З першого вересня на дверях міської організації Товариства Червоного Хреста висить така об’ява: «Міська організація Товариства Червоного Хреста припиняє свою роботу через невиділення коштів на заробітну плату патронажної служби». За всю історію ТЧХ Кіровоградщини цей випадок – безпрецедентний. І це – перший крок до тотального знищення організації, яка надавала і поки що намагається надати допомогу тим категоріям населення, для кого Червоний Хрест – остання інстанція.
Патронажна служба є основою діяльності Червоного Хреста, від якої на державному рівні відхрестилися реформатори від медицини у 2016 році. Передусім цим фактично винесено вирок прикутим до ліжка старим, хворим і немічним, і для кого прихід патронажної сестри – милість Божа, бо це, хоч і нетривалий, але час без болю, короткочасне, але полегшення. Тільки у Кропивницькому наразі є більше чотирьохсот осіб, які потребують допомоги патронажних сестер. Ніякий соціальний працівник їх не замінить, бо для цього має бути медична освіта. Уколи, різного роду процедури, призначені лікарем, не має права робити соціальний працівник чи будь-хто інший. Сказати, що сестрички, а саме так називають їх підопічні, працюють в жахливих умовах, то не сказати нічого. За мінімальну зарплату вони відвідують сімох-вісьмох стареньких на день.
Але ж і це не все. Під патронатом міської організації ТЧХУ знаходяться 6539 малозабезпечених громадян, серед яких – самотні люди похилого віку, діти-сироти, хворі на ВІЛ та туберкульоз, інваліди усіх категорій, вимушені переселенці з Криму і Донбасу, інваліди і поранені учасники АТО/ООС, члени родин загиблих воїнів, яким потрібна всебічна підтримка, грошова і натуральна допомога. Коли почалася війна на сході України, до організації хлинув, з одного боку, потік біженців, з іншого – батьки тих, хто пропав безвісти, які до батечка просили знайти їхніх дітей. Жодному не відмовили у допомозі, бо серед працівників організації є матері, діти яких захищали Україну під Донецьком чи Луганськом. Саме на плечі патронажних сестер звалилися проблеми, як допомогти тим та іншим. Більшість переселенців тікали від агресора у чому стояли, сподіваючись на розуміння червонохрестівців.
Для того, аби надати допомогу усім, кому вона необхідна, сестрички разом з волонтерами влаштовували заходи, на яких збирали одяг, взуття, канцелярське приладдя школярам, продукти, предмети першої необхідності, іграшки для дітей, грошові пожертви тощо. На жаль, нужденних не стає менше, і кожного дня в обласну та міську організації ТЧХУ йдуть люди з проханням допомогти. Тільки протягом цього року завдяки роботі патронажних сестер 87 осіб отримали матеріальну допомогу на суму понад 58 тисяч гривень, близько 18 тисяч одиниць одягу, більше 500 пар взуття, 26 одиниць постільної білизни, майже дві тисячі іграшок, 183 одиниці посуду, 1675 кілограмів крупи, 126 пакетів медикаментів та всього іншого. І ця робота не припиняється ані на день. І це – за мінімалку, з якої, до речі, з початку року вони не отримали ані копійки!
Ті, хто одного разу виявив бажання працювати у Червоному Хресті, або йшли на другий же день, або залишилися на довгі роки. Десять патронажних сестер, яким дехто заздрить, мовляв, «ходять до бабусь чай пити», і ворогу не побажають такого «чаєпітія».
Як же вийшло, що ці дівчата залишилися без зарплати?
Наприкінці минулого року, а саме на останній сесії міської ради Кропивницького, депутати своїм рішенням виділили фінансування для громадських організацій соціального спрямування у розмірі 20 мільйонів. Тоді депутат Олег Краснокутський спитав, а чи виділили гроші міській організації Червоного Хреста? Йому відповіли, що з цих коштів їй теж перепаде певна частина. Але перерахування коштів усе затягувалося через різні причини. Довгих вісім місяців керівництво обласної організації ТЧХ оббивало пороги владних кабінетів, де їх годували обіцянками, що «ось-ось». І ось таки нарешті!
