Елеонора Бельська — творчий псевдонім письменниці Олени Євгенівни Баранової.
Народилася вона у 1959 році у місті Старобільськ Луганської області. Закінчила Дніпропетровський медичний інститут. За розподілом потрапила до міста Кіровограда, де успішно працювала лікарем-терапевтом і відкрила в собі письменницький талант. В юності писала вірші, есе, статті в газети і молодіжні журнали.
Сьогодні працює головним терапевтом м. Кропивницького, завідуючою терапевтичним відділенням Центру первинної медико-санітарної допомоги № 1. Пише в жанрі жіночої прози. З 2010 року друкується в періодичних літературних виданнях.
У 2012 році вийшла перша збірка Елеонори Бельської «Се ля ви, или Сколько стоит фунт счастья», яка знайшла прихильність у читачів та отримала схвальні відгуки критиків. До збірки увійшли сім новел, написані у 2010-11 роках. Дійові особи — жінки з їхніми радощами і бідами, успіхами і проблемами, пошуками шляхів до власного щастя.
У 2016 році у видавництві «Українська літературна газета» вийшла друга книга письменниці «Год кошки, или Вот такая любовь». До неї увійшли шість новел та одна повість. Ця книга — продовження роздумів авторки про сенс життя, кохання та зраду, шлюб та материнство.
За три хвилини до відбуття потяга ми вмостилися на своїх місцях в купе.
– Дякувати Господу, – зітхнувши з полегшенням, я відсунула фіранку, що відкривала нашому зору вкритий тонким нерівномірним шаром снігу перон, аркоподібний фасад вокзалу і супроводжуючих – доньку із зятем, які мерзлякувато і з нетерпінням тупцювали по той бік вікна. Помахала їм рукою. Вони, як по команді, відповіли тим самим. Прощання не було зі сльозами, а радше навпаки. Я везла свій найменшенький, тринадцятирічний скарб – онуку Лерочку на канікули, а старшенькі на десять днів отримували волю без обмежень.
Вагон кілька разів хитнувся, здригнувся і з помітним прискоренням покотив свої колеса навздогін локомотиву, щось у ритм промовляючи на ходу.
В купе нас було троє. Поблизу накритого білою скатертиною столика, навпроти вікна, розмістився високий худорлявий хлопчина у формі курсанта. З нашивки на рукаві було видно, що він навчається на першому курсі міліцейської академії.
Мені сподобалось його бліде, інтелігентне обличчя, спокійні сірі очі, акуратно підстрижене темно-русяве волосся. Курсант був стриманий і мовчазний. Однак від мене неможливо було приховати кількох кинутих ним крадькома красномовних поглядів на Леру і, як мені здалося, несміливу спробу познайомитись з нею. Я розкрила прихоплену в дорогу книгу, непомітно спостерігаючи за онукою та курсантом.
Всупереч моїм очікуванням, вони обмінялись кількома репліками та, замість продовжити розмову, заглибились у свої телефони. Схоже, він її зовсім не цікавив, і вона, з головою занурившись у віртуальний світ, захоплено ковзала пальцем по дисплею «Айфона», не помічаючи нічого навколо. Він тим часом постійно відволікався від телефону і, вдивляючись у вікно, про щось напружено думав.
«Напевно, сесію завалив», – промайнуло в моїй голові і навіть захотілось якось підтримати, підбадьорити хлопця.
Тим часом провідники почали розносити чай. Курсант дістав з рюкзака три цукерки «Гулівер» і поклав їх на столик перед собою. Я зрозуміла його благородний жест і на знак солідарності схилилася над сумкою з бутербродами.
Принесли чай в тоненьких склянках і фірмових металевих підстаканниках. Навіть одноразові пакетики з дешевою заваркою не в змозі були зіпсувати задоволення від ритуалу. За все своє життя я так і не змогла розкрити секрет надзвичайного смаку звичайного чаю, що готують у поїздах. Онука, не гаючи часу, цілком підтримала моє вподобання і, обпікаючи губи та присьорбуючи, розпочала чаювання.
