Письменниками народжуються чи стають? Чи можна навчитися писати? Який шлях від рукопису до книги? Хто і як може допомогти в цієї справі? Як приходять сюжети? Чи потрібна редакція творів? Що треба знати, перш ніж взятися за перо? Письменник – це самітник, чи команда теж має значення? Який баланс смиренності і гордині? Амбіції – друзі творчих особистостей чи їхні вороги? Яка роль літературних об’єднань на шляху до Парнасу? Читач і критик – хто з них має більший вплив на творчий процес? На ці питання можна знайти відповідь на сторінках книги «Секрети сюжетів». Її автори – члени Кіровоградського обласного літературного об’єднання «Степ» ім. В. Погрібного Олександр Архангельський, Ніна Даниленко, Максим Липкан, Тетяна Микитась, Людмила Ніколаєвська, Ольга Полевіна, Галина Суржок, Олена Трибуцька, Наталія Фесенко, Ніна Чичкан, Людмила Юферова. Їхній ексклюзивний досвід за 2017-2024 рр. заслуговує на те, щоб розповісти про нього.
Письменників не вчать писати. Вони, як і всі люди, читають, і від того, наскільки багато вони встигли прочитати, залежить їхня майстерність. Коли до природного відчуття слова додається обізнаність, цей шлях долається швидше. Тому так потрібні літературні студії, критичні статті, теорія літератури. Тому так важливі літоб’єднання.
Ця книжка про роботу обласного літоб’єднання «Степ», про авторів, які активно працювали в цей час, про нові творчі проєкти, деякі з яких – новаторські.
Літоб’єднання не обмежує творчу свободу авторів, але спонукає їх саме до творчості. Суперечка, чи можна писати на замовлення, безглузда. Справжній письменник може все, якщо відчуває слово, сутність його, тож може працювати в будь-якому жанрі, бо жанр – тільки форма. Що й довели «степівчани».
Одним із перших творчих завдань було – зробити переклад.
Якось Ніна Даниленко натрапила в Інтернеті на перекладацький конкурс. Умова була – перекласти на українською вірш О. Мандельштама. На студії детально розібрали варіанти перекладу переможців. А потім виникла ідея самим спробувати свої сили в поетичному перекладі.
Це була незабутня студія! Читали катрен оригіналу, а потім – по колу, бо засідали за круглим столом – кожний читав свій варіант перекладу. Як азартно, як уважно слухали кожного! Як раділи вдалому рядку! Як весело сміялися – і гучніше всіх сам автор! – над помилками, і тут же виправляли їх! Ні ревнощів, ні заздрощів не було. Була зацікавленість, жага знайти саме ті слова, які максимально наближаються до оригіналу! До роботи долучилися навіть ті автори, які ніколи не писали віршів. Виявилося – кожний може більше, ніж до цього вважав.
Потім було завдання написати сонет за заданим першим рядком. Це теж було весело! І знову «степівчани» довели, що ті, у яких є відчуття слова, можуть усе. Людмила Ніколаєвська навіть написала три вінка сонетів, хоча до цього не бралася за таку поетичну форму.
Але найпродуктивнішою була робота в співавторстві.
Перша спроба – написати оповідання на тему «Покараний негідник. Елегантна помста». Кожен написав оповідання, з яких склалася цікава збірка «Тенета помсти».
Далі – більше. Ольга Полевіна запропонувала сюжет – досить схематично, без подробиць. Розділили на епізоди, і автори тягнули жереб, кому про що писати. Це було неймовірно весело! Епізодів не вистачило всім, хто бажав залучитися до цієї справи, і тому на студії вигадали нашвидкоруч ще кілька. Дорослі люди раділи, як діти, бо це була творча гра.
Повість «Сороки далекого села» вийшла напрочуд цікавою, динамічною. Ользі Полевіній вдалося вплести у єдину тканину всі сюжетні лінії, а читачеві зрозуміти, хто писав який епізод, було неможливо.
Ольга Полевіна та Олександр Архангельський уже не одну повість написали разом, є навіть роман у співавторстві «Вінок сонетів», який здобув дипломи переможця кількох літературних конкурсів. Тож, якщо можна писати вдвох, то що заважає писати втрьох і більшою кількістю авторів?
