“Нас зустрічали в Кіровограді як героїв. Зібралося майже усе місто. Квіти, поцілунки, вітання…Усе міське та обласне керівництво, навіть тодішній командуючий Київським військовим округом Борис Громов. Це було 15 квітня 1989 року”, – так почав свою розповідь Юрій Компанієць, колишній воїн-інтернаціоналіст, а нині – полковник у відставці, кавалер двох орденів Червоної Зірки та ще ряду нагород, серед яких і афганський «Дружби народів».
30 років тому він зі своїми бойовими побратимами покинув Афганістан, де прослужив з 1987 року у бригаді спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу СРСР. До речі, один із її підрозділів, 668 загін, дислокувався у Кіровограді. Через те, що вони носили форму десантників, місцеве населення їх такими й сприймали. Юрій Петрович родом із Запоріжжя, у згаданий Кіровоградський загін потрапив у 1984 році. З цим же підрозділом і повернувся у наше місто. Тут і залишився. Тоді «афганцям» виділили 15 квартир.
Кабул, Кандагар, Саланг…Ці та інші назви назавжди закарбувалися в пам‘яті воїнів-«афганців», які пройшли те пекло. Та не тільки їх, а й усіх жителів країни, які, дізнавшись, де служать наші хлопці, молили Бога за їхнє спасіння і які зітхнули з полегшенням, як тільки дізналися про наказ радянським військам вийти з Афганістану.
Перевал Саланг – це 36 кілометрів гірського серпантину на висоті три кілометри над рівнем моря. Треба бути неабияким водієм-асом, щоб подолати цей перевал. Та, власне, тільки такі там і служили. 4 лютого почалася та ризикована хода, що тривала майже дві доби. І ось нарешті рідна земля, а за плечима – роки війни, невимовного героїзму наших солдатів, гіркота втрат.
– Інтернаціональний обов‘язок – то було для нас святе, – продовжує розмову Юрій Петрович. – Адже Афганістан – перша країна, яка визнала СРСР. Тож ми мали віддати борг перед нею. Тоді патріотичне виховання молоді було, як кажуть, на висоті. І героїзм наших хлопців був дуже високим. Ми добре знали, як вчиняють з радянськими солдатами у душманському полоні, тож, аби не потрапити у руки бандитів, хлопці прощалися з життям. Хочу назвати імена трьох Героїв Радянського Союзу, яких знав особисто.
Це підполковник Ярослав Горошко, старший лейтенант Олег Онищук, молодший сержант Юрій Ісламов.
Слава, рятуючи групу, вступив з ворогом у рукопашну. Це був жорстокий бій, коли наші хлопці поклали десятки душманів, але й самі наклали головою.
Олег і Юрій пішли з життя, підірвавши себе гранатами, щоб не потрапити у полон.
Горошко отримав Героя за життя, але пізніше загинув. Нещасний випадок.
Спецназівці виконували завдання з попередження переходів груп з Пакистану на Афганістан, які пересувалися і перевозили вантажі в основному на машинах. Влаштовували засідки, групи зупиняли, обстрілювали, але ходу вже не давали. Бандити відповідали «взаємністю».
В одному з таких випадків Валентин Арсьонов, вже тяжко поранений в обидві ноги, рятуючи від кулі «духа» свого командира Андрія Кравченка, неймовірним стрибком з останніх сил затулив собою. Це був перший Герой у спецназі. А от Андрій живий і нині.
– Здавалося б, у тому неймовірному пеклі можна було утратити і оптимізм, і почуття гумору. Спека! Здавалося, ось-ось ̶ і все запалає. Але ж навпаки, наші солдати писали чудові вірші, тисячі пісень про любов і розлуку, мирне життя і друзів, і про той же Афган, який став невід’ємною частиною їхнього життя, – продовжує розповідь Компанієць. – До нас приїжджали артисти Олександр Розенбаум, Йосип Кобзон. Це було святом. Потім із Олександром зустрілися вже тут. Обидва були неймовірно раді тій зустрічі.
Зустрічалися із журналістами. Влад Щербань – журналіст, який на той час працював у Кандагарі, ходив на бойові операції і писав усе, як воно було. Про прострочені продукти і медикаменти, тупі голки, які тисячі разів кип’ятилися. І дійсно, солдати нерідко отримували харчі, які мали б бути списаними давно, але ж хтось вирішив, що добро не має пропадати, а солдати голодні, їм усе піде. Сказати комусь тоді – не повірили б. А людина правду писала. Декому це дуже не сподобалося, тож проти нього вийшла стаття, що, мовляв, усе те, що він пише, – брехня. Але ж, врешті-решт, правда про тамтешній «побут» і все інше проникала за кордон.
– Нас часто запитували, а які були відносини з місцевим населенням, як ставилися афганці до радянських солдатів? – продовжує Компанієць. – А от приклад. Мій командир загону у Кандагарі підполковник Сергій Бохан якось виявив під машиною записку. В ній хтось написав: «Дякуємо за чесну війну». Що це значить? А те, що ми не переступали межу. Не стріляли усіх підряд, ставилися по-людськи до простих селян, допомагали, іноді ділилися останнім шматком хліба. Загиблих після бою віддавали на поховання, обмінювалися полоненими. Вони це розуміли і по-своєму цінували. Було, нагодуєш голодних, а вони руку «під козирок» і на ламаній російській мові: «Служу Радянському Союзу!». Нині смішно, а тоді…
Юрій Петрович приніс альбом, де зібрана уся історія його служби в Афгані. Він може розповідати про всіх тих хлопців, яких увіковічив у знімках невідомий фотограф, і кожного пам’ятає за ім̓ям і прізвищем. Кожна світлина – сторінка афганської війни, а разом – велика Книга пам’яті. Вічної пам’яті…
Світлана КОСТЕНКО
