Бути журналістом під час війни – особлива місія. Відповідальна. Небезпечна. Почесна.
У розстрільних списках, з якими русня щоразу вдиралась в українське місто, одними з перших значились саме журналісти. Напис PRESS на бронежилетах медівників, які працюють в зоні бойових дій, не рятує від ворожого пострілу, а, навпаки, служить мішенню для оскаженілих нападників. Лік загиблих у російсько-українській війні кореспондентів, фотографів та операторів, з 2014-го року вже, певно, йде на сотні…
Та не лише фіксувати воєнні злочини російських катів нині покликані українські журналісти. Протидіяти ворожій пропаганді, розвінчувати фейки, розповідати про подвиги наших мужніх захисників та захисниць – це теж наша робота, наш спротив, наш внесок у спільну Перемогу.
Так, головна наша зброя зараз – наше слово. Але чимало наших колег взялися до зброї у буквальному сенсі і зараз захищають Україну там, на фронті. Не на інформаційному, а у берцях та броніку. Кіровоградщина тут – теж на передовій: чимало наших колег напишуть свої найкращі статті та зроблять найкращі кадри вже потім, по війні. А зараз у їхніх редакціях щоразу чекають на той самий дзвінок: “Все норм. Живий. А ви там як?” Ми, народнословці, пишаємося одразу двома своїми кореспондентами, як нині несуть службу у лавах ЗСУ – це наші Максим Гуцалюк та Євгеній Драгомирецький. Запевняємо: після повернення хлопців їхні матеріали будуть лише на перших шпальтах “НС”!
А поки щоразу з нетерпінням чекаємо, поки до редакції знову завітають волонтери – наші давні та вірні друзі з “Волонтерської групи Павла Кучеренка”, аби забрати та доправити на “нуль” чергові тиражі “НС”. Кажуть: нашим землякам-захисникам дуже важливо отримувати такі звістки про рідні краї…
Зброя Перемоги – це не обов’язково “хаймарси” та “F-16”. Це і слово, і голос, і кадр. Арсенал, який разом із військовою потугою обов’язково змете ворога з нашої священної землі, а надалі служитиме надійним щитом нашої країни.
Оксана Гуцалюк (Рибченкова), головна редакторка “НС”
