Він – один з постійних критиків будь-якої влади. Від нього діставалося Кравчуку і Ющенку, Кучмі та Януковичу, потім Порошенку, а зараз – Зеленському. Не боїться нікого і нічого. До свята 30-ї річниці відновлення незалежності України Віктор Іванович люб’язно погодився дати «Народному слову» ексклюзивне інтерв’ю про Конституцію, бачення сучасного стану речей в Україні та її майбутнє.
Віктор Шишкін – легендарна постать української політики, чия доля глибоко пов’язана з Кіровоградщиною. Уродженець Молдавії, він після закінчення юридичного факультету Одеського університету і аспірантури став народним суддею Олександрівського районного суду. Вже через рік перейшов до Кіровського суду Кіровограда. Був заступником голови Кіровоградського обласного суду з кримінальних справ. А в 1990 році одночасно був обраний депутатом Кіровоградської обласної ради і разом з Володимиром Панченком став першим депутатом Верховної Ради від Кіровограда на демократичних вільних виборах. А у вересні 1991 року став першим Генеральним прокурором України. Усі ці посади тоді можна було суміщати.
Потім ще двічі був нардепом, членом Конституційного суду, одним з розробників Конституції.
– Вікторе Івановичу, ви – один з авторів Конституції України. З погляду років, що пройшли, чи прописали щось би в ній по-іншому?
– Конституції пишуть і ухвалюють у відповідних історичних умовах і за певної розстановки політичних сил суспільства, які беруть участь у цьому процесі. Саме цим обумовлюється зміст конституційних приписів. Приписи мають бути переважно доктринально-стратегічними, щоб не вносити до неї зміни за кожним «чихом» примхливого суспільства (відомий приклад – понад 230 років Конституції США, в якій 7 статей і 27 поправок-доповнень, підкреслюю – саме доповнень, а не змін до перворідних статтей, як у нас). Конституція не має замінюватись, як новий варіант смартфону.
Дійсно, наша Конституція – не лише продукт часу, а й результат складних компромісів, які, як виявилось, користі не принесли. Якщо би персонально від мене залежали можливі внесення змін, то вони не були би глобальними для всього тексту Конституції. Зараз я не буду казати про сучасний її текст, який було спотворено несистемними та шкідливими змінами 2004-го й особливо 2016-го років, а буду орієнтуватись на текст 1996 року, в розробці якого я брав участь і за якій голосував. Ініціював би сьогодні лише дві зміни. Перша – захист державницького простору України від ментально-мовної агресії колишній метрополії, тобто Московії, а це потребує переосмислення, а таким чином і переписання частини 3 статті 10 Конституції, в якій чомусь виокремлено згадується про російську мову (підстава для маніпуляції з ідеєю «руцького миру») серед інших мов національних меншин. Це відверто дискримінаційне положення щодо мов дійсно корінних народів, які проживають в межах території сучасної Української держави вже більш ніж п’ять століть, як-то: молдовани-румуни, кримські татари, гагаузи чи інші, а не колонізаторські зайди. Друга – зміна конструкції інститутів державної влади. Мене приваблює німецька форма організації влади у державі. Прошу не плутати з територіальною (земельно-федеративною) формою устрою Німеччини. Я проти того, щоб Україна була федерацією, я кажу про організацію державної влади, а саме – парламентська республіка з сильним і за все відповідальним урядом, який формується парламентом (правлячою коаліцією), а президент з дуже обмеженими повноваженнями виконує церемоніальні функції як репрезентант нації (формальні акти про призначення; нагородження; присвоєння звань; прийом послів; звернення, щоб рутиною не перевантажувати главу Уряду), розпуск парламенту тощо. Подібні повноваження є у Федерального президента ФРН або у короля Іспанії. Бо, як показала 30-річна практика, у нас кожен президент – за візантійська-московською ментальністю – корчить із себе «азіатського монарха», а ще кажемо, що Україна – не Росія.
– Оці зміни Основного закону за каденції Януковича, за правління Порошенка – що це, з вашої точки зору? Гвалтування чи покращення документу?
