Хтось ще пам’ятає часи, коли населення Кіровоградської області було десь 1 мільйон 250 тисяч, а з них кожен четвертий жив в обласному центрі? Років тридцять кількість люду невпинно скорочувалась, нас стало менше мільйона вже років як двадцять тому. І ось лихо, на диво, почало виправляти демографічну ситуацію. Вже більше 90 тисяч українців з проблемних регіонів переїхали жити у наш скромний степовий край. Область – серед лідерів за кількістю переміщених осіб, в західні області України менше заселяються, вони більш транзитні. Ми вам раді. Але є нюанси.
Будемо чесними – не всі наші земляки геть щасливі від напливу людей з Донеччини чи Харківщини. Ті іноді дають приводи дивитися на них з іншого боку.
Знайомий з Оситняжки розповів – прийняли родину з Донбасу, дали хату, люди нанесли їм усього – закрутку (так там кажуть на консервацію), сала, круп, усього. Так ті закрилися у хаті і три тижні пиячили. А потім пішли до старости (сільрада знаходиться у більшому селі) вимагати гроші на життя. «Чому ви нам не допомагаєте?» Такі історії, на жаль, доводиться чути. Але їх набагато менше, аніж тих ситуацій, де нові мешканці області відкрили успішний бізнес і створили робочі місця, де переселенці долучились до місцевої волонтерської спільноти тощо.
До того ж, нам уявити важко, який стрес пережили ці люди. Чи з доброго дива вони, скажімо, з потужного багатого Харкова перебралися до скромного Кропивницького? Вони покинули там хати, роботу за тисячі доларів, метро і трамвай, музичний фонтан у саду Шевченка, «Дзеркальну струю», величну будівлю Держпрому, грандіозну Площу Свободи, – це я про Харків, якщо що. Звісно, для нас театр корифеїв крутіше, але кожному своє ближче. Думаєте, ці люди вкрай щасливі мешкати у одному з найпровінційніших обласних центрів? Це для нас тут «перлина степового краю», а для приїжджих насправді – трохи більше ніж село, будемо чесними.
Довелося днями спілкуватися з родиною з Херсону. Вразили два хлопці, сини – настільки мовчазні для своїх 7-8 років! Бо вони на свої роки наслухались багато такого, що не треба чути у дитинстві, і бачили таке, що дорослим цивільним дядькам не снилося. Як і що можна сказати таким людям, батькам і дітям, які скуштували горя за край?
Але ж кажемо. І кажемо, на жаль, різне. Особливо коли в область стали прибувати евакуаційні потяги з Донеччини. Реакція місцевих – а таких дописів у соцмережах можна нарахувати сотні – змусила навіть згадати про Нові Санжари. Пам`ятаєте, коли місцеві мешканці кидали каміння в автобус з ковідними хворими, яких привезли до місцевого закладу на лікування? А зараз згорьованих та знедолених людей, бризкаючи слиною у коментарях, звинувачують у тому, що саме вони кликали путіна, що привезли на Кіровоградщину руський мір, що влаштують тут заколот сепаратистів. Чесно кажучи, огидно навіть читати подібну знавіснілу єресь. І соромно за земляків, і образливо за Кіровоградщину, яка дає прихисток та стала новим домом для десятків тисяч українців, які потрапили в біду.
Так, і в нас буває по десять повітряних тривог за день. Так, вже прилітало у Кропивницький, Олександрію і Канатове. Але – дякувати богу, ЗСУ, географічному розташуванню і невеликій стратегічній значимості – нам наразі перепадає набагато менше за інших. Тому й їдуть люди перебути важкі часи до нас.
Приймемо, радо зустрінемо усіх, поселимо, нагодуємо, – це точно наше, ми гостинні. Усіх поважаємо, а ви поважайте нас – бо усі ми українці.
Геннадій РИБЧЕНКОВ
