«ЩОБИ ДОВШЕ ТРИВАВ ПОЕТИЧНИЙ ДУШЕВНИЙ НЕСПОКІЙ…»

0
72
views

Мені подобаються люди з потужною енергетикою, які ніколи не зупиняються, рухаються вперед, фонтанують ідеями. Серед них – Наталія Бідненко.

Зрозуміло, що війна змінила наше життя, мрії, плани. Навіть музи змушені переналаштовуватися: «Як хочеться писати про любов / І про село в цвітінні абрикосів. / Та рушиться основа всіх основ, / Душа мов заніміла в безголоссі». І якщо раніше ми знали Наталію Іванівну як ніжного і чутливого лірика, то тепер цілком виправдано і логічно її поезія зібралася у таку потужну енергетичну силу, яка готова бити і б’є ворога словом: «Хай же у зброю складаються літери / І захистять від ворожих роїв». Але слово поетеси (життя ж триває)  –  і про вічні речі, які, незважаючи на страшну війну, є і зажди будуть: красу, любов, ніжність, віру, сподівання і розчарування – про увесь спектр людських почуттів.

       Ювілейний день народження – ще один привід сказати людині теплі, хороші слова. Найкраще побажання – те, чого вона сама собі бажає. У музи Наталія Бідненко просила, щоб якнайдовше тривав «Поетичний душевний неспокій».

 

– Наталіє Іванівно, думаю, у всіх, хто знає вас, виникає цілком логічне питання: звідки у вас стільки енергії? Сільській людині нудьгувати ніколи, а ви знаходите час і на творчість, і на громадську роботу, та й у культурному житті Кропивницького і області ви – постать помітна.

– Та справа, мабуть, не в енергії, а в моїх лінощах… Так-так, лінощах! Просто я дуже люблю мріяти за чашкою кави або читати захоплюючу книжку. А оскільки це я можу робити тільки з чистою совістю, щоби наді мною не висіла якась невиконана робота, то намагаюся все робити швидко, аби вивільнити час на лінощі. То так і виходить, що встигаю чимало… А особливо я люблю, коли у мене цейтнот, як, наприклад, зараз: укладання альманаху «Сівач», кілька матеріалів у черзі на редагування, робота в журі премії ім. В.Ф. Лисенка, ще й працюю з редактором над моєю наступною книжкою… Та й весняно-польові роботи ніхто не скасовував – город чекає! О! Тоді в мене відкривається друге дихання, яке дає мені стільки енергії.

– Тож скільки годин у добі Наталії Бідненко?

– Та як у всіх – 24. Може, я трохи по-іншому їх розподіляю… Справа в тім, що вірші до мене приходять переважно в другій половині ночі, ближче до світанку… От таким чином мій час трохи розтягується…

– Ваша поезія – суміш ніжності-ліричності з вибуховою енергією. Тож, думається, що у дитинстві ви були далеко не пай-дівчинкою.

– Що було, то було… Моя мама, Царство їй Небесне, добряче зі мною помучилась: велосипед, мотоцикл, постійно збиті лікті і коліна; та й на уроках поведінка була не з кращих… Вона змогла вільно видихнути лише тоді, коли я вступила до інституту…

– Які предмети були у школі улюбленими? Вчилися із задоволенням чи ні?

– Фізика і математика. Але оскільки класним керівником у нас була вчителька хімії, то я потрапила на республіканську олімпіаду з цього предмету і посіла друге місце. Хімію я знала добре, хоча особливо і не любила… Вчилася дуже легко, із задоволенням, не дуже подобалися кілька дисциплін… Думаю, причина була не в самих предметах, а у вчителях. Скажу відверто: я абсолютно не знаю географії. Хоча різне ставлення до предметів не завадило мені отримати срібну медаль після закінчення школи. Моя єдина четвірка в атестаті (іронія долі!) – з української літератури: на випускних екзаменах я писала твір на вільну тему, а оскільки я жила в селі, то наші роботи перевіряли в районі. І мій твір визнали недостатньо ідейно витриманим, п’ятірки він не заслуговував…

– Можете згадати першу прочитану книгу? І якою є роль книг у вашому житті? 

– Я ніколи її не забуду. Мені було п`ять років, коли бабуся привела мене до бібліотеки. Я вибрала книжку Кіплінга «Винайдення абетки». І знаєте, вона вплинула на все моє життя… Якщо я була «дівчинкою-яка-заслуговує-шльопанців», то виросла з мене «жінка-яка-спершу-ступає-а-потім-думає», тобто я часто щось роблю під впливом саме емоцій, а не за тверезим розрахунком. А взагалі книги для мене – це все! Без читання я не мислю свого існування. І сини успадкували від мене цю любов – у нас досить солідна бібліотека.