Курсант мовчав, і ніяких порухів. Я знайшла причину, щоб вийти з купе, – треба ж було дати молоді змогу відчути свободу. Повернулась хвилин через десять і ось що побачила: зосереджено розглядаючи вогники, які пробігали за вікном, курсант повільно доїдав другий «Гулівер», акуратно запиваючи маленькими ковтками чаю з тонкостінної склянки в металевому фірмовому підстаканнику. Його красива біла рука з довгими пальцями музиканта дбайливо прикривала останній третій «Гулівер» з традиційним циркулеподібним зображенням велетня на червоному фоні обгортки.
Я не стала пропонувати хлопцеві бутерброди, хоча готувала їх, розраховуючи і на супутників. Чай мені видався зовсім несмачним, і, відставивши вбік склянку, я знову взялася за книгу.
Десь за дві години Лера повідомила, що її телефон розрядився і попросила джерело живлення. Виявилося, в поспіху я забула покласти його в сумку. Але ще жахливішим виявилось те, що мій телефон також майже розрядився! Лера, мабуть, до нашого від’їзду встигла погратись і в ньому… В купе, звичайно ж, мережа не працювала. Провідник порадив сходити до сусіднього вагона, там нібито є кілька діючих розеток.
– Посеред ночі?
Залишалося тільки змусити себе заснути, а перед виходом з вагона попросити курсанта викликати таксі з його телефону. Опівночі, за півгодини до прибуття потяга до нашої станції, курсант по-військовому швидко зібрав і відніс свою постіль, одягнув куртку і в очікуванні сів біля вікна. Виходить, ми їдемо до одного й того ж міста. Це мене дуже підбадьорило.
– Юначе, а ви також зараз будете виходити?
– Так.
– А чи можна вас попросити про невелику послугу, – я не сумнівалась у чуйності супутника, незважаючи на те, що практично спілкувалась з його акуратно підстриженою потилицею. – Річ у тім, що в мене й онуки повністю розрядились телефони, а надворі глибока ніч. Будь ласка, замовте нам таксі на станції з вашого мобільного, адже з потяга замовлення не приймають.
– У мене теж майже розряджений телефон, – буркнув курсант, навіть не повернувши голови.
– Напевно, ви собі будете викликати таксі?
– Собі буду.
– От і добре. Відразу можна зробити два замовлення. Наша адреса… — я ніяк не хотіла втрачати шанс, але…
– Попросіть провідника, – хлопець обірвав мене на півслові.
Напівсонна Лера не висловлювала ніяких емоцій. Я намагалась заспокоїтись і зайнялася багажем. Зрозуміло, що з цим проханням звертатись до провідника було безглуздо.
Але, як виявилося, вимкнутим телефоном наші проблеми не обмежилися. Наступним сюрпризом виявилась відірвана ручка на баулі. Вже й не знаю, як це трапилося, але коли я діставала його з ящика під полицею, вагон різко хитнуло, я смикнула одну з ручок, і вона опинилась у моїх руках, а баул, як і до цього, – в ящику. Разом з Лерою ми його дістали. Баул був не важкий, але як донести його до станції без ручки? За вікном сипав мокрий сніг, ожеледь… Я на підборах. Ситуація – хоч сядь і плач. Спробувала якось підправити ручку, але всі намагання виявились марними.
Потяг став відчутно збавляти швидкість.
Ми разом з іншими пасажирами почали готуватись до виходу.
– Юначе, я дуже перепрошую, що вас турбую, але звертаюсь до вас як до майбутнього правоохоронця, – вирішила я закликати до професійної совісті нашого супутника. – Ось відірвалась ручка в баулі. Будь ласка, допоможіть нам донести його до станції.
