Кропивничанка Анна Дівіченко майже чверть свого життя – на війні. Вона вже давно не рахує, скільком бійцям врятувала життя. Вдома на 34-річну бойову медикиню чекають мама-волонтерка та син-підліток. Пекло Донбасу, звільнення Херсонщини, зараз – Курський напрямок: «Гера» завжди у найгарячіших точках. Про рідні втрати, свою війну та як бути жінкою на фронті захисниця України розповіла спеціально для читачів «НС».
На війну привели втрати
Її війна почалася вісім років тому – у 2016-му, коли в АТО загинув двоюрідний брат Анни. Без батька залишилось троє дітей. А потім вона втратила – в районі Пісок – рідного дядька, який ще й був її хрещеним. Ці душевні рани кровоточать і досі, зізнається бійчиня, а з цими гіркими втратами вона й досі не змогла змиритись.
Якраз тоді вона потрапила до національно-патріотичного табору “Дніпрянин” від полку “Азов”. Вже маючі необхідні військові навички, дівчина вирішила піти воювати: «24 липня я підписала свій перший контракт, а третього серпня вже була у Волновасі».
Перший бойовий досвід здобула біля населеного пункту Красногорівка Мар’їнської міської громади Покровського району Донецької області: «Боєць мав серйозне поранення черевної порожнини, але я надала першу кваліфіковану медичну допомогу, врятувавши йому життя. За це отримала подяку від начальника медичної служби бригади, до складу якої входила наша медична рота».
У 2020 році Анна повернулася до цивільного життя, до мами та сина. Влаштувалася педіатром (свого часу дівчина закінчила у Кропивницькому медичний коледж) до однієї з одеських поліклінік.
«Я вивозила тіла Тараса та Олі Мельстерів»
Вже під час великої війни Анна знову вбралася у військовий однострій. Згадує: на Донеччині у травні-червні 2022 року було справжнє пекло. Сіверськодонецьк, Тошківці, Борівське… Саме там загинуло кропивницьке подружжя Мельстерів – військова кухарка Оля разом з чоловіком-військовослужбовцем Тарасом. Розповідаючи про це, вона не може стримати сліз: «Я не мала вивозити їхні тіла, це не робота медика. Але я, попри все, зробила так, бо по-інакшому не змогла би зробити. Чоловіки, хлопці, здорові дядьки стояли збоку плакали. Вона була геть маленька, ще жити й жити, не лишилося ні дітей, нікого. Вони одномоментно загинули – чоловік і дружина. Це було дуже важко. Навіть зараз згадувати – це важко».
Тільки на Сіверськодонецькому напрямку вона врятувала за півтора тижня понад 200 поранених бійців. «Я не веду рахунку, скільки врятувала за цей час бійців, бо там, де я була, – це пекло, не до цього. Головне, що всіх поранених я передавала лікарям живими. Це заслуга всього нашого бойового колективу, бо армія – це живий організм, де всі взаємодіють». Саме тут «Гера» вчергове подивилась в очі смерті: «Було пряме попадання в машину, якою їхала на Сіверськодонецькому напрямку. Лобове скло пробив осколок сантиметрів 60 – й зупинився біля голови. На Куп’янщині прилетіло позаду моєї машини. Я відкусила язика».
Й досі з хвилюванням «Гера» згадує, як власними силами, під свою відповідальність, організувала евакуацію 76 бійців (майже всі – з контузіями) автобусом з Сіверськодонецька до Павлограда: «Такого ніхто не робив!»
«Я вдячна побратимам з 41-ї»
Нині Анна – лейтенантка медичної служби медичної роти, ординаторка лікувального відділення 41-ї окремої механізованої бригади. Про свою бригаду розповідає на позитиві: «41-шу я люблю. Це моє «дитинство» – вони створені у лютому 22-го, а в березні вже я прийшла, теж долучилась до процесу формування. Я люблю цю бригаду безумно, вдячна тим, хто її створив – полковнику Макусі Олегу Сергійовичу і полковнику Бондаренку Ігорю Петровичу. Але треба рости. В мене є мета, і я до неї йду».
«На війні лікар – не лише медик, а й психолог»
Анна розповідає: у зоні бойових дій лікар має не лише надавати необхідну медичну допомогу пораненим. Але вміти вислухати, зрозуміти, розрадити. «Пораненні є різні, випадки й реакція теж різні. Є поранені з акубаротравмою, вони можуть просто впасти в ступор, а є з численними осколковими ранами й залишаються в цьому шоковому стані активними, не розуміючи, що з ними відбувається. Є поранення голови з нейрохірургічними ускладненнями й в таких випадках людина може бути деякий час активною, а потім впасти в кому. Це все індивідуально. Недаремно, лікар вивчає психологію та психіатрію, щоб мати до кожного підхід, розуміти проблему людини й знати, як її вирішувати».
