Подорожуючи теренами Гайворонщини, вкотре захоплюєшся як неймовірними краєвидами Побужжя, так і великою кількістю цікавинок, які «НС» під час мандрівок продовжує відшуковувати. Втім, все має колись завершуватись, і сьогодні ми пропонуємо зробити фінальну коротку прогулянку цим краєм перед початком досліджень іншого регіону.
Пастух Салько та церква з лазнею
Після відомого своїм фестивалем Казавчина (цьогоріч він відбуватиметься вже цього тижня -17-18 липня) ми вирушаємо до Салькового, що розташоване на лівому березі Південного Бугу, за 20 кілометрів на південь від районного центру і за 7 кілометрів від залізничної станції Хащувате. Південний Буг тягнеться вздовж берегів селища майже на десять кілометрів.Тож на цій ділянці він має шість великих островів, таку ж кількість великих бродів та безліч малих. Середня глибина річки складає близько трьох метрів, а максимальна – до п’яти. Існує легенда, що в ці краї колись прийшов простий пастух Салько зі своєю чередою – саме звідси і походить назва села. Головними цікавинками цих теренів є заповідне урочище «Сальківське», розташоване на південь від селища, та храм Косьми та Дем’яна. Урочище має статус заповідника місцевого значення, площу трохи більшу за 66 гектарів, створене у 1993 році для збереження мальовничої ділянки вздовж річки Південний Буг з крутими кам’янистими схилами; місцями є невеликі скелі. Тут зростає сон лучний, занесений до Червоної книги України, і рідкісні в області півники карликові та аденофора лілієлиста, на затінених скелях зростають рідкісні види папороті – багатоніжка проміжна, аспленій волосоподібний, пухирник ламкий, а на більш освітлених ділянках – півники угорські та півники злаколисті. Мандруючи берегами Бугу, можна натрапити на рештки водяного млина та греблю зруйнованої гідроелектростанції.
Восени 1892 року (за іншими даним – у 1896 році) в селі Салькове було збудовано й освячено дерев’яну церкву cвятих Косьми і Дем’яна (до цього існувала збудована 1783 року теж дерев’яна церква). Найбільший внесок у будівництво церкви вніс місцевий мешканець Дмитро Максименюк. Раніше у церкві були лазня та каплиця, але вона «позбулася» їх за часів радянської влади. При храмі того ж року почала діяти церковно-приходська школа, в якій навчались 25 учнів. Першим вчителем був Микола Праворський. Навчання у школі починалося після закінчення осінньо-польових робіт. Восени 1938 року була побудована нова двоповерхова будівля, яка стала першою двоповерховою будівлею в селі.
Червонокнижні стави
Далі рухаємося в напрямку Бандурового, що отримало назву від імені козака Бондура, що ніби мешкав у цьому краї, маючи власний хутір. Згодом неподалік поселилися ще двоє козаків – Наливайко і Гудим. З часом утворилося три суміжні поселення – Старо-Бондурова, Наливайківка і Гудимівка. У кожному з них були побудовані церкви – Різдво Богородична, Покровська і Димитрівська. Коли хутори злились в один, йому дали назву Бондурова. У 1845 році два храми було закрито і залишено один. Нову церкву збудували у 1852 році, а наступного року освятили на честь Покрови Божої Матері. На початку XIX століття землі належали польському поміщику Вацлаву Жевуському, маєток якого знаходився у містечку Саврані. Але у 1830 році за участь останнього у польському заколоті, село було конфісковано і передано до державної скарбниці.
Нинішньою родзинкою є орнітологічний заказник «Бандурівські ставки», створений згідно з відповідним указом Президента України від 29.11. 1994 року. Загальна площа заказника становить 385,6 гектари, а власне територія є системою ставків, поєднаних водостоком річки Яланець. Нижня половина є заболоченою заплавою, яка, в свою чергу, перегороджена греблею, внаслідок чого утворене водне плесо у 12 гектарів. Натомість верхня половина є великою штучною водоймою площею біля 180 гектарів, на 80 відсотків позбавленою водної рослинності. Гребля була створена зусиллями місцевого колгоспу й громади у 1960 – 61 роках, а призначенням водойми було вирощування коропа та товстолобика.