– Зміни до Конституції України і в 2004-му, й у 2016-му роках і повернення в 2010-му й у 2014-му роках попередніх текстів Конституції за вказаних президентів дійсно є не покращенням, а ґвалтуванням конституції – як за формою внесення змін так і за їхнім змістом. Як що я буду докладно аналізувати кожну із цих подій, то шпальт в одному номері газети не вистачить. Тому, для прикладу, стисло поглянемо на зміни, які були внесені у 2004-му році і за якими ми зараз живемо. Зміни були тоді внесені з порушенням конституційної процедури (форма), що за приписом статті 152 Конституції України є залізобетонною підставою для визнання закону про внесення змін неконституційним. Саме про це правильно сказав Конституційний суд у тому рішенні, за яке його били у 2014-му році і за ухвалення якого в 2010-му році я єдиний, який не голосував, тому що був проти змістовної частини рішення (читайте мою окрему думку до цього рішення). Однак аргументація суду щодо порушення конституційної процедури є правильною, і я про це неодноразово казав. Зміни в 2004-му році ще й за змістом були «ґвалтуванням» Конституції. Хоча сама ідея встановлення «парламентської республіки» була правильною, але, як багато правильних ідей, вони спотворюються механізмом реалізації. Так само відбулось і з тією ідеєю – механізм стримування і противаги в системі інституцій влади не відпрацьований, конструкція інституцій виконавчої влади розбалансована, процедура відповідальності відсутня. Що, народу потрібні такі піарно-маніпулятивні зміни ?
– Чому і як Конституційний суд України перетворився на посміховисько? Кучмі третій термін дозволяє, зараз взагалі щось незрозуміле відбувається – з подіями навколо Тупицького…
– Для мене це питання є болючим, бо я безпосередньо стояв на початку запровадження такої інституції за європейським зразком ще у 1990 році і доповідав з трибуни Верховної Ради проєкт нового змісту статті 112 тоді ще Конституції УРСР. Тож орган конституційної юстиції в України, всупереч Конституції СРСР, існує з жовтня 1990 року. І я також безпосередньо виписував і Розділ про конституційний суд в Конституції 1996 року, і Закон 1996 року про цей орган. Проблема одна – кадрова, а це залежить від політичної влади, яка формує суддівській корпус взагалі і Конституційний Суд зокрема. Судді передусім мають бути добропорядні і чесні, мати мужність «послати» сильних світу сього «куди подалі» і лише потім – високопрофесійно підготовлені, а судді конституційної юстиції повинні мати ще і здатність до філософського аналізу висхідних, засадничих настанов Конституції. Проте, носії нашої політичної влади так не думають – їм важливо, щоб суддя був «свій». Згадайте, що казав президент Зеленський президенту США про «свого прокурора». Ось такій ментальний підхід в нас і до суддів усіх рангів. Однак, навіть при тому, що я критикую кадрову політику добору суддівського корпусу, в практиці Конституційного Суду було багато позитивних рішень, коли політична влада не втручалась у вирішення відповідних справ.
Що стосується сучасного стану в Конституційному Суді України, то тут питання не в Тупицькому або ще у комусь, а в справах стосовно конституційності законів імені Зеленського про продаж української землі всупереч положенням статей 5, 13, 14 Конституції України. Під головуванням Тупицького в одній із двох справ щодо землі рішення було проголосоване 11 голосами (при необхідних 10) і ставило хрест на ініціативах Зеленського щодо земель аграрного призначення. Я говорив про неконституційність таких пропозицій, читайте! Я весь час був ідейно-політичним противником тієї групи суддів, які були призначені в період Януковича, але щодо приховано-маніпулятивного «звільнення» Тупицького і Касмініна, то укази 100% є антиконституційними та ще з ідіотською мотивацією про державну небезпеку від цих суддів. Про це я докладно висловлювався через різні інформаційні засоби. Влада у бандитській спосіб хоче вчергове нагнути під себе Конституційний суд, зокрема і через низку в ньому «своїх» ставлеників.
