Колись їх називали “замполітами”. Тих, від кого залежить, як буде воювати боєць – його настрій, психологічний та моральний стан, загальна мотивація. І хоч зараз назва посади, яку має 30-річний капітан Дмитро Борійчук, звучить по-іншому, але проблеми, які він по службі має вирішувати, залишаються тими самими. Отже – про мотивацію та бусифікацію, ТЦК та СЗЧ, а ще – про те, чи варто шукати справедливості на війні.
– Дмитре, як ви опинились на війні?
– Родом я з Хмельницької області, Шепетівський район, село Поліське. Зараз прохожу військову службу в військовій частині А4007. Це -110-та окрема механізована бригада імені генерал-хорунжого Марка Безручка (та сама героїчна 110-ка, яка два з половиною роки тримала Авдіївку – авт.). Сюди призначений на посаду 24 квітня 2022 року. А взагалі мобілізований 2 березня 2022 року – добровільно, бо тоді ніяких повісток ще не було.
Свого часу працював у поліції. Звільнився, бо якою би ти не був мотивованою людиною, але коли в тебе зарплата в поліції тоді була 800 гривень, а ти плануєш весілля, сім’ю… Тож поїхав на заробітки, працював на будівництві в Угорщині, в Польщі.
– Бойове хрещення: де й коли воно сталося?
– Бойове хрещення я прийняв, навіть ще не потрапивши на справжню війну. Я поїхав на курси підвищення кваліфікації на Яворівський полігон, мав там перебувати близько двох тижнів. В один з днів – 13 березня 22-го – полігон обстріляли, вісім ракет прилетіло на Академмістечко. Чесно кажучи, було дуже моторошно. Ми лежали в приміщенні і на сантиметрів двадцять підлітали від підлоги, ударними хвилями попіднімало дахи на казармах. Повітряної тривоги не було, її вже після прильотів оголосили. Тоді дуже багато загинуло людей… Навіть вже зараз, коли перебуваєш на лінії фронту, під розривами снарядів, не так страшно, коли приїжджаю додому і чую сигнал тривоги…
– А як проходила далі служба?
– Я потрапив у військову частину А4007, у третій механізований батальйон, другу мінометну батарею. Призначили мене на посаду заступника командира батареї з морально-психологічного забезпечення. Якщо перевести на цивільний лад, то це такий собі менеджер, який забезпечує всім необхідним особовий склад, займається серед іншого рапортами, службовими розслідуваннями тощо. Начебто робота, не пов’язана безпосередньо з прямою небезпекою, з тим, що йти і вбивати ворога. Але бували й дійсно небезпечні ситуації. Наприклад, в Авдіївці в 22-му році. Там в нас був ОКП, оперативний командний пункт бригади, поблизу “Коксохіма”, якийсь завод залізобетонних конструкцій.
Я туди заїхав підписати грамоти до Дня Збройних Сил, Дня Сухопутних військ. А вийшло так, що три години сиділи під обстрілами, бо мінометом 120-м обстрілювали так, що будівля ходором ходила, нам просто забороняли виходити. На щастя, міцна будівля була, ще радянського будівництва. Там можна було, до речі, в той момент побачити все управління бригади майже в одному місці, тому що всі сходилися в безпечне місце…
– Але ж війна – це не лише обстріли. Тому й ваші завдання – теж цілком бойові. Чим конкретно доводиться займатися?
– Після того я був призначений на посаду заступника командира танкового батальйону з морально-психологічного забезпечення, потім його перейменували в “заступник командира танкового батальйону з психологічної підтримки персоналу”. Назва змінилася, а завдання не помінялися. А яким чином здійснюється ця підтримка? Найважливіше – до кожного бійця потрібно знайти й застосувати індивідуальний підхід.
Треба вивчити кожного військовослужбовця – від подробиць біографії, життєвих обставин до психологічний особливостей, вад характеру, шкідливих звичок тощо.
Я, до речі, хоч і працював в поліції, але ніколи не думав, що в нас так багато проблем з наркотиками, легкі наркотики точно вживає кожен шостий…
Але під час цього вивчення є “побічний ефект” – звикаєш до людей. І тоді може бути морально важко.
