ЖИТТЯ ПІСЛЯ ПЕКЛА: НЕВИГАДАНІ ІСТОРІЇ

0
1167
views

Нелегкий шлях – майже тисячі кілометрів довелося пройти мирним жителям сходу України, аби позбутися нав’язливого «руського миру». Чимало таких родин знайшли прихисток і на Кіровоградщині, зокрема у селі Микільському Світловодського району.

Нам пощастило познайомитися з тими людьми, які облаштувалися на мирній землі. А сприяло цьому випадкове знайомство з колегою  – журналістом з Донеччини Сергієм Мирним. Далі виявилося, це його псевдонім, а справжнє ім‘я – Геннадій Новіков. Саме його родина  першою переїхала до Микільського, а вже за ними потягнулися й інші.

Попри небезпеку і страх

Для тих, хто не захотів приймати «руський мир», життя на окупованій території  перетворилося на пекло.  Люди виїжджали з Донбасу усіма способами і під будь-якими приводами. Треба сказати, це викликало невдоволення нових господарів життя, ряджених козаків, які скоріше нагадували  балаганних персонажів. Тільки-от сміятися не хотілося. Переселенці іноді самі не знали, куди їм їхати, аби подалі від війни. Брали, що найдорожче – гроші, цінні речі,  та через це часто ставали жертвами сепарів. Ті зупиняли машини, викидали з них господарів, було, що й вбивали на місці, якщо люди чинили опір, забирали цінності й машини. Тому кожен, хто проривався на вільну територію, дуже ризикував. Це добре розуміла і родина з Горлівки Ольга та Геннадій Новікови. І все-таки у 2014 році наважилися їхати, адже боялися за своїх чотирьох дітей.

Сім‘я на той час мала невелике хазяйство – кота, собаку і кролів. Вирішили не залишати їх бандитам, тож увесь цей «скарб» завантажили у машину на заднє сидіння. За час руху  до сепарського блокпоста салон авто наповнився відповідним «ароматом». Бандити зупинили їхню машину  і, за звичкою, хотіли її обшукати, та коли з відкритих дверцят на них «дихнув» кролячий «амбре», бажання копирсатися в машині у них відпало.

Новікови їхали не на порожнє місце. У Микільському тоді жили мати та сестра Ольги. Згодом купили будинок, обжилися. Але душа була неспокійною за тих, хто залишився на окупованій території, хто кожну мить ризикує загинути чи від снаряда, чи від кулі бандита. Особливо за дітей, які не ховаються від снарядів, не падають на землю, а стоять, немов скам’янілі, тільки заплющивши очі. Тоді родина вирішила, що робитиме усе можливе, аби якомога більше сімей з дітьми перевезти на мирну територію.

Ольга Новікова працює у місцевій школі. Займається з дитиною з інвалідністю. Вона завжди привітна і весела, що іноді викликає подив у односельців, мовляв, чому посміхатися, адже життя таке нелегке. А жінка відповідає, бо рада, що над її головою мирне небо, не розриваються снаряди, можна жити і не боятися.

Небайдужих більше 

Звичайно, щоб перевезти людей, а потім дати їм дах над головою, потрібні кошти. Геннадій розповідає, що таку допомогу надає відома християнська  асоціація «Еммануїл». Її фонд спонсорував і переїзд, і купівлю житла, і ремонт будинків за програмою допомоги багатодітним сім‘ям. Наразі у Микільському вже облаштувалися сім родин і ось-ось приїде восьма.

Гроші грошима, та хтось має взяти їх у руки,  щоб робити  цю благородну і важку роботу. І вивезенням сімей, і їхнім облаштуванням на новому місці займаються небайдужі люди, такі як Геннадій Новіков та його помічники-однодумці. Потрібно підібрати будинок, щоб був не давній і міцний, облагородити територію довкола нього, прикинути, чого потрібно і скільки, і тому подібне. А ще – запевнити корінних жителів села, що біженці не загрожуватимуть їхньому спокою, бо стільки пережили, що хай Бог милує!