– Наталіє Іванівно, як ви обирали фах? Чи вплинув хтось на вибір професії?

– Я вже згадувала, що виборола друге місце на республіканській олімпіаді з хімії і отримала право поза конкурсом вступити до Дніпропетровського медінституту. Мені хотілось стати лікарем… Але професію обрали обставини: тяжко захворіла мама, їй зробили складну операцію, після якої потрібен був догляд. На той час наша родина мешкала у Знам’янці, тож ми спинилися на вишах у Кіровограді, яких  тоді було лише два: КІСМ та педінститут. Я вступила до КІСМу.

– Можете згадати найяскравіші події студентського життя?

– Знаєте, як з погляду мого сьогоднішнього віку, все було яскравим, незабутнім і прекрасним… Але передусім згадується художня самодіяльність, репетиції СТЕМу, прем’єри спектаклів, концерти. Є й один печальний епізод… Нагадаю, серед своїх улюблених предметів я назвала фізику. Так от, здаємо ми сесію, екзамен з фізики. Я вже підготувалася до відповіді, була впевнена у п’ятірці, тож сиділа і чекала своєї черги. А екзамен проходив у фізичній лабораторії, де були спеціальні столи, посередині яких від верху до низу була наче шафка… То я, знудившись від чекання, відкрила ту шафку і випадково перекинула пляшку, яка була погано закоркована… Там виявилась самогонка, та ще й не дуже якісна, бо «аромат» миттєво розплився по всій лабораторії… Звісно, виникло загальне пожвавлення, хто ще не підготувався, під шумок витяг шпаргалки… До мене в цей час підлетів викладач, схопив мою залікову книжку, поставив мені трійку і сказав: «Без права перездачі!». Отак і лишилась та трійка в моєму дипломі…

– Наталіє Іванівно, у вас було розмірене, устатковане життя. І раптом у нього увірвалася поезія. Що стало причиною таких змін?

– Важко сказати. Поезію я любила, як мені здається, завжди. Бабуся мені, ще зовсім маленькій, читала напам’ять вірші. Далі я почала читати сама. Тривало життя зі своїми радощами й печалями, постійним клопотами: малі діти, хвороби рідних людей, дорослі діти, різні сімейні проблеми… Але час для книги знаходила завжди, багато поезій знала напам’ять. Мабуть, коли вже сини одружилися, онучки підросли, а я працювала викладачем у коледжі – тоді й «дозріла» до власних віршів.

– Як рідні поставилися до вас у новій іпостасі – поетеси? Підтримали? Чи, навпаки, не зрозуміли? 

– Я б сказала: неоднозначно. Навіть коли вийшла моя перша книжка, ніхто в сім’ї про це не знав – я чомусь боялася зізнатися… Зараз все нормально, діти мене розуміють і підтримують, в основному матеріально, тобто книжки я видаю переважно їхнім коштом.

– Хто перший слухач і критик ваших віршів?

– До масової інтернетизації це були мої найближчі подруги, а зараз – Фейсбук. Там я отримую і позитивні відгуки, і дружні підказки, і критику.

– Що або хто надихає вас на творчість? І коли вам найкраще пишеться?

– Теж досить складно відповісти… Скоріше за все, події реального життя, які трансформуються в поетичні рядки, переважно лірично-любовної тематики. Взагалі найчастіше вірші до мене приходять в другій половині ночі або на світанку. Але буває всяке… Я можу варити борщ, пекти пиріжки, сапати город – і раптом приходить вірш, який треба терміново записати, бо інакше піде від мене безповоротно… Тоді все кидаю і записую. А вже потім, у вільний час, я його редагую, правлю, приводжу в такий вигляд, щоб можна було представити читачам…

– Існує думка, що найкращий вірш – ще ненаписаний вірш. Ви згодні із цим твердженням?

– Чесно скажу – не знаю. Звісно, хочеться, щоб вірші ставали все кращими, але всі ми під Богом ходимо. Може, Він вирішить, що досить писати – то й не буде взагалі ніяких віршів…

– Творчість – це процес взаємозворотний. Письменник не тільки має бути сам задоволений написаним, а й торкнутися струн душі читача. Які, можливо, несподівані або дуже цінні для вас відгуки на свою поезію ви чули?

– Хочеться думати, що мені це якоюсь мірою вдається. Жінки пишуть: «Ви описали мою життєву ситуацію». Багато подібних коментарів доводилося читати. Чоловіки ж кажуть: «Я відчуваю, що цей вірш ви присвятили саме мені…» То, мабуть, я таки зворушую душі своїх читачів…

– Ви завжди задоволені написаним?

