влади в 1920-х роках та місцем останнього бою отамана Чорного Ворона та його побратимів. Інформаційне висвітлення події було доручено саме народословцям – тож ми знову подорожуємо. Адже до подібних мандрівок ми долучаємось вперше.

Змагання передбачали проходження маршруту спортивного походу другого ступеня складності (довжиною до півсотні кілометрів) з проходженням контрольних пунктів (КП), технічних етапів та так званих Х-етапів (завдання на яких надавались безпосередньо перед виконанням), а також ділянок, що вимагали орієнтування. Одночасно з туристами-спортсменами цю ж відстань долали і команди юних туристів-краєзнавців – в рамках ІІ очного етапу XVI обласного зльоту юних туристів – краєзнавців. Проходження ними етапів засвідчувалось фотографуванням на фоні КП усієї команди зі спорядженням. У боротьбі за перемогу змагались п’ять спортивних та три краєзнавчі команди, що представляли громади Олександрівки, Олександрії, Тарасівки, Петрового та Суботців. Втім, запланована організаторами відносно легка прогулянка внаслідок дощів та розмитих шляхів фактично більше нагадувала епізоди відомої кінострічки «В зоні особливої уваги». Чому – зрозумієте в останніх розділах та на фотографіях розповіді.

Нитка маршруту Бовтишка – Розумівка – Кримки – Могилів Курінь – Миколаївка – Тарасівка – Підлісне завершувалась на відомій сироварні «Лісова коза», яка стала одним з головних спонсорів змагань. Проте, якщо зі спортивною частиною маршруту та завданнями-етапами все було більш-менш зрозуміло, то краєзнавчі завдання були розраховані на професійних географів та військових розвідників. Більше того – жодного завдання, яке б відповідало історичній лінії подорожі-змагання, не було. Мабуть, лишили для народословців. Ще однією «родзинкою» стала роздаткова «генштабівська» мапа середини минулого століття. Тож мандрівка обіцяла бути вельми цікавою – так врешті-решт і сталося.

День перший: «Водний світ» Бовтишки

Першим базовим табором, де відбулося урочисте відкриття, стало село Бовтишка. Назва походить від річки Бовтиш (Бовтишка), яка, в свою чергу, походить від звички місцевих селян бовтати ногами по поді під час переправи через річку возами. Також в цих краях проходив чумацький шлях.

Власне село виникло у 1764 році та належало польському панові Любомирському. Наприкінці XVIII століття воно отримало нового власника – князя Григорія Потьомкіна, спадкоємицею маєтку в селі стала Катерина Самойлова, мати генерала Миколи Раєвського. Після смерті першого чоловіка, теж генерала Миколи Раєвського, та нового шлюбу з генералом Петром Давидовим, власником маєтку й села став Микола Раєвський-молодший. Залишки генеральського маєтку, де у 1829 році помер молодший Раєвський, деінде можна віднайти на теренах села.

Вперше в історії подібних змагань організатори внесли водний етап, завданням якого було подолання чотиристаметрової водної ділянки екіпажами двомісної байдарки та чотиримісного катамарана. На жаль, цей етап мав мало спільного з походним туризмом – екіпажі рухались без спорядження на борту та стартували й фінішували на одному й тому ж березі. Втім, як кажуть, зі своїм статутом до чужого храму лізти не варто.

Щойно команди завершили перший етап і отаборувались, з неба надійшло дощове привітання. Та таке, що деякі команди одразу відчули на собі недосконалість власного спорядження -мокрий одяг, намети, що протікали тощо – та власну незлагодженість. Порятунком стала будівля місцевої школи, хол якої став місцем ночівлі «горе-туристів». Вранці наступного дня, згорнувши табір та визначивши черговість старту, команди розпочали пішохідну частину походу.

День другий: хащами до Розумівки

Цього дня заліковим етапом для туристів стала двадцятиметрова крутопохила навісна переправа вниз із самонаведенням, подолати яку кожна команда мала за 10-15 хвилин. При цьому слід було переправити не лише себе, а й наплічники, вага кожного досягала тридцяти кілограмів. Краєзнавці ж мали зустрітись з кимось з місцевих мешканців Бовтишки, поцікавитись життям-буттям села та впливом на нього Бовтиської западини, а також історією цього краю. Після цього – дослідити місцеву водойму відповідно до наданої інструкції та заповнити відповідний розділ «заліковки».

