«Якщо ти хочеш безкоштовно побачити світ, опанувати нову професію, знайти нових друзів та самоствердитись – вступай до армії США!» – це гасло є ледь не основним в цій країні протягом багатьох десятиліть. Адже американська армія майже вся формується на основі рекрутингу, а от в нашій країні цей спосіб комплектування лише набуває розвитку. Метою є конкуренція з мобілізацією з поступовою заміною останньої. Як це працює на прикладі окремо взятого підрозділу – спробуємо з’ясувати.
Наша співрозмовниця – військовослужбовиця відділу рекрутингу 174 батальйону територіальної оборони 121 бригади ТрО з позивним Гера (на знімку) – пройшла шлях бойового медика, помічника кулеметника, діловода до своєї нинішньої посади. І за горнятком смачнющого чаю залюбки розповіла про всі плюси та мінуси військової служби в умовах війни.
– Ми формувались практично з перших днів великої війни, понад пів тисячі кропивничан без елементарного бойового досвіду майже одразу були кинуті на фронт. Але не в якості гарматного м’яса – цього не сталося завдяки адекватності та принциповості нашого командування підрозділу. Адже ми насамперед «оборона», ми не заточені та не оснащені для штурмових дій, активної оборони з залученням всіх видів озброєння та техніки. Так, ми несли втрати, кожна з яких була доволі болючою… Але ж це війна.
Батальйон пройшов бої на Луганщині, Донеччині, Херсонщині і нині працює на двох напрямках. Звісно, краще було б працювати єдиним злагодженим організмом, але особливості нашої поточної роботи вимагають саме розосередженої роботи. Частина особового складу працює в нашій області як мобільні вогневі групи, інші – на лінії бойового зіткнення.
– Чи існує проблематика в комплектуванні та як вона вирішується?
– Звісно, є, як і всюди. Насамперед дивує позиція чоловічої частини суспільства, яка на одинадцятий рік війни досі не усвідомила, що військова служба значно відрізняється від звичного мирного життя. Тут не вийде попрацювати вісім годин та піти додому, не вийде пообідати у чітко визначений час, не вийде посидіти у ванній чи попити пивця з друзями після роботи. До цього додається розтиражована ледь не з кожної праски тема про «голих-босих наших хлопчиків», яких злодюги-офіцери та генерали шлють на убій без набоїв, снарядів, дронів тощо.
А вирішується це насамперед ставленням наших командирів до своїх підлеглих. По-перше, ми всі кропивничани, більшість з яких знайома ще до армії, а ті, хто не були знайомі, потоваришували вже під час служби та відчули дружнє плече під час бойових сутичок. По-друге, наші командири є ще й лідерами, які ведуть за собою, а не вимагають виконання своїх «хотєлок» або не завжди притомних наказів вищого керівництва. Бо головне – зберегти кількість та якість особового складу. І, нзрештоюі, ми намагаємось не викидати так званий «проблемний» контингент. З людьми проводиться певна виховна робота, їх переводять на інші посади, але в межах батальйону. Ми мусимо залишатись єдиною військовою родиною – в цьому наша сила і наша якість.
– Чому варто долучатись до саме ваших лав?
– Все просто. У будь-якої притомної людини не завжди присутній патріотизм від народження, він має виховуватись – в тому числі і військовою службою. А от інстинкт самозбереження присутній неодмінно, тож своєрідну першу причину – уміти захистити себе – людина має реалізовувати від початку життя і до фіналу базової військової підготовки.
Друга причина – навчитись захистити своїх – реалізується шляхом злагодження у складі формувань на рівні відділень – взводів – рот – батальйону. Наші командири працюють разом з нами, особистим прикладом демонструють потрібні навички, не принижують підлеглих по дрібницях – адже ми є однією великою кропивницькою родиною. Водночас всі розуміють свою відповідальність за успіх підрозділу, і ніхто не хоче відчувати провину за загибель побратимів внаслідок своєї недбалості або ще гіршого.
І, нарешті, третя причина – а хто, крім нас, українців, захистить свою землю та свою країну?
Хтось захищає свою родину, хтось свою землю, свою роботу, хтось – бажання бути вільною людиною у думках, словах та діях. І всі три складові може легко надати саме наш батальйон територіальної оборони, до лав якого ми всіх охочих і запрошуємо.
– Шлях рекрута – яким він є у вас?
– Ми здійснюємо повний супровід усіх кандидатів – проводимо співбесіди, допомагаємо визначитись з посадою, надаємо письмову згоду (або, звичною мовою, «відношення»), з допомогою ТЦК та СП проводимо через військово-лікарську комісію для визначення ступеня придатності як до служби взагалі, так і до обраної посади зокрема. Також відбувається психологічне тестування для визначення загального рівня, рівня стресостійкості та суїцидальних нахилів. Якщо все добре, ТЦК та СП оформлює документи, кандидат у супроводі офіцера нашої бригади їде до навчального центру. Отримавши необхідну підготовку, кандидати повертаються до нас на обрану ними раніше посаду. Далі, залежно від особистих та професійних якостей солдата, сержанта чи офіцера, відбувається його підвищення чи переміщення. Втім, може бути і зворотній шлях – якщо людина «не витягує», ми не виганяємо її (а куди та навіщо?), а шукаємо варіанти більш доцільного застосування умінь та навичок. Останнє, погодьтесь, є важливим для психологічного стану військовослужбовця.
– Що найбільше просять бійці з «передка»?
– Запити як у всіх: шини, РЕБи, щось смачненьке, домашнє. Але найдивніший запит був – коти, бажано зголоднілі. На південному напрямку, де працювали та працюють наші бійці, в кожному укритті мишей було по кілька десятків. Місцеві “хвостики” вже реально ними обжерлись і почали ігнорувати. Тому голодні коти були майже постійним проханням. При котячому дефіциті бійці заводили пацюків, які вели доволі успішну боротьбу з мишами, харчуючись останніми.
На цій доволі кумедній історії наша розмова добігла кінця. Але, здається, це було лише перше знайомство зі 174-м батальйоном ТрО, який, на нашу думку, заслуговує не меншої поваги, ніж прославлені в боях часів АТО – ООС підрозділи з Кіровоградщини. Військовим є чим поділитись, а нам є про що написати.
Максим ГУЦАЛЮК,
фото 174-го батальйону ТрО
