27 березня 1985 року на 42-му кілометрі автотраси Умань-Хмельове-Кіровоград у канаві обходу №3 Торговицького лісництва знайшли труп чоловіка, прикиданий снігом. Виявлено також відбитки протектора легкового автомобіля та чоловічого і жіночого взуття на високих підборах, залишені біля трупа. Із кишень його одягу вилучено листок відривного календаря, на якому записаний номер телефону, і ключі від автомобіля…
У березні 1984 року 47-річний підполковник Олександр Глушко нарешті отримав довгоочікуване підвищення. Йому запропонували йому полковницьку посаду – заступника начальника УМВС Кіровоградської області з оперативної роботи. До того часу протягом 12 років Глушко очолював Новгородківський та Маловисківський райвідділи, а також Олександрійський міський відділ внутрішніх справ і, здобувши безцінний досвід керівної роботи на відповідальних постах, безумовно, був гідним цієї посади, справжнім професіоналом своєї справи.
ТРИВОЖНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ З НОВОАРХАНГЕЛЬСЬКА
На робочому столі Глушка лежала телеграма, яку він вкотре перечитував, тому що подія, описана в ній, була надзвичайною. Олександр Федотович довго міркував, що це: вбивство чи смерть внаслідок ДТП? Чому труп виявлено на межі двох областей – Кіровоградської та Черкаської? Невже це простий збіг обставин? Одну версію за іншою прокручував у голові досвідчений сищик, коли – телефонний дзвінок:
‒ Доповідає начальник Новоархангельського райвідділу майор Гриценко. Ми з’ясували, кому належить телефон ‒ будинкоуправлінню №1 міста Умані. Завтра виїжджаємо туди і починаємо проводити оперативно-розшукові заходи.
‒ А що показала судово-медична експертиза?
‒ Вбивство. Під час розтину із черепа і шиї потерпілого вилучено чотири кулі, випущені з малокаліберної зброї. Стріляли з близької відстані. Встановити особу потерпілого наразі не вдалося.
ЩО ДАВ ОГЛЯД МІСЦЯ ПОДІЇ
Вже на другий день, 29 березня, стало відомо ім’я потерпілого. Ним виявився Боднар Михайло Петрович, 1953 року народження, водій автобази №9 у місті Умані. Зателефонували начальнику Уманського міськвідділу міліції – які за останній тиждень на території обслуговування коїлися пригоди. Дуже зацікавило повідомлення громадянки Ганни Фриюк про зникнення її брата:
‒ Михайло не ночував сьогодні дома. Увечері 27 березня близько 18 години він на своєму автомобілі поїхав на автозаправку і не повернувся додому.
Зустріч з дружиною загиблого Галиною Боднар прояснила картину того вечора. Керівництву доповіли: жінка немає ніякого стосунку до вбивства. У неї на руках залишилось двоє неповнолітніх хлопчиків від першого шлюбу і тримісячне дитя від потерпілого.
Отже, сищики зупинились на трьох версіях: Боднара вбито з помсти; хуліганам не було чим розрахуватись з водієм і вони пішли на вбивство; рецидивістам був потрібен транспорт.
Але чому на місці пригоди знайшли відбитки жіночих чобітків? І де шукати автомобіль?
ГРОМАДСЬКІСТЬ ДОПОМАГАЄ
На адресу потерпілого дуже скоро прийшов лист від громадянки Рабченко із Білорусії. В конверті було надіслано талон водія і доручення на ім’я Боднара М.П., згідно з яким останній мав право на водіння автомобіля «Москвич 412», що був зареєстрований на його тестя. Авторка листа вказала, що знайшов документи поблизу селища Дерговичі, точніше ‒ біля мосту, який з’єднує два береги річки Словечна, що в Білорусії. Адресу вона дізналася з повістки із військкомату на ім’я Боднара.
Начальник УМВС Марусенко зв’язався з прокуратурою області. Він запропонував для здійснення слідчих дій в Гомельській області негайно відправити свого заступника Глушка га начальника слідчого відділу облпрокуратури Бориса Смирнова. Олександр Федотович запланував у тому числі опитування працівників автозаправок та готелів у бік Гомеля – не виключено, що злодії могли там «засвітитись». Водночас вирішили відпрацювати і Умань, і сусідні з нею райони. Зокрема – провести подвірний обхід у селах Гродзеве, Бабанка, Торговиця на предмет виявлення свідків злочину.
