ДУША, ОКРИЛЕНА ЛЮБОВ’Ю, АБО УНІКАЛЬНЕ ЖИТТЯ МИКОЛИ БАРАБУЛІ. Ч.1.

0
67
views

У свіжому номері газети “Народне слово” (№10 від 07.03.24 р.) вийшла перша частина розлогої бесіди з відомим кропивничанином Миколою Барабулею.

Зазвичай люди, які займали активну громадянську позицію, перебуваючи в центрі подій, що відбувалися навкруги, ті, в кого кожен день, розписаний до хвилини, не мав часових обмежень і був сповнений нових задумів, творчих планів, добрих справ та відповідальних рішень, а життя неодноразово ставило в глухий кут, з якого треба було негайно знайти найбезпечніший, найкоротший шлях, згодом, після виходу на пенсію починають втрачати відчуття особистої значущості. Але це не про Миколу Івановича Барабулю. Розпочавши свою діяльність на культурній ниві Кіровоградщини ще в далекі сімдесяті, він й по сьогодні у вирі мистецького життя, сповнений оптимізму, цікавих захоплень та сміливих планів на майбутнє.

Швейцарський психоаналітик Карл Густав Юнг стверджував, що люди, в переважній своїй  більшості, подолавши шістдесятирічний рубіж, починають усвідомлювати справжнє покликання і, досягнувши певної міри самодостатності, розпочинають істинне, по-справжньому унікальне і нове життя, адже мають можливість без обмежень присвятити себе саме тій справі, заради якої вони прийшли в цей світ. Микола Іванович Барабуля не підпадає під це число, адже він не помилився у виборі професії, безпомилково обравши її в юності. За фахом – режисер масових дійств, більше п’ятдесяти років життя він присвятив своїй улюбленій справі, а останнім часом натхненно працює в муніципальному Театрі сатири. Крім акторської діяльності, нині пан Барабуля захоплений постановкою п’єси  «Подих кохання», сценарій якої нещодавно написав особисто. Микола Іванович переймається, аби вдалося якнайшвидше з усім упоратись, мріє, щоб прем’єра відбулася на Восьме березня, адже присвятив постановку світлій пам’яті дружини Людмили і своєму безмежному коханню до неї, яке зберіг на все життя…

О.Б.: – Миколо Івановичу, багато років я бачу вас у вирі культурного життя нашого міста, ви – організатор урочистостей, парадів, свят, концертів, екскурсій, а зараз – провідний актор Театру сатири, який вже декілька років поспіль збирає на сценах Кропивницького повні зали і з успіхом гастролює на теренах області. Ваш вихід на сцену завжди супроводжується шквалом аплодисментів. Вас знають, поважають і люблять кропивничани. Як на мій погляд, ваше життя вдалося. Чи не так? Чи свідомо ви обрали свою професію?

М.Б.: – Життя вдалося. Безперечно. Але зізнаюсь – в ньому було багато доленосних випадковостей. Так сталося і з вибором професії.

О.Б.: Якось я почула вислів, що нібито «випадок» – це псевдонім Бога, і зрозуміла, що всі, або майже всі, випадковості не випадкові. А доленосні – тим паче, адже вони відбуваються за волею Господа.

М.Б. – З цим важко не погодитись. Ось я, наприклад, вперше вийшов на сцену років десь у сім чи вісім. Можливо, цей факт можна вважати якраз тим самим доленосним випадком. А було так. Мій старший брат Володимир записався в агітбригаду Будинку культури «Жовтень» і став брати мене з собою на репетиції, але я не погоджувався бути глядачем, сам хотів грати. Без зволікань мене прийняли в молодшу групу. На той час у БК життя кипіло. Ставили велику виставу. Здається, вона називалася «Дніпро». В ній, крім акторів, а це були  робітники заводу «Червона зірка», брав участь хор Почапського. Уявляєте – сотня хористів на сцені! Для самодіяльного колективу це було щось грандіозне!

О.Б.: – Тобто, це був не професійний хор?