До речі, ми не могли не спитати – а як в наджорстких умовах, серед нескінченної крові та смертей сама вона зберігає здоровий глузд та витримку. Особливо коли доводиться постійно спілкуватись з родинами загиблих, які дуже часто звинувачують військових – мовляв, не витягнули пораненого, тож винні у тому, що він помер. Хоча , каже, саме так ворог полює на тих, хто має прийти за пораненим бійцем…
Один з варіантів, каже «Гера», – йду і стаю в планку. Трохи вдається опанувати себе, стабілізуватись морально… А коли приїжджає до рідного Кропивницького, обов`язково навідується у салон краси – погодьтесь, для жінки, тим більше, військової, догляд та улюблені косметичні процедури це найкраща психотерапія…
«Домагання – це проблема. Я теж з ними стикалась»
Звичайно, ми не могли оминути тему жінки на війні, тож говорили про усі нюанси, не уникаючи найвідвертіших моментів. Серед найлегшого – про забезпечення та догляд. Виявилося, що бронежилетів з анатомічними особливостями, про які свого часу так багато говорили, бій чині так і не отримують. А от з предметами жіночої гігієни проблем не має: їх зазвичай у чималій кількості привозять чи надсилають волонтери. Щодо догляду цікава деталь: бойовий медик «Гера» має красивий та якісний манікюр з яскравим дизайном. Каже – робить все необхідне сама, навіть фрезу має (дівчата та нейл-майстрині зрозуміють). Блискуче волосся – природна особливість. Струнка підтягнута фігура – результат занять спортом. Словом, якщо жінка хоче бути красивою – їй у цьому навіть вороги не завадять. Ну, хіба що миші, які, з посмішкою згадує «Гера», погризли дорогий крем, який вона привезла з Кропивницького…
А от проблема сексуальних домагань у війську дійсно існує, переважно – з боку командирів чи старших офіцерів. Тут, каже Анна, ситуація неоднозначна. Адже чимало жінок чи дівчат цілком свідомо йдуть на службу, аби, скажімо так, вести активне статеве життя або хоча би знайти постійного супутника. Тому й ставлення до бійчинь почасти упереджене та заангажоване – з боку великої частини суспільства та нерідко – дружин бійців, яких ті залишили вдома. Щодо себе Анна, яка наразі не живе у шлюбі, категорично каже: «Я знайшла себе у війську, це моє. Серед складного – увага чоловіків, іноді – й надмірна». І розповіла про свій випадок, коли один з солдатів прийшов до неї з пляшкою горілки «посидіти». Тоді «Гера» полізла у кобуру: мовляв, ніхто тут сидіти не буде. Потім доповіла командиру, і горе-кавалер був відправлений на «нуль». «Жінки не йдуть в армію, щоби вийти заміж. Мене не можна примусити робити те, що я не хочу. Ми, жінки, в армії виконуємо свій обов’язок – захищати державу», – каже Анна.
Від розмови про жінку на війні переходимо до теми чоловіків не на війні. Простіше кажучи – ухилянтів. «Гера» каже: коли потрапляє до тилових міст, почувається незатишно та насторожено, адже завжди, на рівні фібрів, очікує небезпеки. А ще завжди звертає увагу на цивільних чоловіків: «Я дивлюся в такі моменти на них і думаю, що цей був би гарний снайпер, а цей – артилерист. Там йде велика війна, а вони кажуть, що я не – ухилянт. Але кожен обирає свій шлях».
Про обереги, власний тил та повоєнні мрії
Зрозуміло, що на війні, коли повсякчас дивишся в оці смерті, навіть найзатятіші раціоналісти починають шукати допомоги в інших сил, шукають знаки та символи, особливу вагу надають ритуалам та прикметам. У «Гери» теж є власний оберіг – це лялька-мотанка: її зображення нанесене на капоті автівки Анни, а ще дівчина має татуювання мотанки на гомілці. До речі, тепер цей оберіг набув і музичних обрисів – зазвучав піснею Руслана Горового «Мотанка», пронизливий кліп на яку ми разом подивилися під час нашої розмови…
До редакції Анна прийшла разом із мамою Наталією Парамоновою. Жінка займається волонтерською діяльністю у Кропивницькому, допомагає не лише військовим, а й працює з медичними закладами міста. Пані Наталія зізнається: коли постійно в русі, в роботі, легше чекати доньчиного дзвінка або хоч заповітного «плюсика», навіть уночі не випускаючи телефона з рук. Хоча не раз опинялася з донькою там, де гаряче, де обстріли та прильоти – Куп’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка… Напевно, саме вона, мама, і є справжнім оберегом своєї гарячої, неспокійної, затятої та енергійної доньки, яка, мимоволі випробовуючи на міць материнське серце, щомиті стикається з усіма небезпеками війни…
Чекає на маму і 12-річний Демид, з яким вони по війні збираються поїхати до українського Криму, аби показати свої улюблені місця. І, піднявшись на гору з синьо-жовтим прапором, сказати усьому світу: «Ми перемогли!»
А поки ці мрії залишаються мріями, «Гера» йде до накресленої мети. Спочатку – начмед бригади, в якій вона планує продовжити службу, а далі: « Моя ціль — стати командуючим медичних сил. Все для цього є. Тому тільки вперед. А чому ні?»
Оксана ГУЦАЛЮК (РИБЧЕНКОВА)
Матеріал підготовано у співпраці зі Службою зв’язків із громадськістю 41-ї ОМБр