– Та ні, звичайно! У мене постійні сумніви, весь час здається, що вірші, які я читаю у Фейсбуці, безумовно кращі. Мої наче «сухі», мало метафор, мало образів. Але пишу так, як пишу…

– У кожного свій шлях до першого вірша. Можете згадати, коли ви відчули потребу писати? І чи зберегли перший вірш?

– От якраз це я прекрасно пам’ятаю. Третього березня 2004 року прийшла додому з роботи десь на початку дев’ятої вечора (на той час, крім основної роботи, я ще вела міські вечірні комп’ютерні курси). День видався важким, я була дуже стомлена… Приготувала собі каву, зробила пару ковтків… І раптом в голові почали складатися рядки. Поспіхом знайшла ручку і шматок паперу. Це був мій перший вірш. Наступного вечора все повторилося. Я своїх віршів не знаю напам’ять, але перші два наче закарбувалися в душі. В серпні того ж року вийшла моя перша збірка – під дівочим прізвищем Білецька, бо я все боялася зізнатись своїй рідні, що пишу поезії…

– Поділіться, будь ласка, враженнями після того, коли вірш написаний. Що ви відчуваєте? Задоволення? Піднесення? Втіху? Виснаження? Які емоції виникають? 

– Я відчуваю полегшення! Кожен вірш викликаний певними подіями в реальному житті, і не завжди позитивними. Це ятрить душу, пригнічує настрій… Під тиском цих ситуацій у мозок передається сигнал SOS – і складається вірш… Напишеться – і все: на душі легко, настрій покращився, і я готова до нових справ…

– Чи думала колись Наталія Бідненко, що з «фізиків» вона подасться у «лірики» і формули змінить на слово?

– Однозначно: ні! Тим паче моя спеціальність «Металорізальні верстати і інструменти» дуже далека від лірики…

– Наталіє Іванівно, сільська робота відволікає? Чи, навпаки, ви надихаєтеся природою і тишею, які у місті знайти важко?

– Звісно, робота на городі і в саду і вимагає значних фізичних зусиль, і забирає багато часу. Але за східним гороскопом я Телець, моя стихія – Земля, тож коли зайнята городніми роботами, набираюсь (попри втому!) сил, енергії, оптимізму і позитиву саме від Землі. Я люблю землю.

– Як ви ставитеся до критики? І чи завжди погоджуєтеся із думкою редактора?

– Якщо критика конструктивна – звісно, позитивно. Я завжди прислухаюся до зауважень колег-поетів. У нашому колі друзів взагалі така практика: читаємо один одному свіжі вірші, обговорюємо, якщо потрібно – правимо. У кінцевому підсумку вірш робиться кращим, виразнішим, з точнішими римами тощо. З думкою редактора переважно погоджуюся, але не на всі сто відсотків.

– Наталіє Іванівно, почуттям гумору ви не обділені. Із задоволенням читала ваші рядки: «Я смажила рибу. Шкварчала душа: / Низав олівець мені вірш до вірша. / Про чисте кохання, про світлі надії… / О Боже! Забула долить ще олії! / …Кружляли в диму і метафори, й рими, / І падали строфи – «вагомо і зримо». / То й буде сніданок лише для душі, / Бо риба згоріла. Лишились вірші». Я так розумію, що гумор – то невід’ємна складова вашого життя?

– У житті я керуюся висловом: «Світ вижив, бо сміявся!». Останні кілька років виявилися для мене надзвичайно складними й у фізичному, й особливо в моральному сенсі… То думаю, що саме гумор і був тією рятівною соломинкою, яка допомогла мені подолати життєві негаразди і не втратити здатність писати вірші… Тож за найменшої нагоди посміхайтеся!

– Відкрила для себе нову Наталію Бідненко, коли прочитала вірші з нещодавно виданої збірки «Святе і грішне», присвячені російсько-українській війні. Ви одразу відчули потребу висловити свої думки у слові поетичному? Чи ваша муза певний час мовчала?

– Та ні, муза оперативно зреагувала, і перший вірш я написала чи то на другий, чи на третій день війни…

– Наталіє Іванівно, що ви найбільше цінуєте в людях?

– Порядність. Я дуже багато вкладаю в це слово, але не буду перераховувати… Порядна людина сама розуміє, про що йдеться, а озвучувати для непорядних – не бачу сенсу. Намагаюсь виключати зі свого кола непорядних людей.

– Про що мріє Наталія Бідненко?

– Нині – тільки про мир, лише про нашу Перемогу! А прийде Перемога – тоді й будуть інші мрії…

 

Тетяна РЕВВА, науковиця

літературно-меморіального музею

І.К. Карпенка-Карого міста Кропивницького

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here