Напередодні Всесвітнього дня донора у Кіровоградській обласній станції переливання крові зібралися понад півсотні охочих здати кров. Хтось це робив уперше і дуже хвилювався (знаю з власного досвіду), а комусь це увійшло у звичку – час від часу ділитися кров’ю і таким чином врятувати чиєсь життя. «Ми з тобою однієї крові!» – вправі сказати ті, хто за багато років віддав її десятки літрів. Такі як Почесна донорка СРСР Людмила Ауліна та Почесна донорка України Валентина Виговська.
З цими жінками ми зустрілися у день названого свята у приміщенні обласної організації ТЧХУ, адже донорство та Червоний Хрест завжди існували як одне ціле.
«А мені літати хочеться!»
Кажуть, на таких світ тримається – небайдужих, люблячих життя і людей. Саме такою є Валентина Виговська. Близько сорока разів здавала кров, з них – понад десяток прямим переливанням. Справа в тому, що в неї рідкісна група крові – третя з негативним резусом. Було, каже Валентина Іванівна, серед ночі піднімали у критичних ситуаціях. Жодного разу й думки не було відмовити.
– Я не пам’ятаю усіх, з ким ділилася кров’ю, тільки одного хлопця не забула. Молодий геолог, який отримав важку травму і втратив багато крові. Зовсім молоденький. На щастя, він видужав.
В молодості вона мріяла бути медиком, але не склалося. Закінчила технікум за спеціальністю хімік-лаборант. Все ж якимось боком ближче до медицини. У 1972 році прийшла працювати на радіозавод і потрапила у поле зору тамтешньої завідувачки оздровпункту Ніни Онуфріївни Куценко. Лікарка відразу побачила в ній активну людину і згодом заявила: «Будеш організовувати донорство». Треба сказати, що у 70-ті роки минулого століття донорський рух швидко набирав обертів і популярності на підприємствах та у вищих навчальних закладах Союзу. За словами моєї співрозмовниці, це було почесно й престижно.
Тоді ж Виговська стала головою первинної організації Червоного Хреста на підприємстві і, як приклад для інших, першою здала кров. За нею й інші потягнулися. З того часу на заводі двічі на рік влаштовували «донорські» дні – весною і восени. Робітники вже приходили до неї й питали: «А коли вже здаватимемо кров?» Цей день був як свято. В урочистій обстановці, під музику проходило це благородне дійство. А потім у їдальні усі сідали за щедро накриті столи. Керівництво не скупилося на пригощання. І в обов’язковому порядку – кагор і шоколад. Це була ще одна нагода у теплій та невимушеній обстановці поспілкуватися і познайомитися людям, які працювали у різних куточках підприємства. Такі дні єднали дільниці і цехи. А виробнича площа радіозаводу була набагато більшою, ніж зараз, чисельність працівників перевищувала нинішню у десятки разів. Постійних же донорів набиралося до 500 осіб.
Валентина організувала на заводі команду сандружинниць. І це не було формально, як на інших підприємствах. Дівчата тренувалися на совість, тому на змаганнях будь-якого рівня завжди виборювали перші місця. Когось, каже Виговська, це дуже дратувало, бо було так, що й столичну команду залишали далеко позаду. Було так, що на змаганнях в Одесі їх просто відкрито «косили», бо, по всьому, суддям поставили завдання, аби першими вийшли киянки. Кіровоградські сандружинниці уперто боролися і все-таки зайняли хоч і третє, та все-таки призове місце.
План по членських внесках радіозавод завжди перевищував. І це теж було неабиякою заслугою тамтешньої голови Червоного Хреста Валентини Виговської.
На неї дивилися й думали: звідки у цій тендітній жінці стільки енергії, якої ще вистачає ділитися з іншими. Вона запалювала нею людей, її діяльність виходила далеко за межі наданих обов’язків, бо Валентина ще й любила, та й досі любить, спорт, тож залучала до нього працівників заводу, пацієнтів у санаторіях, куди, бувало, їздила відпочивати.