М.Б.: – Ні, заводський, до складу якого входили також працівники «Червоної зірки». Гнат Юхимович Почапський був легендарною особистістю. Під час війни служив на флоті. Розповідали, що коли його викинуло за борт корабля у відкрите море, він майже дві доби протримався на воді, аж поки його не підібрало судно, що проходило в тій акваторії. Для нас, хлопчаків, це був неабиякий приклад геройства. Ми пишалися своїм знайомством з такою людиною і дуже поважали Гната Юхимовича. Він був організатором від Бога. Його кипляча енергія зачаровувала, брала в полон. Взагалі цей чоловік  був для багатьох з нас прикладом для наслідування. Для мене – точно. Мені хотілось бути на нього схожим.

У «Дніпрі» я зіграв свою першу роль – був маленьким рибалкою.

О.Б.: – Зірвали аплодисменти?

М.Б.: – Звісно! Добре пам’ятаю цю піднесену мить, і як мене всі хвалили. Рідня пишалась мною. Ото було щастя! Та, незважаючи на успіх, в ті часи я ще не мріяв бути ні актором, ні режисером. Любив кататися з мамою на автобусі (вона працювала кондуктором), слухати цікаві розповіді батька. Тепер можу з упевненістю сказати, що мій батько був справжнім майстром розмовного жанру. Рано залишившись сиротою, він багато бачив в житті і доброго і злого, пройшов всю війну з першого дня до останнього, а потім працював водієм. Був дуже щирою, доброзичливою і компанійською людиною. Гарно співав, грав на баяні, писав вірші. А скільки історій знав, різних байок! Багато чого вигадував сам. Гарно декламував і так цікаво розповідав, що всі, хто слухав (а в нього була своя аудиторія – сусіди, друзі, добрі знайомі, діти), були в захваті. А я перший. Бабуся (мамина мама) казала, що аби він мав освіту хоча б сім класів (було чотири), то був би головою колгоспу!

Мені здається, що в часи мого дитинства і юності майже всі хлопчаки мріяли бути пілотами або космонавтами, приблизно так як зараз – юристами або ж програмістами. Мій брат Володимир (старший за мене на чотири роки) також збирався вступати в ШВЛП, а я у всьому його наслідував, тому теж хотів податися в пілоти цивільної авіації. Але якось під час репетицій в Будинку культури я познайомився з хлопчиком Толею і згодом потоваришував з ним. Коли ми були у восьмому класі, Толя сказав, що хоче податися в театральне училище, я став допомагати йому готувати екзаменаційну творчу програму, потім «за компанію» разом з ним поїхав до Дніпропетровська. Вступати. Подали документи, здали екзамени. Я вступив.

О. Б.: – А він?

М.Б.: – А він ні. Хоча дуже був талановитий хлопець. Я шкодую, що у нього з акторством не склалося. На все воля Господа, але вважаю, що він міг би стати відомим артистом. Ми товаришували все життя, але Толя так і не знайшов себе в іншій професії. Рано помер. Світла йому пам’ять.

О.Б.: – От вам і невипадкова випадковість.

М.Б.: – Виходить, що так.

О.Б.: – А ви пам’ятаєте, що саме читали на екзамені?

М.Б.: – Зазвичай на творчому конкурсі пропонується байка, уривок з твору або вірш. Уривок з «Fata morgana” Михайла Коцюбинського, який готував з Толею на вступний екзамен, пам’ятаю і зараз.

 (Після хвилинної паузи починає читати):

 … “Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочать угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні змінюють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над умерлим…Ідуть дощі. Холодні осінні…

Маленьке, сіре, заплакане віконце. Крізь його видко обом – і Андрієві і Маланці, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробітчани, йдуть та йдуть чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі, що відбились од свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірій безвісті…

Цідять морок маленькі вікна, хмуряться вогкі кутки, гнітить низька стеля і плаче серце. З цим безконечним рухом, із цим безупинним спаданням дрібних крапель пливуть і згадки. Як краплі сі – упали й загинули в болоті дні життя, молоді сили, молоді надії. Все пішло на других, на сильніших, на щасливіших, немов так і треба».

