Днями в обласній книгозбірні ім. Чижевського відбулася презентація нового роману журналіста Сергія Полуляха «Як у кіно». Наш кореспондент поспілкувався з автором, який свого часу працював в «Кіровоградській правді», а до жовтня минулого року – в тижневику «Україна-Центр». Зараз готує окремі матеріали для видання «Наше місто».
– Вітаємо. Ви досить несподівано змінили журналістику на письменництво і швидко досягли результату, видали дві книжки…
– Сам дивуюсь, ось на презентації почув багато приємного про свою журналістську роботу і творчість, хоча я себе справжнім письменником на наважуюсь назвати. Але все закономірно, якби я продовжував працювати в активній журналістиці, то ніколи б цього не зробив, бо газетна робота, якщо віддаєшся їй повністю, просто випалює мізки, не залишаючи на велику творчість ані сил, ані часу. Але робота в ЗМІ дала мені дуже багато в плані матеріалу, досвіду, зустрічей, окрім того, багато ідей і думок залишилися нереалізованими – формат статей не дозволяв. Щодо нібито швидкого результату, то це не зовсім так. Ці речі, як і інші, які чекають на видання, були написані в період з 2012 по 2017 рік, навіть раніше,коли я працював начальником відділу зв’язків зі ЗМІ Інгульської уранової шахти, просто я після чергового редагування змінював і рік написання. Але «на волі» з’явився час для остаточної обробки, більше того, вони, якщо можна так сказати, вилежалися, я навіть їх забув в деталях, а коли прочитав знову, побачив, що не все так погано
– …у нашому домі?
-Так, була колись так програма на радіо чи телебаченні. З’ясувалося, що і дійсно, не все так погано, іншими словами, відбулося внутрішнє редагування і оцінка. Тому щось додав, дописав, тим більше, що я постійно занотовую думки та ідеї для того чи іншого роману. Таким чином спочатку, в кінці минулого року з‘явився друком «Партчорт», а ось зараз – «Як у кіно». Обидві книжки вийшли в серії «Бібліотека альманаху «Сівач»
-Тобто, у вас з’явився видавець?
-Ні, Стас Новицький – молодий поет, але дуже активний, голова редакційної ради, надрукував в альманасі інший мій роман в кількох книжках, але друк з продовженням збиває темп сприйняття, тому визріла ідея друкувати романи окремими виданнями. Це вже власнокоштом, але в тій же серії.
– Як народилися ідеї цих творів?
– «Партчорт» – ця назва народилася практично в момент відправки тексту у видавництво – був написаний в 2012 році як футуристична історія війни росії проти України, і з кожним роком я переконуюся, що все відбувається за цим моїм сценарієм. Це розповідь про війну, але зовсім з іншого ракурсу, тому головні герої – не військові, а звичайні робітники і селяни, цивільні люди, патріоти своїх країн, які під час тимчасової російської окупації потрапили в табори на Колиму. Тут вже спрацював мій особистий кількарічний досвід роботи в старательській артілі, після чого була написана книга оповідань «Українська Колима. Записки старателя». До речі, я почав її писати в лікарні в Олександрії, в 1994 році, коли я вже був у журналістиці, а під час хвороби з’явилося «вікно». Ось цей матеріал я і переплавив в роман про майбутню війну. З’ясувалося, що після війни економічна ситуація в рф стала стрімко погіршуватися, Україна не здалася і продовжувала чинити опір, навіть перейшла в наступ і почала звільнення Криму. Але ув’язнені, які працювали на видобутку золота, цього не знали, проте продовжували спротив, на чолі якого став українець, колишній робітник і журналіст. Парторг, він же партчорт, вже засудив його до розстрілу, але фахівців не було, а вся робота на далекому таборі трималася на Невбитому, тому арешт відкладався, а тут і в рф відбулися кардинальні зміни, утворилися окремі країни. Хлопці відреагували адекватно і здійснили переворот. Я думаю, що без змін в росії нам добитися результату буде важко, але зміни мають бути.
-Які?
– Такі, яких ми хочемо і чекаємо, ми переможемо.
– А ваш останній роман?
-Тут все навпаки. Це історія кохання довжиною в півсторіччя. Фінал відбувається в травневому Берліні 1945 року, саме тому я хотів встигнути з презентацією до 8 травня – європейського і нашого Дня Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Я давно мріяв написати епічну історію кохання, яке ми бачимо не у вигляді епізоду, а через призму десятирічь, і одного чудового дня все склалося в цілісну картину, яку потрібно було лише записати. Дія відбувається в Єлисаветграді, де і виникло кохання юнкера кавалерійського училища та гімназистки на початку минулого сторіччя. Потім було три війни, починаючи з російсько-японської, Жовтневий переворот, створення Вільного козацтва, боротьба за Україну з більшовиками, втечі та зустрічі, бої та життя в підпіллі, розкуркулення, Голодомор і війна з гітлерівським нацизмом. Я спробував дослідити причинно-наслідковий зв’язок між подіями через конкретні історичні постаті – Троцького, Кропивницького, Зінов’єва, Махна, Ельворті, Григор’єва та інших відомих людей. Все відбувається на теренах області – Єлисаветград-Зінов’євськ, Олександрія, Бобринець, село Миронівка (тепер Світловодської громади, Користівка Приютівської громади.
– А історики не звинуватять вас у неправильному трактуванні подій?
– Практично все відбувається в рамках відомих фактів, це що стосується відомих персонажів, звичайно, це витвір моєї уяви, але якщо фантасти можуть зазирати в майбутнє і передбачати його, то чому я не міг зазирнути в минуле і спроєктувати його на наші дні? Я прочитав багато біографій і навіть теоретичних праць, та і взагалі, отримані колись знання з різних джерел теж допомогли, все сконцентрувалося на сторінках. Тим більше, все, що стосується історії кохання і життя української родини, грунтується на конкретних фактах, які пережила моя мама і розповідала мені.
– Чи вже є у планах наступні твори?
– Хочу видати ще дві готові роботи, де теж досить оригінальні сюжети, але все впирається в пошук коштів, а часу чекати немає. Якось я спробував видати роман через обласну програму книговидання, але лише згаяв час, бо за кілька років до моїх робіт хід, як кажуть, так і не дійшов. Мабуть, там своя «кухня». Тому видаю власним коштом, який обмежений розміром пенсії, через що тиражі і невеликі – 200, а тепер 100 екземплярів. Пропоную людям робити внески в обмін на книжку, щоби зібрати гроші на наступне видання, і вже працюю над новим, актуальним і теж досить несподіваним проєктом. Це щодо прози, а про вірші я вже якось і не згадую. Але треба видавати, тим більше, що сьогоднішня презентація дали можливість почути багато приємного і про себе, і про мої роботи. Дякую за таку оцінку, правда, шкода, що колеги-тележурналісти так і не виявили бажання чи не знайшли часу побувати на презентації.
– Все ще попереду.
