Владислав Нікулін – один з тих, хто трохи більше року тому переїхав із сім’єю до Кропивницького з Харкова. Як відомо, внаслідок російської агресії Харків на той час піддавався постійним і нещадним обстрілам. Особливо район Салтівки, де він виріс, жив і працював, мріяв і розбудовував свій бізнес. До початку широкомасштабної війни молодий підприємець разом з партнером Олексієм Шевченком вже мав дві власні та одну пекарню на стадії облаштування…
Вже 25-26 лютого в місті починаються перебої з хлібом. Тому на сімейний раді Нікуліни вирішують пекти хліб і запрошують для цього ще двох пекарів. Це відбувається в районі метро «Студентська», за чотири кілометри від передової. «А ворог насувається, обстріли стають більш щільними. Магазини закриваються, відчувається легка паніка, – розповідає Владислав. – Люди ще не виїжджають з міста, але все більше закуповують продуктів і пального, їм потрібно більше хліба. Тому ми усією сім’єю виходимо 25 лютого на роботу в пекарню на «Студентській». А на другій пекарні, що на Холодній горі, за справу береться моя тітонька, за фахом пекар. Ми почали виготовляти лише батони – це найбільш швидкий процес. Частину продавали, частину роздавали мешканцям».
Владислав – з тих молодих підприємців, які навіть у складних обставинах не втрачають уміння оперативно мислити, шукати і знаходити шляхи вирішення нагальних проблем. У тій ситуації, коли ворог бомбив й обстрілював рідний Харків, коли закрилися склади й магазини, він разом з партнерами і друзями знайшов сировину, зумів налагодити виробництво хліба і надавати гуманітарну допомогу тим, хто її потребує. У кожній з двох пекарень на той час випікали понад 200 батонів. До минулорічної Вербної неділі Нікуліни навіть не думали кудись переїхати. Але саме того дня «прилетіло». Вибух стався просто у кількох метрах від батьківської квартири, був пошкоджений автомобіль. На щастя, у пекарні на «Студентській» обладнання не постраждало, лише повилітали вікна і розбились скляні вітрини.
«До цього ми ще не наважувались на евакуацію, – згадує Владислав. – Ми працюємо, відчуваємо, що ми корисні людям, по-перше. По-друге, Великдень на носу, свято попри все, і ми планували оселитися у пекарні, робити паски. По-третє, було ще не зовсім зрозуміло, що відбувається на театрі бойових дій, ми у повному оточенні чи у частковому».
Але 18 квітня сім’я Нікуліних все ж зібрала речі і подалась до Олександрії на запрошення знайомих. Дорогою Владислав думав над тим, як важко батькам, котрі прожили на одному місці все життя. «До того я читав про кризу переселенця, це серйозна проблема, – пояснює Владислав. – Ми з дружиною стійкі до стресів, а от у батьків могла виникнути депресія. Тому я одразу зазначив: “Ми їдемо не відсиджуватись, не ховатись, а працювати!”.
Зупинившись на деякий час в Олександрії, де винаймати житло значно дешевше, Нікуліни почали розшукувати відповідні приміщення для пекарні у Кропивницькому. Перше знайшлося майже одразу, воно розташоване поряд з дендропарком. Після косметичного ремонту та підключення водовідведення, орендоване приміщення перетворилося на сучасну мініпекарню. Хоча ніяких знайомих чи посередників у Кропивницькому у Владислава не було, справи у нього пішли добре. Цим він завдячує допомозі та порадам чуйних і уважних кропивничан. «Люди тут доброзичливіші, ніж у Харкові», – визнає він.
Згодом сім’я Владислава у складі батьків, сестри, дружини і тещі переїздить до обласного центру. Чотири місяці вони мешкають у двокімнатній квартири. Потім, після відкриття другої пекарні на Великій Перспективній, відновили фінансову спроможність орендувати ще одну квартиру. Невдовзі на вулиці Преображенській запрацювала третя пекарня. З огляду на це Нікуліни нині планують розвинути мережу пекарень «Тілі-Тісто» до десяти точок. «Цей бізнес потребує постійного контролю, – ділиться своїми думками Владислав. – Ми нещодавно найняли керуючого, котрий буде перевіряти усі зони контролю, аби не втрачати якість нашої продукції. Загалом нині у нас працюють п’ятнадцять осіб, четверо з них переселенці. Не всі з них спеціалісти. Ми відбирали працівників за їхніми людськими якостями. Адже робота з тістом здавна вважалася святою. Однак ми їх постійно навчаємо, за допомогою компанії «Золота миля» проводимо спеціальні тренінги. Нині маємо якість, яка вигідно відрізняє нас від інших».
Додам від себе: я користуюся продукцією однієї з пекарень вже півроку і бачу, що покупці із задоволенням приходять сюди. Продавчині, вітаючись, завжди зустрічають вас з посмішкою. Випічка завжди свіжа, різноманітна, її аромати ваблять нюх ще здалеку. До того ж ви можете замовити собі хліб, кекс чи яблучний струдель на певну годину. До речі, списань практично немає, а та дещиця, що залишається не реалізованою, жертвується безхатькам.
Тут слід повернутися до Харкова. Благодійністю Владислав разом з Олексієм займалися ще до війни. Як тільки вони почали пристойно заробляти, одразу стали волонтерити. Надавали допомогу людям похилого віку, дитячим будинкам, їздили до погорільців у Лисичанськ. Як каже сам Влад: «Це для нас нормальна практика. Тому, коли почалась нова агресія рф, ми розуміли що робити, і в рамках програм «Мирне небо Харкова» та «Чиста Україна» продовжили цю роботу. Зокрема, надали фінансову допомогу у придбанні автомобіля «Фольксваген Транспортер», за що отримали подяку від командира роти 67-ї мбр Івана Ковалевського. Нині ж продукцію пекарень отримують і на фронті, і у військовому шпиталі, і в обласній психіатричній лікарні.
Гадаю, досвід, який набули за цей час Нікуліни, має певну цінність. Як на рівні психології, так і на рівні економіки. На моє запитання, що він міг би порадити тим переселенцям, які ще не наважилися відкрити новий чи розгорнути старий бізнес в іншому місті, Владислав відповів: «Нам було трошки простіше. Цей бізнес ми почали реалізовувати ще до підступного нападу росіян. Тобто мали вже певні напрацювання, хоча й починали на одному ентузіазмі. Що порадити? Треба не боятися пробувати, треба шукати можливості й засоби. Слід рухатись. Сидіти на місці не можна. Кожен, хто серйозно займався бізнесом, розуміє куди рухатись, на що варто звернути увагу. Отже, головне – не боятись. Що стосується нашої головної заповіді, пекарі не повинні видавати неякісну продукцію».
Думаю, не буде секретом, якщо скажу, що пекарі відповідають за якість власною кишенею. І коли трапляються деякі відхилення, половинна вартість такої продукції ділиться на увесь колектив, виходить недорого. Взагалі будь-який виріб пекарні обходиться працівникам наполовину дешевше. Скажімо, хліб за десять гривень – це гарна ціна.
І умови праці, і платня працівникам пекарень до душі. Тому і колектив за цей час склався дружній, згуртований. Разом проводять державні свята, дні народження, разом відпочивають. Звідси і атмосфера під час роботи емоційно доброзичлива.
Отже, пекарні «Тілі-Тісто» прикрашають і годують наше місто. І це вам не фаст-фуд!
Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