О.Б.: –  Як актуально для нашого сьогодення, хоча твір було написано більше ніж сотню років тому… На жаль, час плине, а проблеми не зникають і не змінюються. От і нині війна та доля змусили наших земляків-заробітчан податись в далекі краї – на «багаті села» працювати на «других, на сильніших, на щасливіших, немов так і треба»… Сумно. Така безвихідь…

М.Б.: – Так…

О.Б.: – Але давайте повернемось у ваші студентські роки. З ким ви товаришували? Що запам’яталось найбільше?

М.Б.: – Все життя з вдячністю згадую свого першого педагога Самуїла Мойсейовича Грімберга. Він відкрив нам світ театру, акторства і режисури. Моїми одногрупниками були Толя і Валя, нині подружжя Литвиненків – вони актори нашого театру. Анатолій – народний артист України, а Валентина – заслужена артистка України. Ми товаришуємо ще зі студентської пори. Після закінчення училища вони почали служити в Театрі корифеїв, а я влаштувався у філармонію – артистом розмовного жанру. Як потім виявилось, мене прийняли замість Клари Новікової після її звільнення. Там почалась моя трудова діяльність. Паралельно я очолив студентський клуб КІСМу і за досить короткий термін поставив виставу «До третіх півнів» за Шукшиним. «Пережили» три аншлаги  (посміхається). Потім служба в армії. Я служив в нашій десантній частині. За військовим фахом – я розвідник-гранатометник. Здійснив 21 стрибок з парашута, маю відзнаки за службу. До речі, на фізпідготовці бігав найшвидше за всіх у нашій частині.

О.Б.: – А художня самодіяльність?

М.Б.: – А як же без цього? Організовував концерти, маленькі вистави, спічі, співав у ансамблі. В БК «Жовтень» «без відриву від служби» взяв участь у постановці вистави за п’єсою Рощина «Валентин і Валентина», в якій зіграв головну роль. З вдячністю згадую Тетяну Осипівну Корінець – режисерку народного театру БК «Жовтень». Вона розкрила мої можливості як актора і режисера, довіривши поставити самостійно п’єсу Бориса Балтнера «До побачення, хлопчики».

До речі, я Дід Мороз з сімнадцяти років. Ще в ті часи  написав собі сценарій до Новорічних свят і, правду кажучи, вдосконалюю його все життя. В останні роки я змінив свій «статус». Між іншим, бути святим Миколаєм мені подобається значно більше, ніж Дідом Морозом. По-перше, за ексклюзивність. З роками мої ровесники всі стали дідами, а я навпаки помолодшав, з казкового Діда перетворився на Миколая, навіть, без по-батькові, як в юності (посміхається), а по-друге, на зимових святах я не просто Миколай, а – святий. Погодьтесь, в цьому є щось надзвичайне.

О.Б.: – Погоджуюсь. Все не випадково.

М.Б.: – Новорічні вірші «власного виробництва» пам’ятаю ще з минулого сторіччя, вони не втратили актуальності до цих пір. Я читаю їх завжди:

З Новим роком (Миколаєм), мої любі! Хай вам пощастить!

Пісня добра, легкокрила в  хату хай летить.

Обійме і приголубить, і, як диво-сном,

Вам зігріє серце й душу зоряним крилом.

Ворожнеча хай залишить України дім,

Щоб жилося веселіше в тому домі всім.

Так давайте ж веселитись і співать пісень,

Щоб у щасті міг умитись новий, світлий день!

До речі, я перший в області, хто написав сценарій до Дня святого Миколая. За цим сценарієм не один рік проводились заходи на всіх рівнях по різних районах Кіровоградщини. Я пишаюсь цим.

О.Б.: – Але ж багато років ви також були і організатором святкових парадів.

М.Б.: – За волею долі – так. Та ніколи не належав ні до партії комуністів, ні до якихось інших партій або рухів. Все життя займав активну громадянську позицію, працював для людей. А паради – це особлива розповідь, та якщо коротко: під час підготовки до святкування – у турботах та роботі двадцять чотири на сім, море витрачених нервів, сиве волосся, гіпертонія, цукровий діабет. Ви як лікар погодитесь зі мною, що це професійні захворювання?