Заказник розташований в західній частині села в долині річки Яланець. Там створений так званий верхній став, в центрі села розташований другий став, і в нижній течії річки – третій, що містить декілька вкритих пишною рослинністю островів. Справжньою окрасою ставків є сіра, велика біла та руда чаплі, що занесені до Червоної книги України, а також лебеді-шипуни, що вподобали ці водойми 30 років тому для зимівлі.
Іванкова криниця – місце сили
Наступна зупинка – Покровське ( колишня Котовка), що славиться своєю Іванковою криницею – місцевою гідрологічною пам’яткою площею трохи більше з два з половиною гектари. Її вода містить солі натрію, калію, магнію та кальцію, біля мінерального джерела збудовано капличку. Місце оповите легендами, міфами та повір’ями, що на сьогоднішній день живуть в народі. А пов’язане це із цілющими властивостями води з джерела, назва якого походить від імені парубка, який першим помітив і відчув на собі цю чудодійну силу. Ковток води з джерела наповнював парубка силою, міццю та неабияким здоров’ям казкового велетня. І покохав він молоду гарненьку дочку господаря, яка мала страшну і невиліковну на той час хворобу очей. Єдиною втіхою для неї були прогулянки з Іванком, який водив її до цілющого джерела. Вмиваючись кожного дня чудодійною водою, дівчина відчула, як хвороба відступила. І нарешті панночка зцілилась повністю. Після цього випадку ніхто вже не сумнівався в парубкових розповідях про неабиякі властивості джерела, яке з того часу називають лише Іванковим.
Скільки років криниці – ніхто не знає, але стверджують, що понад дві сотні. За іншою легендою, колись у селі жив хлопчик Іван, який випасав худобу. Йому явилася Матір Божа і напилася води із кришталевого джерела, котре било з-під землі. Тож хлопчик облаштував джерело та обклав його камінням. За часів радянської влади голова колгоспу засипав джерело гноєм, але через деякий час у нього почала втрачати зір донька. Лікарі не могли допомогти, але чоловікові приснився сон, в якому Матір Божа наказала, аби дівчина промила очі водою із занедбаного джерела. Чоловік розчистив джерело, дитина зцілилася, а криниця і досі дарує воду всім, хто до неї приходить. На Водохреща та Трійцю місцеві священики святять там воду, а звідусіль до криниці приїздять люди з надією на одужання. У 2003 році «Іванкова криниця» була освячена єпископом Кіровоградським і Олександрійським Пантелеймоном. Біля неї побудована капличка. Того ж року завдяки інвестиціям земляка, нині російського бізнесмена Івана Асауляка було введено в дію завод з розливу питної доочищеної артезіанської води «Іванкова криниця». Належить підприємство місцевому ПСП «Вільшана». За даними сайту www.ukrbiznes.com, цілюща газована вода, що видобувається з глибинного підземного озера через свердловину №0604, вживається як столова і уже здобула популярність на ринку мінеральних вод. Винятковий елітний смак і висока бактеріологічна чистота підтверджена сертифікатом відповідності.
Гутне село
Передостанньою точкою маршруту є Солгутове, засноване 2 жовтня 1771 року та розташоване на правому березі Південного Бугу напроти Гайворона. Назва має «промислове» походження – адже, за деякими дослідженнями, в давнину на березі було гутне (склодувне) виробництво і село мало назву Гута. Пізніше відбулась трансформація в Солгутів, і лише у минулому столітті назва села перетворилась у Солгутове. До речі, наявність гутного виробництва було підтверджене археологічними розкопками. У рік заснування села був збудований храм Воздвиження Хреста Господнього (нині належить Кіровоградській єпархії ПЦУ).
