Шалена спека іноді геть не мотивує до мандрівок, але внутрішній голос вимагає драйву. Тож в якості компромісів шукатимемо чи досліджуватимемо те, що є поблизу. А такого вдосталь. Тож «НС» знову подорожує – цього разу до урочища Товстого, що майже на околиці Кропивницького.
Якось активісти місцевого велоклубу «Там Де Ми» заінтригували наявністю дивного підземелля- бункеру в околицях міста. За їхніми словами, воно покинуте та зруйноване, але все ж варте того, аби туди проїхатись. Тому – вперед.
Одразу кинулась в очі певна особливість цієї ділянки. Невеликий лісовий масив площею біля 50 гектарів розташований в трикутнику селище Нове – Катеринівка – Грузьке, на пагорбі, та має лише один шлях під’їзду – з боку Грузького. З інших боків лани, річка Грузька та болото. Всередині суцільні хащі, але саме там знаходимо найцікавіше.
Далі при вході до хащів в очі увагу привертає лінія заглибин, схожих на укриття для техніки – так звані капоніри. Дійсно, пройшовши вздовж західної та південної частин урочища, нараховуємо майже двадцять сім подібних укриттів. Звісно, левова частка з них вже поросла деревами та чагарниками.
Трохи згодом, ретельно придивившись, за табличкою з назвою локації знаходимо рештки розташування караульного посту, а далі, в глибині лісового масиву – власне, вхід до підземелля – звісно, захаращений побутовим сміттям. Саме приміщення невелике – розміром з однокімнатну квартиру, але, судячи з суттєвої кількості розеток від електропроводки, функції приміщення були важливими.
Одразу на думку спадає військове призначення цього лісового укриття. Проте розповсюджена інформація про базування на наших теренах стратегічних ракет в радянські часи трохи контрастує з побаченим. Втім, дещо пізніше знайомий офіцер з раніше дислокованої в Кропивницькому ракетної бригади розвіяв сумніви. За його словами, це був навчальний полігон для 159-ї ракетної бригади, на озброєнні якої були установки оперативно – тактичних ракет на гусеничній, а пізніше на колісній базі. Йдеться про комплекси 8У218 «Тюльпан» на шасі ІСУ-152М, з 1960 року замінені на Р-11М(SS-1b Scud-A за кодифікацією НАТО). Установка могла нести як звичайні ракети, так і з ядерною боєголовкою, дальнiсть стрiльби становила 60 – 270 кілометрів. Проте складнiсть обслуговування та експлуатацiї, що вимагала цiлої низки допомiжної технiки, що значно знижувало мобiльнiсть комплексу, призвела до поступового оновлення озброєння.
З осені 1962 року бригада отримує нові системи – ракетні комплекси 9К72 «Ельбрус» з пусковими установками 2П19 на восьмиколісному шасі МАЗ-543 та новітніми на той час ракетами 8К14. Прийнятий на озброєння у березнi 1962 року комплекс мав дальнiсть пуску 180 – 700 км, залежно вiд типу ракети та її маси. Перша модель пускових установок на шасi МАЗ-535А не пройшла випробувань з причини слабкостi рами, тож для нових ракет використовувались шасi самохідно-артилерійських установок IСУ -152К. МАЗ-543 в якостi пускової установки надiйшов лише з 1967 року, пiсля офiцiйного прийняття на озброєння.
У 2001 році, вже перебуваючи в складi Збройних Сил України, частина бригади, зокрема 1-й дивізіон, переозброюється на комплекси 9К79 «Точка» (за класифікацією НАТО Sсkarab A). Комплекс був розроблений у 1968 – 75 роках, мав плаваюче шестиколiсне шасi БАЗ-5921 та ракету з дальнiстю польоту лише 15 – 70 км. Модернiзований варiант «Точка У» (Sckarab – В) почав надходити з 1989 року, при цьому дальнiсть стрiльби зросла до 120 кілометрів. Всi типи ракет могли нести ядерний заряд. На озброєнні двох інших дивізонів лишаються «Ельбруси». Системи були на озброєнні до повного розформування бригади у 2003 році.
В підземеллі, ймовірно, розташовувався командний пункт та пункт зв’язку, дублювання велося в розташованих в лісовому масиві автокунгах на шасі ГАЗ-66 або ЗіЛ-131. Установки з ракетами заїжджали заднім ходом у капоніри та чекали на команду, після отримання якої виїжджали з лісу і випускали ракети. Втім, не виключались і варiанти пуску просто з лiсу – адже ракети мали стартове вертикальне положення, тож на фонi дерев були не дуже й помiтними. А далі, залежно від обставин, установки або ховались в лісі, аби не отримати «отвєтку», або ж пересувались на іншу локацію для перезаряджання та подальших дій. Відповідно, робимо висновок, що схожих точок пусків ракет було на теренах області декілька.
Відверто кажучи, знайти саме підземелля та місцезнаходження інших складових цього колишнього військового об’єкту нині складно – адже природа всі більше відвойовує своє і ховає в хащах рештки людської діяльності. Тож охочим віднайти ці споруди слід готуватись до великої кількості колючок на одязі та взутті. Але, якщо дійсно дуже кортить… Бо доріг та цікавинок, як ми постійно підкреслюємо, вистачить на всіх.
Максим ГУЦАЛЮК,
фото автора та з мережі Інтернет
