У популярному радянському фільмі «Офіцери» один з головних героїв, Іван Варавва, запитує у свого друга Олексія Трофимова:
– Скільки у тебе нагород?!
А той, вказуючи на дружину, відповідає:
– Половина її.
Міцний та надійний тил – це дійсно запорука успіху майже кожного чоловіка. Це аксіома, яка не потребує жодних доказів.
У 2017 році Ніна Легун відсвяткувала 80-річчя від дня народження. Розмінявши дев’ятий десяток, вона жваво відгукується на головні події як в країні, так і в обласному центрі. А найбільше цікавиться новинами зі свого останнього місця роботи – прокуратури Кіровоградської області, якій віддала останні три десятки років свого життя.
А загалом Ніна Миколаївна відпрацювала в правоохоронній системі України понад 35 років.
Свою трудову діяльність вона почала з міліції. Ось як Ніна Миколаївна сама про це розповідає.
‒ Ще не закінчивши навчання в Одеському державному університеті ім. І.Мечнікова, в 1967 році я звернулася до відділу кадрів УМВС в Кіровоградській області із заявою про працевлаштування.
Досвідчений кадровик підполковник Григорій Прохода під час співбесіди з дівчиною зумів розгледіти майбутнього перспективного спеціаліста. Разом з нею він завітав до кабінету начальника слідчого відділу УМВС Трофима Константинова, який до того працював заступником прокурора області у спецсправах (була на той час така посада).
Протягом двох годин він розмовляв з майбутнім слідчим.
Зауважу, що тоді люди з вищою юридичною освітою або які вчилися на юриста у вишах були для міліції мало не на вагу золота. Зараз якщо у співробітника не профільна вища освіта, то він не зможе стати офіцером.Тоді колишні фронтовики – учасники Другої світової війни, які змінили військову шинель на міліцейську, поступово звільнялися на пенсію, або, як раніше казали, «у запас».
Тодішній міністр внутрішніх справ СРСР Микола Щолоков, вірний соратник генсека Леоніда Брежнєва, наполягав на тому, що до лав міліції, зокрема на офіцерські посади, потрібно приймати громадян з вищою освітою. Ось чому Константинов без вагань запропонував Ніні Миколаївні, яка справила на нього позитивне враження, посаду слідчого в Голованівському райвідділі міліції.
І не помилився. Забігаючи наперед, скажу, що Ніна Легун з вдячністю згадує Трофима Тимофійовича, старших слідчих Олександра Холодила, Івана Ткаченка, від яких вона отримувала компетентні відповіді на всі її запитання в процесі розслідування кримінальних справ.
Активною і невтомною, розсудливою і допитливою Ніна Миколаївна зарекомендувала себе на посаді слідчого в міліції. Лейтенанта можна було побачити пізнього вечора або вночі в населених пунктах району під час огляду місця пригоди. Нерідко разом з сищиками карного розшуку брала участь у затриманні підозрюваних.
Розповідає ветеран міліції і карного розшуку полковник міліції у відставці Петро Пархоменко:
– Влітку 1969 року на околиці Голованівська та в селах Осипівка, Ємилівка, деяких інших населених пунктах у вечірній або в нічний час скоювалися підпали садиб селян. Горіли хати з солом’яними дахами. Кількість підпалів перевищила два десятки. У районі була напружена обстановка. Мене разом з опергрупою направили туди для встановлення та затримання зловмисників. Працювали цілодобово, без вихідних. Разом з громадськими активістами, членами добровільних народних дружин патрулювали на вулицях сіл. Кожного дня затримували підозрілих осіб, але після декількох годин їх відпускали, бо у них було алібі. Так продовжувалося десь з півтора місяця. Ось тоді я познайомився з Ніною Миколаївною, бо у неї знаходились кримінальні справи по підпалах і вона вела слідство. Допитувала свідків та осіб, які так чи інакше потрапляли в поле зору правоохоронців.
Минали тижні, але встановити зловмисника не вдалося. Якось на черговій нараді Ніна Легун висунула та обґрунтувала версію, що зловмисником може бути молода психічно хвора людина. Варто сказати, що з початку слідства “відпрацьовувалися” такі громадяни, проте пізніше ця версія якось забулася. Автор цих рядків підтверджує це тому, що брав безпосередню участь у розкритті підпалів. Начальник райвідділу А.Татарин і старший опергрупи з УМВС області П.Пархоменко, недовго думаючи, запропонували Ніні Миколаївні цю версію перевірити. Слідчий склала списки цих громадян і почала самостійно прискіпливо їх “відпрацьовувати”.