Село тривалий час, кажучи сучасною мовою, «переходило від рук до рук». У шістдесятих роках XIV століття територія входила до складу Великого князівства Литовського, з 1569 року після Люблінської унії воно вже у складі Речі Посполитої, з 1672 по 1698 роки ним володіє Османська імперія, далі до 1774 року – знову Річ Посполита, а з 1774 по 1794 рік його знову відвойовують османи, яких згодом витісняє Російська імперія.
Джерело на місці розправи
Завершується наша мандрівка в західній частині Гайворона, біля Престольного джерела. За даними місцевих дослідників, одного разу на Великдень на село напали татарські кіннотники. Вони оточили церкву, де зібралися селяни, і, як водиться, пов’язали у полон молодь, а решту спалили живцем разом із цервкою. Невдовзі після трагічних подій з-під пагорба, де лишились руїни храму, забило джерело. Тривалий час воно зберігало природний стан, але в новітні часи його розчистили та облаштували місцеві нащадки козаків за підтримки громади. За словами очільника міста Романа Волуйка, вода є цілком придатною для пиття, а біля облаштованого джерела полюбляють влаштовувати фотосесії закохані та шлюбні пари. В свою чергу, за словами священників, постійна температура води у десять градусів за Цельсієм робить її своєрідним тонізуючим засобом.
Джерело розташоване в урочищі площею трохи завбільшки за півдесятки квадратних кілометрів, є типовим заплавним геокомплексом та частиною природоохоронної смуги Південного Бугу. Оголосити цю територію заповідною з відповідним збереженням її природного стану закликає вчителька гайворонського ліцею Олександра Полухіна, мотивуючи це прагненням зберегти історичну та географічну цінність цієї території. Сподіваємось, її почують не лише в місцевій громаді.
Програний маєток та закріпачений табір
Покидаючи Гайворонщину, за порадою вчительки та дослідниці Ольги Муржак робимо так званий радіальний заїзд до Мощеного. Це село, утворене на місці давньої чумацької стоянки Мощена Куриниця у XVIII столітті, стало місцем відпочинку й чумацьких караванів, і ромських таборів. Назва населеного пункту походить від «мощеної (обкладеної каменем) криниці», що була викопана за вказівкою власника села графа Потоцького, якому сподобалась за смаковими якостями джерельна водиця під час мандрівки транзитною дорогою Умань-Балта. Спочатку біля криниці було збудовано шинок, а згодом біля нього утворилось поселення Мощена. Збереглась криниця і до наших днів.
У XIX столітті село перейшло у власність поміщика Лопушанського, а від нього до польського поміщика Брудницького, який заборгував Київському земельному банкові, і маєток, який був у заставі за взятий кредит, купили відомі меценати Богдан та Варвара Ханенки. За іншими джерелами, Антоній Брудницький програв усе майно в карти Богданові Ханенку. В якості весільного подарунка той подарував дружині, колишній ключниці, цегельню, яка виробляла якісну продукцію під маркою «ВХ» (Варвара Ханенко) для місцевих потреб. Зокрема, в 1892 році (за іншими даними, в 1903 році) Ханенками було збудовано шкільне приміщення з червоної цегли з ініціалами власниці, яке збереглось до наших днів.
На початку минулого століття село оточував дубовий ліс. Місцеві старожили розповідали, що тут спочатку проживали шляхтичі, які чумакували і не опановували жодних ремесел. Хоч на околицях Мощеного ріс липовий ліс, з деревини якого можна було виготовляти побутові предмети, зокрема ложки, веретена. А такі вироби вигідно було збувати у донських степах. Тому шляхтичі почали запрошувати в село ромів-ремісників, за якими прибула і численна їхня рідня. Утворився цілий табір, поступово закріпачений графом Ярославом Потоцьким.
І дійсно, майже кожен клаптик гайворонської землі несе в собі не один пласт історії, культури, побуту та звичаїв не лише українського, а й багатьох інших народів тогочасного світу. Тож, якщо прагнете дізнатись більше – завітайте до цього гостинного краю. Шляхів вистачить на всіх, а ми мандруємо далі.
Максим ГУЦАЛЮК