– Чому саме? І взагалі – чи виникає проблема з моральним навантаженням у людини, яка має його полегшувати іншим?
– Таке звикання – реальна проблема. Адже коли ця людина гине або з нею щось стається, то це сприймається зовсім по-іншому, ніж цифри в звітності, які там подають командири: 200-ті, 300-ті.
Бували такі випадки, коли перед тим, як під…ри заходили вже в Авдіївку, тоді теж був брак особового складу.Тому робили перегрупування військовослужбовців, з мінометних батарей виділялися люди, які відправлялися в піхоту. І ось вночі до тебе дзвонять і кажуть, так, давай трьох чоловік (плюс каска, бронік, автомат, повний комплект БК), і ви виїжджаєте. Я завжди в цьому випадку згадую, як мені бабуся, а в неї п’ять онуків було, колись казала: “Дивіться, ви в мене, як оцих п’ять пальців, як можна кого відрізати, щоб не боліло?”. І так само мені було, коли доводилось вибирати. Це важко морально. Хоча, я ж кажу, нікого не вбиваєш, але морально просто вигорів, мені здається, я вже давно, і просто на якихось рефлексах і навичках видаєш усе, щоби підтримати кожного бійця. Тобто вже самому потрібна морально-психологічна підтримка.
– А до кого звернутися тоді? Як кажуть, кожному психологу потрібен свій психолог…Що вас рятує?
– У нас є психологи бригадні, але інколи виручає музика. Хороша українська музика,
Дуже подобається Скофка. І “Калуш”.
– Чи доводилося спілкуватися з ворогом напряму – скажімо, з полоненими… Які відчуття виникали?
– Були такі випадки, але не багато, бо цим в нас контррозвідка займається. Але якось я став свідком, коли вели полоненого в відділ ВСП (зараз немає того ВСП, його вже розбомбили). Ведуть його, а він в старих радянських кирзових чоботях. Можете уявити собі?! Хлопці почали сміятися з нього, а він: чого, мовляв, смієтесь, хороші в мене чоботи…
Ще, пам’ятаю, в іншому батальйоні теж взяли в полон кількох, серед них – і жінку. То вона спочатку говорила, що, мовляв, вона просто інструктор. Але потім виявили, що снайпером була. Позивний – “Лакі”. І в неї в блокноті було записано – вбивати всіх “бендер”… Не знаю, що з нею потім стало.
– А щодо своїх – чи колись виникали сумніви? До прикладу, щодо можливої зради тощо.
– Тут все дуже складно буває. У мене був випадок, тут вже, в танковому батальйоні, коли дружина нашого бійця, як виявилось, співпрацювала з ворогом. Ми просто були в шоці, як і він сам. А було так: телефонує до мене командир взводу матеріального забезпечення і каже, що ДБР та СБУ дружину одного з бійців затримали, а він, дізнавшись, пішов у СЗЧ. Так, звичайно, ворогу такого не побажаєш. Але ж цей військовослужбовець знає, де у нас командно-спостережні пункти, де наші позиції, місцерозташування, заправники. Він багато чого знає. Його теж треба перевірити. І перевіряли – довго, ретельно. На щастя, зрадницею виявилася лише вона. Та й ніякої секретної інформації саме від нього жодного разу не отримала…
– За умови нестачі, як ви говорили, особового складу – як ставитесь до дій ТЦК, до, власне, “бусифікації”? Чи є такі новоспечені бійці достатньо ефективними?
– Зараз до війська приходить дуже багато людей без БЗВП, тобто маючи ВОС-100 (стрілець). Питання: навіщо таких відправляти в бойову бригаду, яка тут і зараз потребує підготованих бійців, а не змушена готувати їх тут, на місці. Бусифікували – відправили до частини. А в частині дивляться – “голий” військовий квиток, часом такий боєць навіть присяги не має, тож йому ще навіть зброю не можна давати…
– А яка має бути, на вашу думку, мотивація? Що спрацьовує найкраще? Бо патріоти-добровольці як можливий ресурс вже, на жаль, фактично закінчилися…
– Мотивувати, на мою думку, треба, беручи приклад з ворога. Адже у них платять військовим набагато більше. Думаєте, чого їх так багато? Бо їхнім мобілізованим від 31 до 37 тисяч доларів платять вже при підписанні контракту. А в нас – 20 тисяч гривень (розмір однієї зарплати). За поранення в них – 10 тисяч доларів, а у нас за легке – 20 тисяч гривень, за важке – від 100 тисяч…
Кажуть, зараз бійці заробляють великі гроші. По-перше, невеликі – при нинішніх цінах. І навіть ті 100 тисяч – це не заробітки, це – зарплата. Щоби отримати яку, треба реально щоразу просто хоча би вижити…
– Військові особливо гостро реагують на несправедливість, гостріше, ніж цивільні, у яких такий запит менший. Згодні?
