Російський поет і музикант Юрій Шевчук написав ці рядки ще за часів СРСР, у 1988-му.
«Ми б’ємося на смерть у вівторок за середу
Але не розуміємо вже четверга
У цьому світі того, що хотілося б нам
Нема!
Ми віримо, що можемо його змінити
Так!
Але, революціє, ти навчила нас
Вірити у несправедливість добра…»
Дивно, що Шевчук – не громадянин України, а народний артист республіки Башкортостан. Адже він настільки тонко відчуває те, що в нас відбувається.. Але ні, він наполовину українець, тож все зрозуміло.
Ми відзначили, а хтось і забув, річниці двох наших знаменних революцій – 2004-го та 2013-го років. Чомусь саме на двадцяті числа листопада Україну рве на революції. Хоча, точніше, це порційні «судаки» при владі доводять нас до того. Більшості б хотілося жити спокійно та виважено, але ж усілякі «…ковичі» не дають.
На жаль, наші революції, наші Майдани не ведуть до того, про що мріється. Ющенко, якого ми привели до влади на хвилі Помаранчевої революції, виявився яловим, а точніше – ніяким. З його досягнень згадується хіба що створення Інституту національної пам’яті та встановлення кількох національно-патріотичних свят.
Порошенко прийшов до влади після чергового Майдану. На його долю випали жахливі виклики та випробування – Крим, Донбас… Не позаздриш. Він більш-менш впорався з викликами, хоча нам завжди мало здобутків, ми вимагаємо від керівників держави надзусиль, проривів, небачених досягнень.
А запропонуй критикану будь-якої української влади – давай ти у президенти, зроби країну кращою, і почуєш щось на кшалт «та в мене грошей нема, де я, а де влада» тощо. І насправді – приведи до влади когось з більшості таких критиків, і що він би зробив? Скоріше за все, за сюжетом старого анекдоту: «Нацарював би сто рублів і втік».
У мене є мрія. (Якщо хтось згадав рекламний ролик Наталі Королевської 2012 року, то хай так і буде). Мрія проста – досить майданів нашій країні. Коли стояти на мітингах, скандувати щось на кшталт «Так!», їздити до Києва на заходи протесту, носити на собі якусь символіку. Чи ж вдасться, нарешті, пожити спокійно та мирно – хоча би не нам, так нашим дітям?
Та, на жаль, не майдани зараз нам світять. Росіянчеги, «мишебраття», «їхтамнєти» можуть нам влаштувати жахи вже на початку наступного року, каже розвідка. І стояння на майданах багатьом з нас може здатися карнавалом чи фестивалем. Росія може напасти. А вибору немає – потрібно буде брати зброю і волю країни боронити, і право на життя відстояти в горнилі бою. «Коли війна вривається у двері, не захистять слова й печатки на папері», – співав гурт «Тартак» ще 20 років тому. На жаль, ці слова стають все актуальніше… Нічого, ми готові. Революція навчила нас боротьбі.
Геннадій РИБЧЕНКОВ
