За три десятиліття журналістської практики мені довелося спілкуватися з багатьма діячами культури та представниками різних видів мистецтва.
Серед них Марина Тарковська, Валерія Заклунна, Борислав Брондуков, Ярослав Гаврилюк, Олександр Панкратов-Чорний, Анатолій Коротков, Ольга Сумська, Михаїл Шуфутинський, Михаїл Марфін, Гарік Кричевський, Володимир Горянський, Володимир Талашко, Ірина Білик, Андрій Данилко, Леся Бушмакіна, Іван Драч, Михайло Хома (DZIDZIO) та інші.
Бесіди ці проходили у різні часи і за різних обставин: то у гримерках обласної філармонії чи театру корифеїв, то у директорському кабінеті, то у фоє, то у редакції, то у залах обласної наукової бібліотеки, то наодинці з героєм, то за участі колег з інших видань. Деякі з них збереглися у пам’яті, деякі на сторінках тих газет, де я працював. Під час інтерв’ю траплялися різні обставини – приємні, курйозні, невеселі. Та, як на мене, найголовніше і найцінніше в них – дух часу, деталі часу та питання, які хвилювали нас – і журналістів, і героїв публікацій.
Без сумнівів, найприємнішим було і залишається спілкування з Мариною Арсеніївною Тарковською, чуйною, тактовною, мудрою, до глибини душі закоханою у наше місто. Адже тут народився і виріс її батько – поет-філософ, поет-гуманіст, що залишився вірним традиції Срібного віку. Не менш приємною була бесіда у березні 1998 року з народною артисткою України, лауреаткою державної премії імені Шевченка Валерією Заклунною. Тоді мене вразило одне речення: «Коли мені зовсім погано, я читаю казки Пушкіна». Пізніше подібний вислів я почув від прими нашого театру Лесі Бушмакіної: «Я обожнюю казки!». Обидві полюбляють тварин і квіти. Гадаю, що актриси схожі не лише у цьому. Валерія Гавриїлівна колись мріяла зіграти Анну Кареніну. В інтерв’ю вона зокрема сказала таке: «Я дійшла, певно, до того внутрішнього якісного стану, коли змогла зрозуміти почуття, що рухають нею, і виправдати їх для себе». Як на мене, Леся Бушмакіна теж могла б випробувати себе у цьому амплуа.
Якщо продовжити тему мрій українських актрис, то варто згадати перше інтерв’ю з Ольгою Сумською. У жовтні 1995 року вона не була ще ні народною, ні заслуженою артисткою України, але вже знялася у кількох десятках кінофільмів. Так-от, саме з презентації фільму «Партитура на могильному камені» у кінотеатрі «Зоряний» почалося наше знайомство. Цю стрічку зняв відомий український режисер Ярослав Лупій за сценарієм нашого нині відомого письменника і кінематографіста Олександра Жовни. Саме у тому інтерв’ю Ольга Сумська вперше зазначила: «Я мрію зіграти Маргариту». Як відомо, ця її мрія здійснилася 2003 року.
Коли у липні 1992 року з Франції з тріумфом повернувся зразковий дитячий хореографічний ансамбль «Пролісок», його керівник, нині заслужений працівник культури України, директор Кіровоградського обласного загальноосвітнього навчально-виховного комплексу гуманітарно-естетичного профілю, художній керівник народного хореографічного ансамблю «Пролісок» Анатолій Коротков на запитання, як оцінили виступи колективу фахівці, розповів: «Вони зацікавились нашою хореографічною школою. Не ховаючи секретів, для артистів балету, режисерів і балетмейстерів кількох французьких театрів ми дали ряд показових відкритих уроків. Їхня оцінка була для нас значно важливішою, ніж успіх концертів у сумі. Особливо їх здивувало те, що є особливістю саме нашої школи мистецтв: діти грали на музичних інструментах, співали й танцювали одночасно. Для критиків-мистецтвознавців і професіоналів-хореографів цей синтез був фантастичним. Свою роль зіграли також режисура вистав та колоритна гама народних костюмів.
В результаті нам зробили кілька пропозицій. Перша: відкрити спільно сезонну міжнародну хореографічну школу на базі «Проліска». Але я не наважився підписати таку угоду через те, що наш кіровоградський побут і сервіс до цього не готові. Друга: запросити в Європу наших педагогів, щоб вони там застосували свої знання та вміння». Наразі хотілося б почути від Анатолія Єгоровича, що змінилося за цей час у цьому плані.