– Так, дуже важко мотивувати людей, як-от у випадку встати вночі і піти на завдання, коли бачиш всі ці корупційні випадки, особливо – резонансні. Вони дуже сильно деморалізують військових. Я і сам не розумію, чи хочуть тоді дійсно всі ті, хто не воюють, кого війна не торкнулася, щоби ця війна закінчилася, чи, можливо, вона їм просто на руку. Або – коли молоді здорові хлопці не вилізають зі спортзалів, “мутять бізнес” тощо. Я не пам’ятаю, хто, але хтось з відомих людей говорив: мовляв, якщо не воюють діти депутатів, то тоді це не війна, а бізнес.
А збори? Коли одні скидають останні кошти, а інші гуманітарку вагонами продають… Тут він збирає гроші, а тут він вже на новій машині їздить.
Та й потомилися люди, просто потомилися.
Несправедливо все це дуже. Та на війні справедливості шукати не доводиться.
– А якщо не на війні? Коли кажуть про “справедливий мир”. Що думаєте?
– Від війни велика втома. Зараз дуже багато говорять за Дональда Трампа. І я думаю так: якщо він нашу війну не зупинить, нам буде дуже важко. А якщо не він, то я не знаю, хто зможе це зробити. Але багато чого залежить від того, на яких умовах зупиняти. Чи Україна виступить з позиції сили на переговорах, чи змушена буде поступитись. Але за розмін територій передбачена кримінальна відповідальність, як за держзраду. Це дуже тонке питання.
Але дуже важливо чути думку військових. Простіше говорити, хочу чи не хочу, обмінюватися, коли ти вдома, а не там, де ти в фактично в оточенні, а твої “трьохсоті” конають на полі бою без допомоги, бо їх звідти вивезти неможливо…
Насправді все дуже просто. Припинити вогонь, вивести війська, виплатити репарації тим, хто постраждав, виділити кошти на відновлення. Але ж це має хто робити, платити репарації? Зрозуміло, що ворог має платити, його треба до цього змусити. Я розумію тільки мову сили, мову жорсткої політики. Демократія тут не допоможе.
– Чи є у вас плани на “після війни”?
– Так, звичайно. Вдома чекає кохана дружина. Дуже чекає. Можете уявити, ми познайомилися у 2014 році. З 2014 року по сьогоднішній, по 2025 рік, ми тільки один рік прожили разом. То навчались у різних містах, то працювали нарізно.
Я коли поїхав на заробітки, майже два роки безвиїзно був в Угорщині. Після цього ми одружилися і рік пожили, почалася війна. І ось я вже три роки на фронті, почнеться четвертий з 2 березня. І з того часу ми лише на відстані. По телефону вже, якщо чесно, втомився говорити, хочеться все вживу. Треба все вживу. Взагалі мені важко від того, що важко моїй сім’ї. Я не люблю їхати в відпустку, бо потім важко їхати назад. А їй потім знову чекати, все спочатку.
Мама в мене теж є, тато помер. Мама вдома сама в селі, їй важко. Я стараюся допомогти, коли приїжджаю. Але дуже важко їй морально. Я їй говорю, що все добре, а вона не розуміє цього, плаче. І від цього мені дуже сумно. Коли мене питають – мовляв, чи хочеш відпустку, я кажу: ні, відпустку не хочу, хочу додому.
Але все одно – плани є. Будую будинок помаленьку, хочу вже дітей. Хочу бачити, як вони зроблять свої перші кроки….
Бесіду вела Оксана ГУЦАЛЮК