Щодо автомобіля ‒ він уже у всесоюзному розшуку.
Вже на другий день із Заводського РВВС м. Орла надійшла телеграма, що автомобіль «Москвич-412» держномер 88-49 ЧКШ, кольору «корида» знайдено біля гуртожитку заводу шестерень. Глушко разом із Смирновим негайно виїхали в Орел.
ФАТАЛЬНА ЗУСТРІЧ
Нежонатий житель Умані Сергій давно вподобав молоду струнку білявку, яка завжди прогулювалася з шотландською вівчаркою на повідку: стрункі ноги, обтягнуті на стегнах модними джинсами, біле фарбоване волосся нижче плечей… Одного дня зупинився поряд з ними:
‒ Привіт, дєтка, може, є бажання покататись?
‒ А ви що, не бачите, що я не сама? – невдоволено заявила господарка собаки.
‒ Так я вас обох і запрошую. Ви до мене, а песик на заднє сидіння. Ви не проти?
‒ Ну якщо так, то поїхали до озера, ні, краще до Софіївки! – незнайомка повела рукою у бік заднього сидіння ‒Тедді, місце!
Вівчарка проворно стрибнула у салон і зручно вмостилася на задньому сидінні.
Наступного дня Сергій вихвалявся колезі по роботі:
‒Я таку кралю учора склеїв, – пальчики оближеш.
‒ Що, Мерилін Монро? Що у ній незвичайного?
‒ Вона – прихильниця епікурейців.
‒ А хто вони? Міліонери? Чи знаменитий ансамбль?
‒ Сам ти ансамбль. Село! Як був ти автослюсарем, так ним і залишишся. А от ми, ми ще себе покажемо! – гордо випростався Сергій і смачно сплюнув собі під ноги. – А епікурейці жили ще в античній Греції. А головне – вони вважали, що житія повинне бути насолодою кожної хвилини. Зрозумів?
‒Да, Серього, бачу, ти зі своєю Світланою наберешся горя. Епікурейці, вашу мать…
КРИМІНАЛЬНИЙ БІЗНЕС-ПЛАН
Весілля було гучним. Батьки нареченої відвели молодятам окрему кімнату в своїй квартирі, купували їм продукти. Ті ж насолоджувалися безтурботним життям, багато мріяли. Світлана ділилася своїми планами:
‒ В нашій кімнаті буде, як у Версалі. Ми зробимо невеличкий будуар, як у мадам Помпадур.. Ось тут ми прилаштуємо торшер, а тут буде бар, а ось тут стоятимуть мої французькі парфуми.
Світлана навчала чоловіка «вишуканим» манерам, одягала свого коханого відповідно до останньої моди. Він усе частіше запізнювався на роботу, завдання виконував абияк, а на зауваження майже не реагував. Адміністрація автопідприємства запропонувала йому подати заяву на звільнення.
– Що будеш робити далі? ‒ поцікавилася жінка, ретельно поліруючи нігті.
‒ Мабуть, піду в кочегари, ‒ міркував Сергій. Добу відкантуюсь, три ‒ вдома з тобою, люба. І стольник в кишені. Можна водночас десь підробляти.
‒Ну, давай, мій любий! ‒ пирхнула «люба». ‒ На ці гроші можна пару раз посидіти в ресторані. ‒Ти ж обіцяв весільну подорож. Де вона? ‒ і Світлана, скривившись, презирливо поглянула на чоловіка. Тієї миті Сергій був готовий провалитись крізь землю…
Не пройшло і пару днів, як чоловік виклав дружині свій бізнес-план. Він передбачив заволодіння автомобілем разом із правами та техпаспортом. Для цього його власника доведеться вбити. На краденому авто поїхати до Росії, наприклад в Чіту (там він проходив службу), і там його продати. А назад можна дістатись поїздом або літаком, з шиком, маючи на руках солідну суму. Таким чином вирішується відразу два завдання: подорож і отримання чималих грошей.
‒ І ти це зможеш зробити, милий? ‒засумнівалася Світлана?