Події 90-х негативно вплинули не тільки на всю виробничу діяльність радіозаводу, а й повністю розвалили роботу первинки Червоного Хреста, а з цим припинив своє існування тамтешній донорський рух. У 1996 році Виговська прийшла у Червоний Хрест. Вона не стала медиком, як того хотіла, але знаходилася на межі з цією процесією. До того ж у Валентини є Божий дар, вона вміє робити масажі так, що миттєво знімає біль.
Виговська має поважний вік, але не думає про хвороби, бо відчуває в собі сили та енергію, що не вичерпується. А коли їй радять зупинитися, бо роки ж… Валентина на це відповідає: «А мені літати хочеться!».
«Робота дає мені сили»
Людмила Олексіївна Ауліна пам’ятає багатьох робітників заводу «Червона зірка», хоча у 70-ті роки минулого століття їх там працювало близько 10 тисяч. У 1967 році вона, лікар-терапевт, випускниця Одеського медінституту, прийшла на підприємство і очолила здоровпункт механоскладального цеху №3. Умови роботи її вразили, бо по суті ніяких умов не було. Робітники навіть обідали на робочому місці, що вже казати про окремий медичний кабінет. А в цей час чоловік Людмили будував нове приміщення заводської поліклініки. Власне, для цього його направили у Кіровоград, а жінка – за чоловіком.
А вже у 1972 році Ауліна змінила посаду на завідувачку цієї нової поліклініки. На той час умови для робітників покращилися, а на території заводу вже працювали десять здоровпунктів.
На початку 70-х років донорський рух охопив і червонозорівців. Ауліній дали завдання організувати якомога більше людей для здачі крові. Людмила особисто ходила по цехах, умовляла, переконувала. Їй допомагали голови цехових первинних організацій Червоного Хреста. Таким чином на першу здачу крові зібралося понад тисячу робітників. Влаштували це у святковій обстановці, звучала музика. Тоді кров здавали безплатно, та й ніхто не думав про гроші. Треба сказати, людям сподобалося, як це все урочисто відбувається.
Ауліна не раз здавала кров, коли вчилася в інституті. Це було для неї звичною процедурою, тож вона першою здала кров, аби показати приклад іншим. А після всього у заводській їдальні для донорів накрили щедрий стіл з обов’язковою склянкою кагору. З того часу день донора став традиційним раз на рік. Люди йшли із задоволенням. Стимул був не тільки у кагорі і двох вихідних днях, бо всі розуміли, що роблять дуже важливу справу.
Було, хтось із тодішнього керівництва хотів заборонити давати донорам кагор, мовляв, вони ж на підприємстві знаходяться. Але Ауліна припинила цей наказ, як кажуть, у зародку: «Це старі кадри, надійні, але без кагору не підуть. А якщо хтось буде виявляти невдоволення, валіть усе на Ауліну».
Людмила Олексіївна – Почесний донор СРСР. Для того, аби отримати це звання, на той час потрібно було здати кров не менше 25 разів. Ауліна здавала 52 рази, а це близько 25 літрів крові!
Не раз доводилося здавати кров напряму. Відомий на той час у Кіровограді хірург-гінеколог Віктор Дмитрович Зайцев захворів на виразку шлунка. Утратив багато крові. Дізнавшись, що в нього біда і що він має таку ж групу крові – другу позитивну, Ауліна негайно прийшла на допомогу колезі. Цей чоловік за свою медичну діяльність врятував чимало жіночих життів, але бува й таке, коли самому лікарю потрібна допомога.
Ауліна ж давно на заслуженому відпочинку, але залишається на посту, бо знову очолює медичну службу тепер уже на заводі «Ельворті». Вона пережила вісьмох директорів, кожен по-своєму ставився до неї, але усі поважали за компетентність, наполегливість, професіоналізм. До того ж вона активний член заводської ветеранської організації. Здавалося, можна вже відпочити, давно заслужила, але Людмила Олексіївна про це й не думає, каже: «Не можу без роботи. Робота дає мені сили».
Світлана КОСТЕНКО
Всеукраїнський конкурс журналістських матеріалів “Поспішай творити добро!”, ініційований благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом
