Днями відбулася творча зустріч з письменницею, поетесою, очільницею обласного літературного об`єднання «Степ» ім. Віктора Погрібного Ольгою Полевіною. Пропонуємо читачам інтерв`ю з відомою літераторкою.
– Ольго Миколаївно, мабуть, кожен літератор оселяє своїх героїв у те середовище, яке йому добре відоме. У професійне, приміром. Ви – музикантка і педагогиня, маєте багато творів, присвячених композиторам, співакам, інструменталістам, а також школі. Антураж і стосунки людей там прописані реалістично У той же час маєте такі речі як «Елемент ігрек», «Миші на горищі», «Завіса», «Чорне озеро» тощо, де і місце дії, і поведінка та можливості персонажів є витвором фантазії. Як і добірка казок-притч, де людською мовою спілкуються цвіркуни і коти, іграшки та автомобілі. Що вам приємніше: відтворювати життєву дійсність чи давати волю уяві?
– Фантастика і реалізм, вірші і проза – усе це лише форма вираження думки. Мені все одно, у якій формі писати, якщо з’явилася ідея, яка потягла за собою образи. Іноді їх зручніше розкрити в жанрі фентезі, містики. Ця форма має великі можливості. У будь-якій фантастиці люди залишаються людьми; і поводяться вони і відчувають незалежно від того, на Землі чи в космосі відбувається дія, люди вони чи позаземні істоти. І добро має перемогти або хоча б мати шанс на перемогу, інакше немає сенсу писати. Ми – і читачі, і письменники – люди, і нас цікавлять чисто людські реакції. Тож моя фантастика – усього лише спосіб, а не мета.
– Ви пишете одразу практично начисто чи потім скорочуєте свій текст, чи доповнюєте, чи змінюєте сюжетні ходи?
–Я пишу одразу начисто, ніколи нічого не додаю, ніколи точно не знаю, чим закінчиться. Починаю писати, коли точно усвідомлюю, що саме я хочу сказати і як це зробити. У процесі роботи виникають нові незаплановані повороти, нові обставини. Але до кінця все логічно ув’язується. Це ніби археологічні розкопки: спочатку з’являється голова статуї, потім поступово вивільняється вся фігура. На етапі «голови» не завжди уявляю, якими будуть «ноги», – просто продовжую «копати». На подив, фігура виявляється пропорційною і збалансованою. Не знаю, як це виходить. Загадки творчості…
– І в поезії, і в прозі ви багато уваги приділяєте тонкощам стосунків між чоловіком і жінкою, батьками та дітьми, між «заклятими подругами» і позірно приязними колегами. Відтак ви в динаміці спостерігаєте соціально-психологічні процеси в суспільстві. На вашу думку, які сьогодні існують проблеми в спілкуванні між людьми? Що заважає їм якщо не бути щасливими, то хоча б не почуватися нещасними?
– Мене можуть звинуватити, що я пишу на одні й ті ж теми. Але це саме те, що цікавить усіх. Стосунки між людьми, тонкощі і нюанси цих стосунків, внутрішня логіка вчинків. У всьому завжди головне одне – сама Людина і Любов. Без любові життя немає. Усі мріють про кохання, і в ньому – найвище щастя. Усе одно, у якій формі воно приходить – аби прийшло. Іноді ця сама форма його і вбиває. І це теж одна з проблем нашого життя. І наші помилки. І непереборні обставини. А сукупність цього всього плюс наше невміння спілкуватися і роблять нас нещасними… Намагаюся розплутати цей клубок суперечностей. Розуміння помилок іноді дає шанс не робити їх у майбутньому. Мені не раз говорили читачі, що, прочитавши той чи інший мій твір, вони одержали відповіді на питання, які непокоять їх, або утвердилися у своїй позиції, знайшовши підтвердження своїм думкам у тексті. Отже, мені вдалося вийти на узагальнення. Отже, недарма…
– Ви є членкинею Національної спілки письменників України. З яких міркувань вступили в цю організацію?
– У далекому 2005 році, отримавши членський квиток, я раділа, вважаючи, що це доказ моєї причетності до літератури. Що не графоманка. Зараз – не впевнена, що це справді перепустка до вищого ешелону красного слова. Цей потяг став якимось великим і неоднорідним. Раніше думала, що це своєрідний «знак якості». Зараз із здивуванням спостерігаю, що цей штампик ставлять не туди… Престиж – залишився. За формою – так. По суті – не знаю. НСПУ, як і раніше, вабить тих, хто пише. І потрапити на цей Олімп вдається не кожному. Але іноді вершину долають альпіністи з убогим спорядженням…
– Наскільки можу судити, деякі літератори готові покласти життя на те, аби стати членом Спілки. І дуже переймаються, якщо їм це не вдається. Інші, навпаки, демонстративно дистанціюються від цієї організації і навіть негативно висловлюються про неї. Треті про Спілку просто не думають – пишуть, друкуються, видаються. При цьому в членів усіх цих груп творчий потенціал і багаж можуть бути рівноцінними. У чому причина такого неоднозначного ставлення?
– Людський фактор. Щоб в організації все було тихо і мирно – норовливих не потрібно брати, до того ж, якщо вони ще й мають здатність до творчості. Хто це зрозумів, той просто пише і не переймається відсутністю членського квитка.
– Через ваші руки як очільниці обласного літературного об’єднання «Степ» проходять усі твори, які згодом з’являються на тематичних літературних сторінках у медіа та в альманасі «Степ». Який відсоток цих творів іде в друк майже без правки, скільки творів потребують серйозного редагування і скільки творів відправляються на доробку чи й відхиляються?
– Розглядаємо всі твори, які нам надають автори. Майже кожен з них потребує редакції. Іноді штрихом підправити, іноді – радикальніше змінити. Це нормально: автор не може подивитися на своє творіння збоку. Це стосується всіх, і мене також. При підготовці до друку думаємо більше про читача, ніж про письменника. Критерій – художність. Та й про письменника не забуваємо: не можна ж друкувати явно слабкі речі, зі збоєм ритму, з орфоепічними помилками, з порушенням норм орфографії тощо… Складно додати яскравості, але можна захистити від «вовчих ям» – від чисто технічних проколів, невдало побудованої фрази, незграбно викладеної думки. Іноді досить вставити абзац або змінити закінчення, щоб «витягнути» оповідання чи вірші. Якщо автор розуміє, у чім суть, він сам виправляє або погоджується на редакцію.
– Яке ваше загальне емоційне враження від творів «степівчан» у частині тематики? Про що їм подобається писати найбільше?
– Про що пишуть? Та все про те ж. Про добро і зло. Про любов і зраду. Про швидкоплинність часу. Про ностальгію за молодістю. Загальнолюдські теми. Найважливіші теми. Єдино важливе: пошук щастя. Воно – різне. Але шукають його всі.
– Ольго Миколаївно, а про літературні премії на рівні нашого краю та України будемо говорити?
– Чому б і ні? Премії та конкурси – сито, покликане виділити велике, якісне. Сортування за рангом. Це в ідеалі. А в реальності – сита бувають діряві, з різними ятками… Автор з таємним трепетом подає своє творіння на розгляд компетентного журі, сподіваючись – як мінімум! – що це прочитають. А якщо ще й дадуть аналіз!.. А якщо ще й премію!.. Ключові слова – «компетентне» і «прочитають»… Якщо ці поняття діють, – конкурси необхідні. Якщо ні, то не потрібно посипати голову попелом, коли премії отримують відверто слабкі твори. Залишимо це на совісті журі, оскільки в людській природі щось змінити складно…
– Коли ви починали літературну діяльність, чи були у вас думки на зразок «Я хотіла б писати так, як…» – і далі прізвища шанованих вами авторів?
– Дивно, ніколи не думала про це. Хотіла писати – і все. Як Полевіна. А захоплювалася багатьма авторами. У різний час – різними. У 10-13 років – Дюма з його мушкетерами (вічна тема дружби), в 13-15 – Ремарком (ті ж самі «Три (мушкетери) товариші»). Для кожного віку – свої книжки. Запізнишся, не прочитаєш «Квентін Дорвард» або «Айвенго» підлітком – потім можна й не читати… Обожнюю Кроніна, Моема, Голсуорсі – з того самого підліткового віку, досі іноді перечитую… Хоча це – як ностальгія за юністю. У кожному віці свої книжки. І кожна чомусь учить.
– А якби вас попросили провести майстер-клас для авторів-початківців, аби зорієнтувати їх на кращі зразки літератури, – ну, щоб повчилися, – що б ви відповіли?
– У кожному індивідуальному випадку – різна тематика. Залежить від загальної культури автора-початківця і віку… Є певний набір творів – західно-європейська література, російська (куди без неї?), українська… Усе це потрібно прочитати до 20 років. Хто запізнився – нехай наздоганяє. Це – цеглинки, з яких будуються письменники, бо кожен письменник починається з читача… Якщо ви свого часу мало читали, вам буде складно себе виразити, які б таланти від природи не мали. Це ніби як майже ніколи не зможе стати композитором людина, яка не навчалася музиці. (Бували винятки, але це не про нас…). «Ви вмієте грати на скрипці? – Не знаю, не пробував».
– Якої літератури ви не любите?
– Не люблю «саморобленої» літератури, текстів з нецензурними висловами – це від убогості думки. Вилаятися можна ввічливо, але не менш жорстко. Не люблю алогічних сюжетів, як і відсутності сюжетів. Не люблю творінь типу «голий король»: багато туману і невиразних алегорій, але ніби всім все ясно, бо ці «всі» бояться зізнатися, що нічого не зрозуміли. Не люблю текстів, де геть відсутня іронія, коли літератори позбавлені почуття гумору… Це як у Висоцького: «…ніколи я цього не полюблю!».
Бесіду вела Ніна ДАНИЛЕНКО
На знімках – творча зустріч з Ольгою Полевіною в ОУНБ ім. Чижевського 21 липня 2021 року. Фото Анатолія Саржевського.