Нині народний артист України Володимир Горянський дуже популярна персона у світі театру, кіно і телебачення. А у 1996 році, коли він закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, в його здібності вірили, напевно, лише мама та режисер театру драми і комедії «На лівому березі Дніпра» Юрій Одинокий. У жовтні цього ж року в рамках акції «Суперспектакль сезону» кіровоградці побачили виставу «Комедія про принади гріха» Юрія Одинокого за п’єсою Макіавеллі «Мандрагорове зілля», в якій роль месіра Ніча зіграв Володимир Горянський. Ось що він розповів після вистави: «Працювати “з коліс” шалено важко, адже в дорозі ми проводимо іноді по п’ять годин. Бувають і непередбачувані ситуації. Наприклад, буквально перед виїздом до Кіровограда один з акторів зламав ногу, а інша актриса просто захворіла. Протягом доби довелося вводити двох людей. Ви уявляєте, що означає швидко поставити дві великі ролі? Довелося репетирувати навіть в автобусі. Для вас це було непомітно, але ми дуже хвилювалися».
Серед маловідомих, майже непомітних героїв моїх інтерв’ю каскадер-професіонал Володимир Будишевський. З ним мене познайомила директорка кінотеатру «Зоряний» Тетяна Іванівна Краснощоченко. «Пам’ятаєте, – розповідав тоді він, – у фільмі «10 негренят» Тетяна Друбич на мальовничій терасі, що веде до замку, вбиває з пістолета героя Кайдановського і його тіло ефектно падає у піну прибою? А реально: 7 градусів – вода, 7 градусів – повітря, 3 бали шторм. 40 хвилин Станіслав Говорухін “полоскав” мене у воді. Кричав у мегафон: “Давай ще один маленький дубль!”». Тоді ж Володимир вразив мене ще й тим, як після важкої травми хребта у 43 роки, практично паралізований, за допомогою сили волі, голковколювання та методики американського вченого Томаса Харда поставив себе на ноги і згодом знову почав виконувати найскладніші трюки. Його гасло «Відступиш перед злом – вб’єш добро!» залишається актуальним.
1995 рік був плідним на зустрічі, тоді я працював у редакції газети «Украина-Центр». У січні того ж року мені поталанило брати інтерв’ю у народного артиста України, одного з старійшин українського та радянського кіно Борислава Брондукова. В багажі цього дивовижного актора понад 100 фільмів, від «Квітки на камені» (1962) Сергія Параджанова до «Спогадів про Шерлока Холмса» (2000) Ігоря Масленникова. На запитання ж, яку роль він вважає найбільш цікавою, знаковою, Борислав Миколайович відповів: «Це роль крадія в екранізації новели Василя Стефаника “Камінний хрест”. Вона була надзвичайно цікавою, характерною. В ній була сильна драматургія. Така, яку я потім довго шукав. Але подібної ролі, подібного одкровення у мене більше не було». Недарма Борислава Брондукова називали «королем епізоду». Останньою картиною, в якій Брондуков встиг знятися, перш ніж третій інсульт прикував його до ліжка, стала «Хіппініада, або Материк кохання». А в житті він був людиною дуже скромною, душевною, порядною.
На відміну від Олександра Розенбаума, який в інтерв’ю 1996 року заявив (подаю у перекладі): «Я просто не бачу тієї партії і тих лідерів, за якими я міг би піти і яким міг би допомогти своїм словом. У мене моя партія – партія пристойних людей». Свого слова він не дотримав: у грудні 2015 року Розенбаум став «персоною нон грата» на території України за свою пропутінську політичну позицію і за виправдання агресії РФ.
З Олександром Панкратовим-Чорним восени 1990 року тривалої бесіди не вийшло – він був трошки «хворий». В його темно-карих очах пульсували водночас іронія, посміх та смуток. Тому я просто розділив з ним того дня його коньячно-кавову «дієту». А під час частування почув одне несподіване зізнання: «Я б хотів бути в одній команді з Фелліні». А ще на прощання отримав від нього такий автограф: «Пусть в Вашей жизни радости будет больше, чем в моей!».
До знайомства з Іваном Гаврилюком у день презентації картини «Четыре листа фанеры, или Мафия по-львовски» я й гадки не мав, що цей знаменитий актор («Тіні забутих предків», «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Білий птах з чорною міткою», «Комісар», «Вавілон ХХ», «Залізна сотня») пише проникливі, психологічно точні й драматичні вірші. Тоді, відповідаючи на запитання, чого він чекає від майбутнього, Іван Ярославович зокрема зазначив: «Я не вважаю себе песимістом, але нічого доброго найближчим часом не відбудеться. На жаль, у своїй більшості ми залежимо нині від тих людей, котрі звикли одягати маску час від часу то на обличчя, то на душу. Вони грають поняттями «земля», «народ», «держава». Вони бачать не народ в державі, а державу в собі». З того часу минуло 25 років…
Цю тему можна було продовжувати, зупинившись на пошуках нового образу Андрієм Данилком ще до того, як він став СуперВєркою, тобто суперзіркою, або згадати, як Ірина Білик, запросивши журналістів на прес-конференцію, «затрималася» на 20 хвилин. Одначе, гадаю, пора робити висновок. І для молодих журналістів важливою буде ось така формула чи то порада: «Нецікавих людей немає, є моя нецікавість до них».
Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