– Що в нас не так пішло з самого початку? За рівних стартових умов з країнами Прибалтики, скажімо, вони в Євросоюзі, у НАТО – не сказати, що в них все шикарно, але не порівняти з нашим станом речей…
– Не були в нас рівні стартові можливості з країнами Балтії в 1990-1991 роках, саме тому вони там, а ми в …. В країнах Балтії з самого початку народ довірив владу національно-патріотичним, державницьким силам, а у нас…??? Беремо, наприклад, Литву. Хто переміг на виборах в 1990 році? – Саюдіс і союзні йому сили. А наш РУХ хіба отримав від народу таку можливість? Та що там РУХ – вся некомуністична опозиція в нашому парламенті, «Народна Рада», складала реально до 110 депутатів із 450, а членів Руху там ледве набиралась половина. Всі три опозиційних депутати від нашої області – Панченко, Яворівський і я – не були членами РУХУ. Знову повертаюсь до Литви – навіть їхні комуністи були націонал-комуністами. Згадайте одного з їхніх президентів – Бразаускаса: Перший секретар компартії Литви, а політику вів антимосковську. В мене досі є вирізка із газети «Правда» за 1989 рік з постановою ЦК КПРС про стан справ в КП Литви, коли ця партія заявила, що вона пориває з КПРС і бере курс на відродження державності Литви. Менш активно, але такі ж процеси відбувались і в Латвії та в Естонії. А в нас – три області і все. Зрозуміло, що національно-державні переможці в країнах Балтії розставляли на всі державні пості носіїв державницької ідеології, люструючи прихильників Москви і агентуру КДБ. Коли я був суддею КСУ, то в нас склались дуже дружні відносини з Головою Конституційного суду Литви Дайнісом Жалимосом. Такого патріота України ще серед українців треба пошукати! До речі, дієвого – я писав про його акції та ініціативи. Чому ж він такий? А тому, що 13 лютого 1991 року, будучи школярем 10 класу, він разом з такою ж молоддю захищав Вільнюську телевежу під час її штурму московським ОМОНом і танками Совєтської Армії, він був в десяти метрах від тієї дівчини, яку переїхав танк «наймирнішої» армії у світі. Тоді Литва втратила 16 своїх синів і доньок. Ось кого ставить литовська політична влада на державні пости в судах. А у нас… ? Чому наш волелюбний козацький народ в 1991 році вибрав у президенти не Чорновіла чи Лук’яненка, а Кравчука, а потім через Кучму докотились і до обрання «зека». Що заклали у фундамент, то і маємо.
– Що, таки дійсно «Зе- вбивця Конституції» (судячи з надпису на вашій з Хмарою футболках), чи це все ж таки колективна відповідальність багатьох?
– Так, це колективна відповідальність через особу Зеленського усіх попередніх президентів України. Він опинився не в тому місці й не у той час, тобто «попав під роздачу». Це було засідання, присвячене 25- річчю Конституції України. Якщо би було б засідання щодо 20-ї річниці Конституції, я би вийшов у такій же майці, але на ній були би претензії до Порошенка. Всі наші президенти – убивці Конституції, вона для них не дороговказ, а засіб посісти владну посаду. Це стосується всіх, але у різному ступені, навіть президента Ющенка, за якого єдиного з усіх них я голосував і який мене призначив суддею в Конституційний Суд України. В багатьох моїх виступах на різних інформаційних площадках я викладав свою позицію – якими діями кожен очільник держави вбиває її Конституцію. Зауважу, що це я робив у різний спосіб у той час, коли вони були на своїх постах, а то в нас люблять штрикати вже мертвого лева.
– Ви затято критикували всіх президентів. Чи буде колись в нас такий, який би вас влаштував? Які якості в нього мають бути? Чи бачите ви хоча б натяк на появу такої людини у політикумі?