‒ Ради тебе, кохана, я готовий на все. Ти мене ще не знаєш! Але я доведу! – пообіцяв чоловік. Хоча, чесно кажучи, холодний піт виступив на спині, коли він уявив, що все обіцяне доведеться виконувати…
МІСТО ОРЕЛ
На місце знайденої автівки в місто Орел кіровоградська група оперів прибула у неділю, 31 березня. Оперативними та слідчими діями керував Глушко. Передусім ретельно оглянули автомобіль, що належав вбитому. В ньому експерт на килимках та сидінні знайшов кров, гільзу від малокаліберного патрона, страхове свідоцтво на ім’я тестя потерпілого, газету «Молодь Черкащини», складаний ніж, флакон одеколону та 2 пластмасових стаканчики. Було ще багато собачої шерсті білого та коричневого кольору. Знайшлися свідки, які бачили тих, хто залишив машину – жінку і чоловіка, які вийшли із «Москвича», забрали валізи, наостанок чоловік щось укинув у салон. Наступного дня свідки побачили, що автомобіль стоїть на тому ж місці, і вирішили, що він викрадений, тому повідомили міліцію.
На жаль, свідки забули про вівчарку. Але згадали пізніше, тому сищики негайно взяли в місцевому клубі собаководів каталог порід, за яким свідки однозначно вказали на фото шотландської вівчарки – «коллі».
Другий свідок – жінка – повідомила про зустріч з незнайомцями з вівчаркою, які запитали у неї, як потрапити на залізничний вокзал.
На залізничній станції стало відомо, що лише з вечора до 24 години проходив 31 пасажирський потяг у напрямку Москви і 21 – у зворотному. Зрозумівши який обсяг роботи треба було виконати, розшуковці телеграмою попросили керівництво надіслати на допомогу з десяток оперативників і серед них Юрія Кліппо – для виконання мальованих портретів ймовірних злочинців.
Жоден фоторобот не міг посперечатись із малюнками опера-художника Кліппо. Вони передавали не лише характерні риси, а навіть психологічний стан розшукуваних, неодноразово оперативники пересвідчувались у разючій схожості портретів і оригіналів.
Особливу увагу вирішили приділити потягу № 35 «Москва-Цхалтубо» – люди на вокзалі бачили, як на цей потяг сідала жінка з собакою.
Кожен потяг обслуговує 23-25 працівників, тож довелося опитати сотні залізничників. При цьому виявили п’ять пар, котрі саме цього дня перевозили саме собак породи коллі. Ретельно перевірили кожного – в усіх алібі. Потрібна пара з собакою зійшла з потяга №35 на станції Запоріжжя – обслуговуючий персонал потяга впевнено впізнав на малюнках розшукуваних людей з собакою.
Але… Навіщо гнати автівку в таку далечінь, залишати в ній стільки речових доказів, а потім повертатися поїздом додому в Україну? Вирішили їхати до Умані і там шукати вбивць.
ЯК ПІШЛИ НА «ДІЛО»
Світлана завжди прагнула жити на широку ногу. Бари, ресторани, імпортне шмаття – все це вимагало чималих коштів. Коли закінчились гроші, подаровані на весіллі, вона безапеляційно запитала у Сергія:
– Що там твій план? Це була казка чи фантазія?
– Люба, я ще трохи не готовий, – ніяковіючи, відповів чоловік.
– Ти не здатен навіть таргана вбити! – докоряла господиня. – А я гадала, що ти у мене мужній і рішучий, як і розказував! А у тебе душа заяча. Тріпло!
Після цих слів Сергій ладен був уже в першу чергу порішити саме її, а не якогось водія. Але слово – не горобець, на кону його репутація, яку в очах дружини втрачати було соромно. Через декілька днів Сергій вирішив приступити до виконання плану.
На автотрасі Київ-Одеса вирішили вибрати автомобіль з одиноким водієм. Зупинити його, і попросити їх підвезти. Він сяде на заднє сидіння, звідки зробить постріл водієві у потилицю, а Світлана на сидінні поруч з водієм висмикне ключ із замка запалювання.
Але того дня погода була кепською. Світлана швидко втомилась і змерзла. З півдороги вони повернулись до АЗС, що на околиці міста і вирішили знайти жертву там.
– Ну, яку вибираєш машину?
– Ось ту, червоного «Москвича», – промовила дружина і передала чоловікові заряджений пістолет.
Водій – Михайло Боднар – готувався вихідного дня завітати на свою малу батьківщину, що на Вінниччині. Заправив бак та ще дві каністри, коли до нього підійшов молодик.
– Кореш, підкинь до Бабанки.
– Не можу, обіцяв дружині рано повернутись.
– Ну, виручи, бабуся хвора, я добре заплачу. Даю аванс 15 карбованців.
