Кіровоградщина налічує чи не найбільшу кількість курганів в Україні. Що вони приховують і яке значення має ця культурна спадщина – про це розповідає керівник Кіровоградської охоронної археологічної експедиції, кандидат історичних наук Микола Тупчієнко.
– Цього року ви досліджували кургани номери…
– Номери 11 і 12 біля села Златопілля Бобринецького району. Це були охоронно-рятувальні роботи.
– Яку ж цінність для нас мають ці кургани?
– Взагалі кургани представляють собою історичний ландшафт, який і сам по собі руйнується, а особливо через інтенсивну аграрну і промислову діяльність. Навіть ті кургани, висота яких сягає три метри, не стають перепоною для техніки. Їх починають розорювати. Ті, що вище, поки, на щастя, не займані. Відповідно, я зацікавлений у тому, щоб цей історичний ландшафт на степовій частині України зберігався якнайдовше. Тому ми розкопуємо лише ті кургани, які руйнуються через названі фактори.
– То цього року вам поталанило?
– Так. Але переговори про розкопки цих курганів йшли з 2004 року. Справа в тому, що на трасі Кропивницький – Миколаїв, на в’їзді в Бобринецький район (107-112 кілометр), стоять три кургани. На мапі 1952 року один позначений як триметровий, другий – два з половиною метри, висота третього не позначена. На час, коли ми почали роботи, триметровий перетворився на півтораметровий, другий мав висоту нуль сім. До того ж вони були пошкоджені під час прокладання комунікацій Укртелекомом та обленерго. Хоча, за законами радянськими і тими, що існують у нас нині, при прокладанні комунікацій через пам’ятки археології потрібно було проводити погодження з відповідними органами. У першу чергу з відділом, а нині департаментом культури облдержадміністрації. Зазначені роботи ніхто не погоджував. І це створювало для нас проблеми. Ми стали заручниками саме тих інстанцій, які порушили закон, проклали комунікації, а потім диктували, як нам поводитися на розкопках. Це шизофренічна ситуація!
– У чому вона конкретно проявилася?
– Наприклад, Укртелеком зробив нам припис не підходити на два метри до їхньої мережі з одного і з іншого боку. Що таке чотири метри? Це приблизно одна п’ята кургану. А там два кабелі – і це вже вісім метрів з сорока. Тобто четверту частину кургану ми не розкопали, щоб не входити у конфлікт з цією компанією.
– А якби вони завчасно попередили про свої роботи?
– То вони б обійшли це місце, там не така вже велика відстань.
– Якимось чином на цю ситуацію треба ж впливати. Ви хіба не можете подати на них заяву про порушення?
– Так, вони порушили закон. Але у нас, на жаль, не всі закони діють. До того ж це велика тяганина, а ми були обмежені у часі. Хоча переговори тривали з 2004 року, буквально місяць тому нас попередили, що кошти на розкопки нарешті виділені. Відповідно постала проблема за місяць провести ці роботи, адже їх можна вести лише в суху погоду. Якби ми вплуталися у переписку, не змогли б нічого зробити. Так само було і з другим курганом, де обленерго зробило свою «добру» справу.
Проблема полягає в тому, що археологічні розкопки проводяться на знос. Тобто курган має бути абсолютно розкопаний. Якщо якась частина його не досліджена, він залишається пам’яткою. І – за великим рахунком – та інституція, яка проклала через неї комунікації, повинна підписати охоронні зобов’язання на ту частину, яку вона не дозволила розкопати. Зважте, на відрізку в чотири метри може бути скільки завгодно поховань. Прецедент – Мельгунівський курган.
– І все ж назвіть тих, хто надавав допомогу у цій роботі?
– Автодор йшов нам всіляко назустріч. За умовами договору, субпідрядна організація, яка проводила безпосередньо роботи, надала техніку. Її працівники часто приїздили до нас, цікавилися ходом розкопок. Допомагали нам не лише з землерийною технікою, але й з підняттям знайдених антропоморфних стел. Особливо велику вдячність хочу висловити водієві автонавантажувача Валерію Сініку за філігранну роботу і відповідальність.
– Якщо повернутися до правових аспектів, то яка ще існує проблема з курганами?
– Нині, особливо коли мають відкрити ринок землі, потрібно врахувати передусім стратегічні інтереси держави у пам’яткоохоронній сфері. Врегулюйте, а потім, будь ласка, торгуйте, як хочете. У ХІХ столітті, коли дослідники хотіли копати такі пам’ятки, то змушені були викуповувати ті чи інші ділянки у власників. Як тут бути? Держава наша не багата, але так широко кинули з барського плеча і подарували у приватну власність пам’ятки археології, які мають загальнонаціональне значення. Наголошую, археологічні пам’ятки у приватну власність не продаються!
– Які ж знахідки були зроблені під час розкопок?