Під час перевірки одного з ймовірних підозрюваних (співпало з черговим підпалом) вона відчула ледь помітний запах диму. Жіноча інтуїція спрацювала моментально: це – він! Лейтенант пильно оглянула його одяг. Особливу увагу звернула на пропалену на сорочці дірочку. Не більше макового зернятка. Хлопця вона залишила в черговій частині міліції, а сама негайно направилася в село до його батьків. З’ясувалось, що на момент підпалу його не було вдома. Батьки сказали, що він пішов десь гуляти. Повернувся додому пізно. Потім його упізнали сусіди, де стався останній підпал садиби. А пізніше він і сам у цьому зізнався.
За розкриття серії небезпечних підпалів Ніну Миколаївну наказом начальника УМВС комісара 3-го рангу Сергія Шевченка було нагороджено Почесною грамотою УМВС. Вона і зараз пам’ятає, як у райвідділ міліції приїхав підполковник Олексій Зеленський та на зборах особового складу вручив їй нагороду.
Отримуючи грамоту, вона чомусь пригадала ще один епізод із своєї практики. Був час, коли в обов’язки співробітників міліції входило патрулювання по райцентру. І там вона пильним жіночим оком серед десятків людей, які товпилися біля автовокзалу, помітила на руці молодика татуювання, по яких вже давно розшукувався небезпечний злочинець. На щастя, вона патрулювала з двома дружинниками, а поруч була міліцейська машина. Через п’ять хвилин серійний «мисливець» опинився у машині.
У 1977 році старшого лейтенанта міліції Ніну Легун запросили на роботу в прокуратуру Голованівського району, де вона працювала помічником прокурора, а коли очільник органу йшов у відпустку, виконувала його обов’язки, виступала у суді від імені держави. Здібного правоохоронця запримітили в облпрокуратурі і зачислили в резерв на заміщення керівних посад. Через три роки Ніну Миколаївну призначили помічником прокурора міста Кіровоград. Значно збільшилося навантаження, водночас зросла і відповідальність. Проте набутий досвід дозволяв без проблем справлятися з будь-яким труднощами.
Службова кар’єра на цій посаді не зупинилася. Згодом Ніну Миколаївну призначили прокурором слідчого відділу обласного апарату цього правоохоронного органу.
Характерними рисами Ніни Миколаївни завжди була відповідальність за доручену справу, вона дотримувалася активної позиції, в тому числі у громадському житті. Тому не дивно, що у 1984 році Ніну Легун обрали депутатом райради в м. Кіровоград, де вона всю каденцію пропрацювала секретарем райвиконкому. Після закінчення депутатських повноважень Ніна Миколаївна повернулася працювати старшим прокурором відділу за дотриманням законів спецпідрозділами по боротьбі з організованою злочинністю облпрокуратури. Пізніше її призначили прокурором відділу підтримання державного обвинувачення в судах. Вона завжди досконало вивчала матеріали кримінальних справ, ніколи не порушувала конституційних прав громадян, її переконливі виступи були зразком ораторського мистецтва. За сумлінну і багаторічну працю радник юстиції Ніна Миколаївна Легун неодноразово заохочувалася прокурором області, генеральним прокурором колишнього СРСР і генеральним прокурором України. Їй присвоєно звання почесного працівника прокуратури України і вручено знак «Ветеран прокуратури». Портрет Ніни Миколаївни прикрашає дошку пошани цього правоохоронного органу.
Зауважу, що чоловік Ніни Миколаївни, Володимир Іванович Легун, більше 10 років обіймав посаду прокурора Кіровоградської області. Сімейні династії бувають у різних професіях… На жаль, у 2014 році він пішов з життя. Можна було б довго розповідати, яка це була чудова сім’я, але то вже зовсім інша історія.
А Ніні Миколаївні хочу побажати, в першу чергу, міцного здоров’я, наснаги, активності, багато сил та бадьорості.
Веніамін ЯНІШЕВСЬКИЙ