– Ну сідай уже.
Сергій тим часом махнув рукою Світлані.
– То вас двоє? – зрадів водій і запропонував їй переднє сидіння.
«Москвич» швидко виїхав у напрямку Новоархангельська.
Водій увімкнув музику, так проїхали кілька кілометрів і Сергій почав готуватись. Оглянувся у заднє вікно – чи нема слідом машин. Коли машина звернула на Бабанку, ніхто за ними не їхав.
– Де зупинитись?
– Ось там, на околиці.
Як тільки вони наблизились до останніх хат, що примостились біля лісочка, Сергій впритул вистрілив водієві в потилицю. Світлана висмикнула ключ із замка запалювання і ту ж мить вискочила з автівки. За нею Сергій. Обидва кілька секунд були не при тямі. Світлана знову відчинила дверцята машини і вигукнула:
– Та він ще ворушиться!
Сергій підбіг до дверцят з боку водія і ще тричі вистрілив тому в голову.
Вдвох витягли ще тепле тіло і поклали до багажника.
Від’їхавши кілька кілометрів від місця вбивства, мовчки витягли небіжчика з багажника та вкинули до канави біля лісу і трохи присипали снігом. Викуривши по цигарці, дременули на Умань. Взяли дома речі, які заздалегідь підготували, попрощалась з батьками, повідомивши їх, що їдуть до друзів Сергія у Читі. Щоб не потрапити на пост ДАЇ біля Києва, поїхали на Чернігів, потім на Гомель, звідти на Орел.
З часом вони почали краще розуміти, в яку халепу вляпались, тому стали обережнішими. Переїжджаючи міст через річку (уже в Білорусії), викинули зброю та речі, що забрали у водія, і попрямували на Орел.
Був уже вечір, коли вони в’їхали в місто. Сергій озирнувся назад і побачив міліцейську «Волгу».
– Гадаю, що нас переслідує хвіст, – захвилювався Сергій.
Тому, щойно машина переслідувачів на мить щезла з поля зору, негайно звернув у якийсь провулок. Зупинились, бо то був тупик: поруч якісь гаражі, гуртожиток, будинки.
– Треба робити ноги, мерщій на залізничний вокзал!
ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВІ ЗАХОДИ В УМАНІ
Сищики вирішили ретельніше відпрацювати Умань та прилеглу територію, у тому числі – встановити всіх власників коллі, задіявши членів клубу собаководів.
Перевірили з десяток господарів шотландських вівчарок, але марно. І треба було, їм трапився такий собі уманський дід Щукарь.
– А ви часом не оцих молодих людей розшукуєте?
І дідок показав звернення УМВС до жителів Умані та району з портретом парочки, виконаним Кліппо.
…Двері відчинив молодий чоловік і здивовано запитав:
-А в чому справа?
‒Я ваш новий дільничний інспектор, перевіряємо паспортний режим, – шаблонно козирнувши, відповів сищик.
В той же час вийшла і жіночка, уважно дивлячись на міліціонера, до неї підбігла і собака коллі.
– Будь ласка, ваші паспорти, – розпорядився дільничний.
Коли документи потрапили до міліціонера, він прочитав: Скоропад Сергій Володимирович, 1965 року народження, в другому – Скоропад Світлана Федорівна, 1964 року народження.
– У вас не все гаразд із пропискою, тому прошу проїхати зі мною.
– Ні, я його самого не пущу, – вигукнула дружина. Я теж з ним поїду.
– Ваша воля, – задоволено усміхнувся сищик.
Утрьох сіли в «Ниву». Поки їхали містом, Скоропади мовчали, а коли виїхали на автотрасу; вони захвилювались.
– Куди ви нас везете? – схвильовано запитала білявка. Я буду скаржитись у прокуратуру.
«Давай-давай», – подумав сищик.
Дорога з Умані до Новоархангельська зайняла близько години. Зрозумівши, що на них ніхто не звертає уваги, спільники понуро мовчали. Мовчки, нахиливши голови, зайшли і до Новоархангельського райвідділу міліції.
Через півтори години Глушко розпочав допит Скоропадів…
Обласний суд засудив Сергія до страти, а Світлану до 13 років позбавлення волі у колонії суворого режиму. Верховний суд України лишив вирок без змін, а клопотання Сергія у Президію Верховної Ради про помилування було відхилено.
Веніамін ЯНІШЕВСЬКИЙ