Наступні оповідання писала «тріада» Полевіна-Архангельський-Даниленко, і це була знову новаторська робота. Цього разу змінили умови: обговорення заборонено, сюжет не визначений, черговість по жеребу. Перший починав – не більше сторінки, другий, отримавши текст, продовжував розвивати сюжет в такому же об’ємі, третій закінчував. Тобто – по колу. Усліпу. Без порад, правок.
Несподівано – але вийшло! «Гілочки під оксамитом», «Мана» – чудові оповідання, і знову читачеві незрозуміло, хто яку частину писав. Але, якщо в «Сороках…» Полевіна допрацьовувала сюжет, дописувала, переставляла частини оповідань, то тут писали начисто, без правок, без перестановок. І диво знов трапилося. Що доводить тезу про здатність авторів писати в будь-яких жанрах.
Далі – більше. Замахнулися на повість за авторством двадцяти письменників. Десять степівчан – і десять авторів з усієї України і навіть зарубіжжя. Ідея Ольги Полевіної: «Літо в селі». Були вигадані дійові особи, авторам запропонували написати оповідання від імені одного з них. Письменниця Еліна Заржицька з міста Дніпро радо погодилася на цей проєкт і запросила десять своїх друзів. «Степівчани» вже знали, як це відбудеться, а інші, ще незнайомі нам автори, – ні. Думали, мабуть, шо планується чергова збірка на задану тему. І коли Ользі Полевіній знову вдалося об’єднати вже 23 оповідання в єдиний твір, всі були неабияк здивовані! Дитяча книжка «Таємниці старого горіха» розлетілася Україною, двічі її друкували, але не вистачило примірників для всіх, хто бажав її мати. Кожен автор у себе в регіоні провів презентацію…
Кажуть, не можна довго використовувати ту ж саму ідею.
Неправда. Якщо ідея новаторська, якщо є ті, які можуть виконати цю роботу, ніщо не заважає повторити вдалий експеримент. Цього разу – уже 36 авторів. Географія творчого пошуку розширюється. Ідею Ольги Полевіної «діти нашого двору» удосконалила Еліна Заржицька: двору дому, у який влучила ракета. І це вже не дитяча повість, а повноцінний роман. Кожен автор написав історію життя мешканців однієї з квартир зруйнованого під’їзду. Оповідання об’єднанні місцем і часом дії. Це наче мапа України, бо в кожному місті вже є такий будинок. Усі розповіді написані на реальному матеріалі. На жаль, авторам не довелося нічого вигадувати. Книжка «Чи бачать небеса котів?» виходить за межі України, бо це хроніка великої війни, її автори – свідки й учасники подій.
За рік війни літературне об’єднання «Степ» створило вісім книжок. Ось вони:
«Тенета помсти» – збірка новел.
«Смертельний соль-дієз» – збірка віршів новел, повістей про початок новітньої війни.
«Сороки далекого села» – колективна повість.
«Таємниці старого горіха» – колективна повість.
«Рік лютневої люті» – збірка віршів, новел, есе, яка фактично є продовженням «Смертельного соль-дієза» .
«Запах любистку» – збірка віршів, данина померлій поетесі Наталії Природній (Коцюк).
«Яблука з матусівського саду» – збірка статей, есе, присвячених пам’яті Віктора Погрібного.
«Чи бачать небеса котів?» – колективна повість про жителів зруйнованого будинку.
І дев’ята – книжка «Секрети сюжетів».
Додайте до цього щомісячний друк у кількох ЗМІ літературних сторінок «Степу», щорічне – за винятком воєнних років – видання альманаху «Степ».
Творчість не знає меж. Творчості підвладний Всесвіт. Літературна творчість, зовнішня підтримка якої залишає бажати кращого, проростає не завдяки, а всупереч.
Сучасники – не критики. Їхня справа – збереження. Бо рукописи горять, ще й як! А якщо вони зникнуть, то як потім нащадки розберуться, хто з письменників 20-30-х років ХХІ століття був насправді геніальним?..
Далі буде