– Президент, особливо в період реального відновлення державної самостійності нації (два-три десятки років), має усвідомлювати значимість свого посту і свою відповідальність за становлення усієї системи інституцій влади, визначаючись у стратегічних пріоритетах, орієнтуючись у прагненнях і цілях суспільства. В діях наших президентів такого у достатньому обсязі не проглядалось. Ну, може щось у Ющенка, й то – сегментарно. У президентів має закоркуватись, що вони собі вже не належать, а лише народу. Хочеш належати собі – немає проблем, належи, але тоді не йди у президенти. Із того політикуму, хто хоча б частково на слуху в народі, то, як на мене, поки що більш годиться Руслан Кошулинський – з огляду як на моральні, так і на ділові якості. Це особливо показово було у 2014-му році, коли він один із усіх вищих посадовців у держави залишився на «господарстві», і в 2015-му році, коли він з посади заступника голови Верховної Ради пішов на фронт сержантом-артилеристом.
– Якби ви знову стали Генеральним прокурором, що змінили би у прокурорській системі?
– Ну, ця посада для більш молодших і моторних, якими ми були на початку 90-х. Зараз – після останньої прокурорської псевдореформи – у нас немає ані прокуратури, ні генерального прокурора. Є щось таке, що в народі зветься «не приший кобилі хвіст». Ми свого часу заклали всі основи нашої української прокуратури на початку 90-х років, яка до цього була лише сегментом союзного органу на основі союзного законодавства, Нами було утворено свою прокурату на основі нашого українського законодавства. Майже рік пішов на це. Конституційний статус прокуратури 1996-го року відповідав європейським підходам (про які так багато піару), а також суспільним і державним завданням. Сьогодні прокуратура не може захисти ані державу, ані людину – читайте її повноваження зразку 2016-го року. Прокуратурі треба повернути конституційний статус 1996-го року.
– Коли, нарешті, в нас буде судова реформа? Дуже багато людей кажуть, що суди – головне гальмо усіх процесів в країні.
– Твердження «суди в нас гальмо усіх процесів в країні» звичайно є критиканським перебільшенням, бо гальмом позитивних процесів в нашому суспільстві якраз є наші виборці, через волю яких в нас сформовано ту політичну владу, яка формує суддівській корпус і здійснює заходи, які чомусь помпезно називають «судовою реформою». До 2005-го року в нас відбувалось поетапне системне реформування інститутів судової влади на підставі Концепції судово-правової реформи, затвердженої постановою Верховної Ради України в 1992 році, і новацій Конституції України 1996 року (цій Розділ було написано мною). Однак сучасні «реформатори» не лише спотворили попередній текст Розділу Конституції щодо судового устрою, а й взагалі, навіть не згадують вказану Концепцію 1992-го року, а свою концепцію вони навіть не запропонували суспільству. Тому невідомо – що і як вони збираються реформувати (куди ідемо?). Фактично перший «дзвіночок» про те, що судову реформу загальмували і почали крутити кудись в іншій бік, пролунав у зв’язку зі змінами до Конституції 2004-го року, які набули чинності з 1 січня 2006 року. Однак це стало вже чітко простежуватись і проявлятись з приходом на президентське крісло Януковича і переформатуванням під нього парламентської більшості, яка ухвалила новий Закон про судоустрій в 2010 році (автор – Ківалов), якій явно був спрямований не на поліпшення системи судового устрою і процедури формування суддівського корпусу. Далі, як сніговий ком, покотились купа популістських, маніпулятивних розмов про судову реформу вже за часу його наступника зі змінами до Конституції 2016 року, продовжуються безплідні розмови з вихилясами й роздраєм в думках і в діях президента Зеленського й «зеленої» монобільшості у парламенті. Як можна будувати дім, не маючі чіткого проекту будівництва?! За таких умов навіть будь-яка розмова про так звану судову реформу мене просто дратує. Треба мати уяву про систему устрою державних інститутів. Чи має таку уяву нова генерація, представники якою пишаються закордонними дипломами про однорічну «освіту» ?
– Ваші побажання народові України до Дня Незалежності.
– Україна як країна – це наша МАТИ, любить і бережіть її! Україна як держава, якій зараз 30 років від дати відновлення, це політико-управлінська організація життя українського народу, тож організовуйте її добродумно, для цього у вас є демократичні механізми волевиявлення (вибори і референдуми). Будьте самі ковалями нашого спільного щасті, бо республіка – це спільна дія для спільного блага.
Геннадій РИБЧЕНКОВ, спеціально для «НС»