О.Б.: – Так, певною мірою.

М.Б.: – Як очільник міського відділу культури я був відповідальним майже за всі масові заходи, що відбувались тоді в Кіровограді, також їздив по районах з перевірками, а радше –  поділитися досвідом чи допомогти. Підготовка будь-якого свята – це командна робота. Мені багато що вдавалося зробити за допомогою групи підтримки, я маю на увазі справжніх професіоналів як в адміністрації, так і серед рядових працівників культури. В підготовці та проведенні святкових парадів мені певний час допомагали відомі в нашому місті творчі особистості і серед них – Тетяна Нелюбіна та Валерій Дейнекін. Вони були і співавторами сценарію, і «голосами», що закликали містян під час демонстрацій до трудових звершень та нових перемог, прославляли ударників виробництва. Технічні можливості в ті часи були значно нижчі, ніж зараз, і це дуже ускладнювало роботу. Без курйозів не обходилось, але намагались достойно виходити з ситуації, щоби ніхто не помітив ніяких «ляпів». Зазвичай нам це вдавалось, демонстрації проходили на найвищому рівні і, як кажуть, «без мордобою», хоча в період перебудови було немало угруповань і окремих «самородків», хто провокував, спонукав до агресивних заворушень, озброєних сутичок… Я задоволений тим, що за мою каденцію мені вдавалось уникати явних протистоянь і хвилювань народних мас. Звичайно, за допомогою команди. Багато з ким з тієї гвардії працівників культури підтримую добрі відносини і до сьогодні. А  що стосується парадів, то бувало і таке, що мені доводилось балансувати, наче на лезі бритви. Особливо в дев’яностих, під час Народного руху. Дуже непрості були часи. Мені треба було бути справжнім дипломатом. Ну, наприклад, щоб «і вовки були ситі, і вівці цілі», я писав такі лозунги:

Оновлена партія більшовиків

І ті, що в борні народились

Зробіть, щоб серця ваші разом забились

Во славу держави і щастя батьків.

І хто буде першим, не в тому печаль,

Країна, щоб з вами зростала,

І крила свободи свої розгортала

І легко летіла в оновлену даль.

Або:

Червонозіровці!

Ваш прапор слави в небі майорить

А підняла його робоча сила

Запам’ятайте цю чарівну мить,

Коли надії розгорнули крила.

І таке:

Наші славні вчителі,

Ви – найкращі на планеті,

Ви – наставники душі

На ранковим першім злеті.

З вами поряд дітвора

Це майбутнє України.

Це для вас звучить “ура” –

Вічно буде так віднині.

Ну, стосовно «вічно буде так віднині» – тут я дещо перебрав. Нині життя крокує під інші наративи.

О.Б.: Так. Але ж все минає, а життєве полотно розкручується по спіралі. Свято вірю, що незабаром ми всі, як раніше, пройдемось парадом переможців  головними вулицями рідних міст і висловимо вголос пошану тим, хто своєю воєнною та цивільною працею привів наш народ до Перемоги над рашизмом.

М.Б.: – Я також вірю, що саме так і буде.

О.Б.: – Миколо Івановичу, ви щойно згадали Валерія Дейнекіна. Це відомий, шанований в нашому місті актор і режисер, засновник студентського театру «Резонанс». Наскільки добре ви були з ним знайомі?

М.Б.: – Ми познайомились в БК «Жовтень». Я запросив його грати в своїй виставі «До побачення, хлопчики», він погодився. Під час роботи над виставою ми здружились. А потім Валерій запросив мене в «Резонанс» на роль принца в «Кришталевому черевичку. Це було в далеких сімдесятих. Потім мій «статус» суттєво підвищився – я почав грати короля, але згодом троном і короною довелось поступитися на користь більш молодого актора, мені ж дісталась роль лісівника, батька Попелюшки. Бачте, в театрі все, як у житті (посміхається). Зміцненню нашої дружби з Валерієм сприяло і те, що Ірина – на той час дівчина Валерія (а потім дружина) була подругою моєї нареченої Людмили. Вони вчились на філологічному. У виставі обидві грали ролі доньок мачухи (тобто Валерія). Компанія була ще та! Додам, що в ролі маленького пажа («я не чарівник, я тільки вчуся») значно пізніше став виходити наш син Антон. Мене з Валерієм об’єднала любов до театру, схожі життєві принципи, творчий, нестандартний підхід до своєї праці. Працювати з ним було справжнім задоволенням, хоча й нелегко. А коли легко, то нецікаво. Творча людина завжди повинна перебувати в пошуку, в подоланні, в навчанні. Я вдячний долі за подарунок, яким  вважаю знайомство і спільну працю з геніальною, талановитою і щирою людиною – Валерієм Дейнекіним.