Наступний базовий табір був запланований в урочищі «Чорний Ворон», проте чергова злива майже повністю затопила місце таборування. Тож знову порятунком стала місцева школа.

Розумівка – засноване у середині XVIII століття село, що у 1767 році отримало назву Еразмівка – на честь сина керуючого помістями князя Любомирського Еразма Дембовського. У ХІХ столітті власником і цього села став князь Потьомкін, згодом – Катерина Самойлова, її син Микола Раєвський та його нащадки. На місці поховання Миколи Раєвського збудовано Хрестовоздвиженську церкву, яка стала усипальницею роду Раєвських.

Втім, в Розумівці існує й інша історична місцина, яка на сьогодні є точкою паломництва патріотичних активістів як нашого краю, так і сусідніх регіонів. Це урочище «Чорний Ворон» (донедавна Пальчикове) – місце останнього бою повстанського загону отамана Миколи Скляра з кіннотою Будьонного. Опинившись в оточенні, три сотні повстанців дивізії Костя Пестушка-Блакитного загинули всі до одного під залпами червоноармійської артилерії та в рукопашних сутичках. Нині на цьому місці пам’ятник отаманові та його побратимам, а також пам’ятник повстанцеві та aвтору книги «Холодний Яр» Юрієві Горлісу-Горському, який в 40-х роках минулого століття долучив місцеве населення до збереження історичної пам’яті.

День третій: Розумівка – Кримки

Вчергове згорнувши наметовий табір, команди туристів та краєзнавців вирушили на виконання завдань. Спортсмени все ж пройшли повз вищезгадане урочище, подолавши ділянку «підйом схилом – траверс – спуск схилом» за визначений час (15-20 хвилин максимум) та вирушивши польовими дорогами в напрямку села Кримки. Завданням краєзнавців було дослідження ділянки лісу та створення її опису за наданим організаторами алгоритмом, cтворення-опис геологічного розрізу визначеної ділянки, гідрологічні виміри водойми та опис двох сакральних споруд по лінії маршруту.

Кримки – село на місці давнього (близько двох тисяч років) поселення, дослідженням якого займався у ХІХ столітті тодішній київський губернатор Іван Фундуклей. Саме за його сприяння було проведено низку археологічних досліджень, результатом яких стали як могильні комплекси, так і старовинні римські монети часів Марка Аврелія із зображенням його дружини Фавстини. Також знайдені давньослов’янські поховання доби черняхівської культури (ІІ – VI ст.). За даними істориків, назва села пов’язана з поселеннями на цих теренах кримських татар, з якими боролися місцеві селяни. Зокрема, від сигналу «Крим-ки!» й пішла назва. Як і вищезгадані села, власниками Кримок були князь Любомирський, Катерина Давидова (Самойлова/Раєвська), пізніше повітовий суддя Антон Пеньковський та його син. Під час Визвольних змагань 1917-21 років Кримки були одним з місць спротиву більшовизму, а в роки Другої світової – місцем нетривалого перебування радянського партизанського з’єднання Михайла Наумова, за що майже всі селяни були винищені гітлерівцями.

Місцем туристичної таборівки знову стала територія місцевої школи. Але, на відміну від попередніх місць, вона не змогла надати прихисток в своїх стінах недосвідченим юним туристам – всередині були руїни. А тим часом організатори змагань провели команди через черговий етап – в’язання вузлів, яких команда мала продемонструвати аж шістнадцять (при цьому допомога учасників один одному не дозволялась). І якщо для спортсменів це обов’язкова норма, то навіщо подібне краєзнавцям, ще й в таких обсягах, лишилось риторичним питанням.

День четвертий: Кримки – польовий табір біля Миколаївки

Згідно зі вказівкою головного судді, автор рядків мав супроводжувати одну з краєзнавчих команд, тож спробую перейти від сухої констатації подій до більш емоційних.