– Я присягу ще не приймав, – різко кинув курсант і, легко закинувши рюкзак на плечі, швидко вийшов з купе.
Баул допоміг нам винести провідник. Потяг рушив, а ми за декілька хвилин стояли на майже порожньому пероні, шукаючи очима носія.
– Який жах! – обурювалась я. – Це ж майбутній правоохоронець! Його професія – допомагати людям! Якщо елементарним людським чеснотам сина не навчили батьки, то цьому курсантів вчать в академії!
– Бабуню, не переймайся. Курсант не зобов’язаний нам допомагати. Ми йому зовсім чужі люди. Крім того, він першокурсник. Може, такий предмет, як «Допомога зовсім чужим людям», вони проходять на другому чи третьому курсі, – пожартувала онука.
– Що значить – «предмет»?! Але ж він чоловік! В ньому на генетичному рівні закладена потреба бути сильним, надійним, захищати жінок, дітей, старих людей, допомагати їм при потребі! А родинні зв’язки, Леро, тут зовсім ні до чого.
– Ой, бабуню, не сміши мене. Часи середньовічних лицарів давно минули. А ти все читаєш романи і наділяєш тими чеснотами сучасників. Тебе б на тиждень у наш клас помістити, щоб ти краще пізнала справжнє життя. Але головний закон виживання я і зараз можу тобі озвучити: серед молоді – кожен сам за себе.
– І ти? – на очі навернулися сльози.
– Ні, я за тебе! – онука дбайливо притиснула мене до себе і дзвінко поцілувала в щоку. – Не думай, що я маленька. Давай я візьму твій «раритет» з цього боку, а ти бери з іншого, і самі понесемо. А то в очікуванні лицаря або носія ми тут до ранку простояти можемо.
Взявшись з обох боків, ми легко підняли баул. Але тримати його було таки незручно, не те що йти супротив холодного, колючого вітру, що майже збивав з ніг.
– Дівчата, вам помічники потрібні? – прямо в себе за спиною я почула бадьорий чоловічий голос. – Давайте вашу валізу ‒ і бігом до таксі. Холодно!
Я не встигла й слова вимовити, як перед нами виросли чоловік років сорока і хлопчина десяти-одинадцяти. Мабуть, батько й син. Вони були схожі. Чоловік тримав велику валізу на коліщатах. У хлопчика за спиною виднівся рюкзак.
– Ми теж з цього потяга, тільки з останнього вагона. Ось Миколку привіз на канікули до бабусі з дідусем. Та давайте ж вашу валізу сюди, – він рішуче взяв наш баул.
– Не бійтеся. Ви ж не діаманти перевози
те. А хоч би й так! Донесемо цілою й неушкодженою, – він гучно розсміявся, поклав наш «раритет» поверх своїх речей і швидко покотив пероном.
Потім за хвилину викликав таксі, допоміг сісти в машину і, побажавши всього найкращого, разом зі своїм сином розчинився в нічній темряві.
Я заспокоїлась і з полегшенням зітхнула – хвилин за десять будемо вже вдома.
У салоні таксі було тепло, тихо лилася ніжна мелодія, мокрі сніжинки, мов сльозинки, струменіли на темних, холодних щоках автомобільних віконець, жовті привокзальні вогні підморгували нам на прощання.
Проїжджаючи повз стоянку таксі, я помітила струнку фігуру нашого супутника. Він з кимсь жваво розмовляв по телефону.
– Ну, що? – спитала я в онуки, перехопивши її довгий погляд, спрямований на курсанта.
– Нічого, – буркнула вона у відповідь, різко відвернулася від вікна і опустила каптур куртки до самого підборіддя…
І не можна було вгадати, що думає моя дівчинка: чи про досить-таки неприємне враження від знайомства із супутником по купе, чи про звичайну людяність та взаємодопомогу, а може – про елементарний лицарський жест далеко не із середньовічних романів.