Треба зауважити, що появу в селі нових людей зразу на «ура» не сприйняли. Придивлялися, сумнівалися, а дехто й взагалі був проти новоявлених сусідів, але згодом все стало на свої місця. Відразу помітно поповнилася учнями школа, дітям легше влитися у новий колектив, тож у маленьких донбасівців з’явилося багато нових друзів.

Новіков запевняє, що за бажанням у Микільське  можна перевезти ще не один десяток постраждалих від агресії людей, школа поповниться  новими учнями, а тоді й село помолодшає, відродиться у новому образі.

Єдиний мінус – у селі немає достатньо роботи, аби забезпечити нею усіх бажаючих працювати. Але ж є земля, яка не дасть вмерти з голоду. Головне – знайти до неї підхід.

Приміром, їдучи на нове місце проживання, Леся з чоловіком найняли машину, щобперевезти туди найдорожчий скарб – корову елітної породи та декількох кіз. На жаль, годувальниця важко пережила переїзд на нове місце і незабаром померла. А от кози прижилися. Нубійські напівкровки добре пристосувалися до нового життя. Родина має чималий город, де росте усе  необхідне. І так більшість переселенців. Звичайно, людям, які жили у місті, важко відразу ставати землеробами. Потрібен час і терпіння.

Щастя є!

Родина Шпитьків поки що з чотирма дітьми живе під Києвом у пристосованому під житло гаражі і платить за це сім тисяч гривень з дванадцяти, які заробляє голова сімейства. Але й це вважають за щастя, бо не гримить над головою, діти не жахаються.

Але ж зовсім недавно їм би і в страшному сні не привиділося, що покинуть вони свою затишну квартиру, подаровану рідними, в будинку біля Донецького аеропорту. Та раптом…

Снаряди рвалися так, що закладало вуха. Дев‘ятиповерхівка тряслася та хиталася. Сипалося скло. У дворі дико пищали «протиугонками» припарковані машини. Та найстрашніше,  коли кричать твої маленькі діти, з брудними від сліз і пилюки, паралізованими страхом обличчями.  Тимофію тоді було чотири роки, Меланці трохи більше двох. А Богдан ось-ось мав народитися.

Родина виїхала на Сумщину. Узяли тільки документи та дитячі речі, бо сподівалися, що увесь цей жах скоро закінчиться і вони повернуться. Тоді ще ніхто не їхав  назавжди. За місяць Юля народила Богдана в Тростянці, а зупинитися вирішили у Сумах, мовляв, у великому місті легше знайти роботу. Та й квартиру – теж.  Але, подивившись на донецьку прописку, роботодавці мовчки віддавали паспорт. До того ж ніхто  не хотів брати на квартиру з маленькими дітьми. Ніхто! Коли вже від відчаю опустилися руки, знайшовся чоловік і здав їм за несусвітну ціну свою квартиру: холодну, занедбану, стіл, два стільці і брудний матрац на полу.  Гроші наперед!

Взимку мама з дітьми потрапила до лікарні. Організми, ослаблені холодом і голодом, бо весь заробіток йшов на плату за квартиру,  не витримали. І знову ж таки: за ліки треба платити. Тоді ледь не втратили найменшого синочка.  Обійшлося, слава Богу,  і всі залишилися живими.

Далі був переїзд до Києва. Чи то дача, чи то гараж, та все-таки краще житло за попереднє,  але ціна – захмарна. Та ось завдяки добрим і небайдужим людям дізналися, що на них у селі на Кіровоградщині чекає свій будинок з усіма зручностями. Тільки потрібно трохи почекати, поки там зроблять ремонт.

Ми бачили цей будинок. Так, там ще багато роботи, але вже щось проясняється, готові дві дитячі кімнати. На подвір‘ї багато прикалабків,  які, напевно, родина знесе, а на їхньому місці облаштують дитячий майданчик. У родині вже четверо дітей, найменший Семен народився рік тому. Сім‘я повірила в те, що щастя є.