По сигналу виходимо з табору, робимо селфі на фоні Храму Параскеви у Кримках (як з’ясувалось, це був один із КП) та вирушаємо на наступний. Але подальші події показали проблематичність знаходження помічених жовтою ізострічкою дерев серед лісових хащів. Kартинки-орієнтири, які мала кожна з команд, були зроблені ще взимку, коли так званої «зельонки» ще не було. Тож, відмовившись від спроб знайти перший КП, рухаємось в бік наступного. Спроба скоротити відстань призвела до пересування у кропиві висотою від одного до півтора метрів (дівчата в шортах проклинали цей день та етап всім словниковим запасом). Біля ймовірного другого КП потрапляємо під дощ, ховаємось в лісі. На жаль, і цей КП не знаходимо. Вирішуємо вже не «зрізати» відстані, рухаючись дорогою через Могилів Курінь, де зупиняємось на обід та відпочинок.

Після обіду знову потрапляємо в дощ, але це вже шалена злива. Відчуваємо, що в потрібному напрямку рухатись буде складно (ще й наплічники у кожного кілограмів по двадцять з гаком, а у туристів, нагадаємо, й того більше). Нас рятує водій бортового УАЗика, який рухався з потрібної нам точки у своїх справах. За колією його автівки, по коліно й вище у воді та багнюці, ми нарешті маже доповзли до третього КП цього дня, біля якого й отаборувались.

Сподівання на те, що організатори дозволять відпочинок командам, не виправдались. Всі учасники мали подолати п’ятнадцятиметрову ділянку, рухаючись жердинами з «повною викладкою». А періодично присідати з важким та габаритним наплічником під силу не кожному – тож пощастило найвитривалішим. А краєзнавцям додатково ще й мізки напружити для виконання теоретичних завдань. Лише після цього команди більш– менш привели себе у чистий вигляд та розповзлися по наметах.

День фінішу: від журавля до «Кози»

Знову супроводжую краєзнавчу команду. В черевиках-берцях ще не висохла вода, шкарпетки теж вологі. Сподівання на те, що нас не заллє на етапі черговим дощем, примарні. Спортсменам скасовують етап «транспортування потерпілого», краєзнавцям – один з проміжних КП (вкрадено позначку), але всі мусять пройти лінію орієнтування з топографічним заліком. Стартуємо від колодязя з «журавлем», а фінішним КП мала стати сироварня «Лісова коза» біля Підлісного, де на команди чекали смаколики, урочисте нагородження та довгоочікуване повернення додому.

Перший КП знаходимо швидко, хоча й не без проблем. Зображена на зимовій світлині автобусна зупинка влітку виявилась порослою чагарниками аж по самий дах. Фотографія наступного КП (теж зимова) трохи збила з пантелику вже реально втомлених учасників. Дощова погода попередніх днів змінилась на спеку, витрати води зросли, а разом з цим і втома. Врешті решт команда вирішує рухатись просто до фінішу – адже серед трьох учасниць перегонів в краєзначому заліку на подіумі опиняються всі.

За півтора кілометри до фінішу в лісі знаходимо ще три команди, які заблукали. Рухаючись колоною, знаходимо окремі орієнтири з літерами, намагаючись способом «Поля чудес» вгадати слово. Але у підсумку це виявилась абревіатура. За кількасот метрів до фінішу починаються краплі дощу, прискорюємось, та з останніх сил вибігаємо з лісу – на радість організаторам.

Перераховувати переможців не буду – як на мене, переможцями є всі ті, хто зголосився на ці змагання попри прогноз погоди, хто витримав рух по коліна в багнюці й по груди в кропиві.

Як кажуть туристи, у природи немає поганої погоди – є лише погано підібраний одяг.

Емоції були у всіх різними – від переможної ейфорії до розчарування дебютом. Але, погодьтесь, подібні заходи – справа добровільна. І ті, кому таке дійсно «зайшло», навряд чи відмовляться від наступних випробувань подібного гатунку. А шляхів вистачить на всіх.

Віктор СЕРГЕЄВ, фото автора

 

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here