– У кургані номер 11 на глибині 40 сантиметрів ми знайшли поховання кочівника доби середньовіччя. Це означає, що його насправді опустили на глибину до двох метрів, але сьогодні він уже був на поверхні. На цій же глибині поряд було знайдено поховання доби середньої бронзи. Умовно кажучи, то був сучасник Мойсея. Ще були помітні сліди поховання дитини, але воно було вже знесене. Ми знайшли тільки кілька хребців і зубчики.
Курган номер 12 був типовим. Він практично увібрав у себе все коло культур епохи бронзи – ямну, катакомбну, зрубну. Очевидно, він насипався лише в ямний період. Там було впускне поховання у ямі «з плечиками». Чи у зрубний період він досипався, сказати важко. Відзнака його в тому, що тут знайдено дві стели. Одна, завдовжки понад два метри і вагою понад тонну, перекривала центральне поховання. Стела досить умовна, з грубого граніту. Віз, запряжений волами, міг доправити її без проблем. Але як нам її завантажити? Нас було восьмеро, та підняти її ми не змогли, поки навантажувач не допоміг. На час поховання наші пращури її вантажили за допомогою насипу та дерев’яних котків.
Друга стела, значно менших розмірів, перебувала у впускному похованні доби середньої бронзи. Подібні стели не так часто зустрічаються. Це умовна фігура, де дуже чітко виділена лінія шиї і голови. У катакомбному похованні знайдений плоскодонний горщик без орнаменту, типовий для інгульського варіанта катакомбної культурно-історичної області. Він був роздавлений землею, тому передали його на реставрацію Станіславу Федорову. Що там було, поки не знаємо. Але дослідження Небелівського городища показали, що трипільці використовували кухонний посуд для варіння капусти. Можливо, це був аналог нашого борщу. В інших похованнях катакомбної культури я знаходив навіть яйця, точніше їхню шкаралупу, що збереглася.
– Будь ласка, трохи детальніше про конструкцію, що використовувалася для поховального обряду.
– Центральне поховання було перекрите товстими масивними плахами з дуба. Можливо, цю частину матеріалів привозили із заплав. За великим рахунком, це була епоха каменю. Кам’яною сокирою не зрубаєш таке дерево і не розколеш на плахи по 20 сантиметрів і більше. Існує припущення, що людям «допомагали» бобри. Тобто люди шукали боброві загати, розбирали їх і розколювали деревину кам’яними клинами. Інколи на таких могилах залишали колеса або ж основу воза. Подібні речі були колись найдені в Сугоклеївському кургані на вулиці Попова. У кургані номер дванадцять були просто плахи з поперечинами. Похований лежав традиційно на правому боці. У ритуальних цілях використано велику кількість вохри, якою посипані життєво важливі органи.
На дні цього поховання було ще вісім ямок під певним кутом, що показує: це була не просто яма, куди поклали людину, а над нею ще й зробили шатро. Ми потім реконструювали цю конструкцію. У другому похованні, також у прямокутній ямі, було вісім ямочок для опор під шатро.
– Які попередні висновки ви могли б вже зробити?
– Отже, пам’ятки доби бронзи. А раз так, вони не грабувалися. Грабування курганів починається тоді, коли з’являється майнове і соціальне розшарування. Це той час, коли на цій території мешкали кіммерійці. Серед учених існує також гіпотеза, що грабунок був ритуального характеру. Через певний період вважалося, що померлий «узяв» із собою усе, що хотів, а те, що залишилося, можна повернути назад. Можна сказати, так тоді працювала економічна доцільність. Перехід у потойбічний світ – а це символічна складова культури – був енерговитратним. Не стільки через спорудження курганів, але й у плані матеріальних цінностей. Значна маса металу і дорогоцінного металу йшла саме у могилу. Таким чином виснажувалися ресурси роду чи племені. Але, можливо, були й інші люди, швидше за все, сусіди, які через свою бідність і бажання розбагатіти могли й просто грабувати. Адже у ранніх скіфів, як описує Геродот, був такий пієтет перед могилами, що вони не могли осквернити себе цим.
Посипані значною кількістю вохри голова, руки, ноги, таз – це ті маркери, що пов’язані із життям, з освоєнням навколишнього світу, мисленням тощо. Таким чином, очевидно, люди через поховальний ритуал намагалися посилити ідею відродження цієї людини, посилити її можливості у потойбічному світі. Або, можливо, самі ходили з червоними обличчями, з червоними руками, як індійці під час весільного обряду. Може, у них і похорон сприймався як своєрідний весільний обряд. Але все це гіпотези.
– Ким же вони були за походженням?
– Як вважають дослідники, вони були індоіранцями. Тобто це ті люди, які отримали в етнографії назву «арії». Не арійці – арії! З ними пов’язана велика група наступних культур, пізніше – кіммерійці, скіфи, сармати. Близьким сучасним народом аріїв є осетини, іранці, афганці, індійці.
Інтерв’ю вів
Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