Узбецький плов з корейською гостинністю 

Вони завжди раді гостям. Дізнавшись від Новікова, що приїдуть журналісти, Анжела з дітьми приготувала справжній узбецький плов. Нас зустріла сім‘я з чотирьох поколінь – від прабабусі Дарвії – мами Анжели, її діти Віка, Валєра, Йосип, Сара, Даніїл та онуки Богдан і Домінік. Ми відчули справжню східну гостинність. Здавалося, ці люди завжди були щасливими, поки не дізналися  їхню історію.  

Родина Анжели Цой ніколи не була на Донбасі, не тікала від тих жахіть, які пережили інші герої нашої розповіді. У неї своя біда, свій біль. Двадцять п‘ять років тому жителі Узбекистану Анжела і Олексій з дітьми були вимушені покинути рідні місця і шукати щастя на далекій Україні. На батьківщині ставало дедалі неспокійніше. То конфлікти узбеків з кримськими татарами. То конфлікти узбеків з турками, які жили там споконвіку. Потім почалися  різанина, кров, сльози. Узбеки і в корейцях вже бачили ворогів.

Бажання поїхати в Україну виникло не спонтанно, бо чимало їхніх родичів-корейців ще при Союзі їздили туди на заробітки: орендували землю, вирощували цибулю, непогано заробляли, але їм було куди повертатися. У Анжели і Олексія назад дороги не було. Коли через роки Анжела поїхала в Узбекистан забрати стареньку матір, там, де колись жили одні корейці, не залишилося жодного.

Олексій і Анжела орендували три гектари землі в Херсонській області, посіяли цибулю. Під деревами біля поля хатинки з целофану, на вогнищі казан, в тіні бочка з водою. З ранку до ночі робота на «своєму» полі. Врожай того року вийшов відмінний, зібрали по 30 тонн цибулі з гектара. Раділи, що зможуть купити квартиру, та не сталося, як гадалося. Неочікувано з’явились місцеві бандити і пояснили, що голова їм винен чималу суму грошей, тож поки не поверне, зібраний урожай ніхто не візьме. Голова втік через кілька днів, а люди, які виростили сотні тонн овочів, залишилися ні з чим.

Далі був Дніпропетровськ, ринок, де сім‘я торгувала овочами, ледь зводячи кінці з кінцями. Одного разу до них на ринку підійшов чоловік і запропонував поїхати на Кіровоградщину, де в нього був консервний завод. Хотів «запустити» корейські салати, пообіцяв Анжелі роботу технолога і житло. Так вони опинилися у Микільському.

Подружжя працювало вдень і  вночі, згорбившись над ваннами з нарізаними овочами. Згодом з’явились замовники, оптовики. Та раптом хазяїн поїхав, а новий не зміг дати заводу раду.  Все  пішло шкереберть. А їхати нікуди.

Біда одна не приходить. Олексій страждав на серце, але тримався як міг. Та воно не витримало, і за день чоловіка не стало. Анжела залишилася вдовою з шістьма дітьми  і онуком від старшої дочки. Та вже вийшла заміж, а чоловік подався на заробітки у сусідню країну. Тривожило ще й те, що будинок, де вони прожили не один рік, належить заводу, якого вже немає.  А раптом прийдуть і заберуть? Так і сталося. Одного дня прийшли незнайомі люди і повідомили, що будинок під арештом, тож родина має якомога швидше його звільнити. А те, що в ньому живуть неповнолітні діти, нікого не обходило…

Новіков згадує, що познайомився з родиною, коли збирали продукти для розбитої війною Красногорівки. Його здивувало, що, здавалося б, люди роботи не мають, живуть з городу, тож не розкошують, а щедро діляться з іншими.  Геннадій не знав, що це теж біженці, хоча не з Донбасу, та яка різниця?  З того часу зародилася їхня дружба. Коли Олексія не стало, а родина залишилася на вулиці, зробив усе, аби вона мала своє житло. Сім’я самотужки зробила ремонт, бо це – їхній дім і ніхто не посміє його в них забрати.

Світлана КОСТЕНКО

Фото Ігоря ДЕМЧУКА

Всеукраїнський конкурс журналістських матеріалів «дій активно! живи позитивно!» ініційований благодійним фондом олександра шевченка
та українським журналістським фондом.