О.Б.: – Миколо Івановичу, а з Людмилою, вашою дружиною, ви також познайомились в «Резонансі»?

М.Б.: – Моїм першим і останнім коханням була моя дружина Людмила, і дійсно, ми познайомились з нею під час роботи над виставою «Кришталевий черевичок», але в моєму житті був один романтичний випадок, про який я хочу розповісти, адже він щось перевернув в моїй душі, до глибини торкнув серце, начебто провів демаркаційну лінію між дитинством і юністю. Це відбулося під час мого навчання у Дніпропетровському театральному училищі. Була весна. Я їхав із занять додому, і на зупинці в трамвай зайшла дівчина. Була вона краси небаченої! Я, як зачарований, дивився на неї, не в змозі відвести очей, а вона – від мене. Зараз не можу згадати, скільки зупинок ми так проїхали, але на одній з них вона вийшла, а я, наче загіпнотизований, дивився їй вслід, потім перевів  погляд у вікно. Вона самотньо стояла на зупинці і проводжала мене сумним поглядом. Я навіть не помахав їй рукою, не розбив скло, не вистрибнув на ходу. Як в ступорі, доїхав до своєї зупинки і, поки похмуро плівся тротуаром, проклинаючи себе за свою нерішучість, моє серце, наче морзянкою, настукало такий вірш, який я без виправлень записав одразу, як прийшов додому:

І до мене любов прийшла.

Я не знаю, що сталось зі мною.

Затремтіла, зомліла душа,

Полетіла, як птах за весною.

І тепер не знаходжу я спокою,

Ту дівчину розшукую днями.

Не забути її, ясноокої,

Бо у мріях приходить піснями.

Білим лебедем прийде із ночі,

 Зачарує своєю красою,

Покладе ніжні руки на очі,

Прохолодною вмиє росою.

Та невже не знайду я ніколи

Ту дівчину, що в очі запала,

Ту красу, що немає навколо,

Яку доля мені дарувала.

Вірю, мить та щаслива настане,

І почую від неї: «Мій любий».

Я ж промовлю: «Моя  ти кохана»,

А продовжать слова за нас губи…

Я більше ніколи її не бачив, але цей щемливий спогад залишився в моїй пам’яті на все життя. І вірш. Тоді я зрозумів, що моє дитинство закінчилось, прийшла юність.

Людмила, моя дружина – це моє усвідомлене перше і останнє кохання, єдина любов. Минуло майже три роки, як її немає поруч зі мною. Забрав ковід. Але Люда живе в моєму серці, в моїй душі. В квартирі після її смерті я нічого не змінював. Все знаходиться там, де вона залишила. Над нашим, тепер над моїм, ліжком висить її портрет. З нього вона мені посміхається. Я з нею вітаюся вранці і кажу «на добраніч» ввечері. Її вбрання, деякі прикраси я віддав в Театр сатири на реквізит. Коли акторки надягають речі Людмили, мені здається, що це вона виходить на сцену в різних амплуа, що для неї лунають аплодисменти, що їй шанувальники несуть квіти… Мене це втішає.

О.Б.: – Ваше подружнє життя було безхмарним?

М.Б.: – Всякого було, як і в кожній родині. Ми були разом майже п’ятдесят років. Свого часу відсвяткували срібне весілля і вже починали розмови про золоте. Але не встигли…

(Закінчення  у наступному номері) 

Олена БАРАНОВА, письменниця

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here