Разом із членами інших громадських організацій соціального спрямування представників Товариства Червоного Хреста міста і області запросили на засідання комісії з розгляду конкурсних пропозицій, розроблених міськими громадськими об’єднаннями соціальної спрямованості під головуванням заступника мера Наталії Дзюби. Комісія почала роботу о десятій ранку, а людей із черги, що складалася переважно, м’яко кажучи, із осіб не з міцним здоров’ям, почали запрошувати близько до одинадцятої. Хтось із черги висловив думку, що членам комісії, більшість з яких вперше залучені до такої роботи, дають вказівку, який «вирок» і кому оголосити. Принаймні першим двом претендентам на отримання грошової підтримки порадили переробити документи.
Врешті, коли зайшли до кабінету представники Червоного Хреста, їм оголосили, що організація їхня – громадська і її працівники не фінансуються ні з яких бюджетів, а значить грошей їм не дадуть. Члени комісії говорили по черзі, але все це нагадувало дитячий садок, де діти вимовляють заучені тексти, які їм роздали на свята. Дивувало, що в комісії немає представника з жодного громадського об’єднання соціальної спрямованості.
Голова обласної організації ТЧХУ Валерій Юрченко спробував пояснити, що йдеться про патронажну службу, яка колись фінансувалася з державного бюджету, а не про зарплату керівництва чи проведення заходів. Він намагався розказати, в яких умовах працюють патронажні сестри, які вісім місяців живуть без заробітної плати, сподіваючись на розуміння міської влади, і чому вийшло так, що держава їх просто кинула. Але не тільки їх, а й сотень стареньких, які вмиратимуть на своїх ліжках у страшних муках, якщо патронажна служба перестане існувати.
«Не положено! Не законно!» – такими були відповіді членів комісії та головуючої. А як же тоді бути з рішенням депутатів, які дали згоду на фінансування? Вони що, не знають законів?
«Законодавство змінилося», – почули у відповідь представники Червоного Хреста. Тобто, якщо б гроші виділили на початку року, все б пройшло як треба. То чому ж думали аж вісім місяців, чекали на зміни закону? Вивчали?..
Врешті комісія запропонувала єдиний вихід, коли можна перерахувати кошти Червоному Хресту як допомогу на проведення заходів та фінансування всього лише трьох штатних одиниць. Напевно, так краще, ніж нічого, але проблему це не вирішить. Люди залишилися ні з чим і вимушені шукати іншу роботу, адже в них сім’ї і потрібно за щось жити. Вісім місяців вони працювали за спасибі від своїх підопічних. Воно, це «спасибі», дорогого варте, але ж хліба за нього не купити.
– Я буду вимушений закрити міську організацію, – заявив у відповідь Валерій Юрченко. – А ви сьогодні скоїли злочин, панове.
А як же старенькі, які залишаться наодинці зi своїм болем? Вмиратимуть завдяки чиновникам за їх бездушність. Ми в жодному разі не радимo їм порушувати закон, але знайти вихід з будь-якої ситуації за бажання завжди можна.
Червоний Хрест у нашому місті, ще у Єлисаветграді, був заснований на початку російсько-турецької війни у 1877 pоці за сприяння тодішнього мера Пашутіна, тобто існує вже 142 роки. Тоді заможні містяни вважали за честь підтримувати цю організацію, вкладати гроші на допомогу нужденним: будували за свої кошти лiкарнi та їдальні. Навряд чи залишили б помирати 400 людей, не надавши допомогу, тодішні чиновники, хоча б тільки зi страху перед гнівом Божим. Власне, ми й сьогодні усі під ним, під Господом. І хто його знає…
Світлана КОСТЕНКО.
