З-го квітня виповнюється 85 років старійшині журналістського цеху Кіровоградщини, заслуженому журналісту України Броніславу КУМАНСЬКОМУ. З цієї нагоди «Народне слово», одним зі створювачів якого він був і в якому пропрацював майже двадцять років, звернулося до нього з проханням відповісти на наші запитання. Пропонуємо читачам цю розмову.
– Броніславе Петровичу, «Народне слово» вітає вас із «круглою датою»…
– Дякую. Ви дуже точно сказали – «круглою». Ще за радянських часів було прийнято постанову, що ювілеї відзначаються через кожні двадцять п’ять років, і її ніхто не відміняв. Але тепер ювілеями величають і п’ять, і десять, і п’ятнадцять… А одне міністерство, пригадую, святкувало, навіть, свій трирічний ювілей. Не терпиться. Можна ж і без цього влаштувати «міжсобойчик».
– Скажіть, як вам вдається зберігати робочу форму. Ви й досі пишете, друкуєтеся?
– Дуже просто. Ніколи всерйоз не переймався своїм здоров’ям. Ні дієтами, ні рекомендаціями лікарів, ні екзотичними практиками, ні щоденними фізичними вправами. Не знаю, наскільки це розумно, але так живу. Це по-перше. По-друге, щодня навантажую мозок: читаю, пишу, аналізую. По-третє, протягом усього життя ніколи й нікому не заздрив, не цікавився тим, що мене не стосується, особливо, хто з ким спить і скільки у кого грошей, – воно повз мене проходило автоматично. Є речі набагато важливіші, і саме вони у той чи інший час заявляють про себе. Для кожного – це своє. Сьогодні для мене головне – що буде з Україною. Зараз воно мені болить особливо, тому що через свій вік не можу на щось впливати. Але, дякуючи долі, маю можливість доносити свої думки до людей. Хтось із ними може погоджуватися, хтось ні, хтось не сприйме, а хтось підтримає. Це нормально. Маю потребу говорити з читачем. І це набагато краще, ніж собачитися чи милуватися собою у Фейсбуці.
– На вашому віку було багато історій, зустрічей, удач, очарувань, розчарувань… Вам справді є про що розповісти нашим читачам.
– Це все епізоди. Щось було, щось минуло, щось забулося. Он росте біля філармонії калина, її щовесни квітчають піснярі – то з колишньої моєї садової ділянки, посадили колективом «НС». Коли проходжу повз неї, вітаюсь: «Здрастуй, доцю». Височіє поблизу Знам’янки скіфський курган – то я свого часу написав про необхідність увічнити Литу могилу, архітектор Кривенко зацікавився публікацією, запропонував владі свій проєкт відновлення кургану, домігся виділення коштів. Тепер те місце ніхто не засадить картоплею. З моєї статті розпочалася реконструкція приміщення театру імені Кропивницького. Я написав про його аварійний стан. Обласному керівництву публікація дуже не сподобалася. Однак, за питаннями, порушеними ній, «Народне слово» зібрало «круглий стіл», через народного депутата Яворівського зв’язалося з тодішньою прем’єркою Юлією Тимошенко – і пішло. Реконструкція театру стала топ-темою під час виборчої кампанії, хтось на цьому виграв мандат, хтось заробив грошей, та як би там не було – оновлений театр стоїть. Отож, щось по мені та залишиться… Журналістика – така галузь , що переважно живе одним днем, але без неї й день наступний став би іншим. Мені справді є що пригадати. Однак, хочеться поговорити про інше: які уроки я виніс із свого життя, що бачу і як це розумію. Головний урок – що «життя не подарунок». Але й велика удача, бо із кількох десятків мільйонів варіантів випадок вибрав саме тебе. Чим потрібно дорожити і розплачуватися добром. Мабуть, у цьому й полягає головна Євангельська істина. От тільки що таке добро, кожен розуміє по-своєму. А ще усвідомив, що нам треба навчитися бачити себе на місці інших. То найважча наука. Колись я прочитав повість, назву котрої вже давно забув. Але за пам’ять зачепилася фраза: «В одній і тій же людині уживаються протилежні якості, іноді й такі, що взаємно виключають одна одну». Тепер, коли маю достатньо вільного часу, ця формула, а також принцип класичного театру «Жити в запропонованих умовах» відкривають переді мною двері до розуміння багатьох речей. Не дурень же сказав: «Життя театр, і ми в ньому актори». Умови нам пропонує реальна дійсність. А от яку роль у ній грати кожному з нас, визначатися дано нам самим. Принаймні, у знакові часи. І це, як ніколи, підтверджує сьогоднішня ситуація.
Сприймайте мої відповіді, як думки достатньо літньої людини, котра багато бачила, щось на цьому світі робила, ще більше не зробила, бо життя – не п’ятирічка за чотири роки, жила, як усі нормальні люди, свій хліб заробляла чесно, друзів не зраджувала, вірила і сумнівалася, грішила і каялася, чимось може бути задоволена, а за щось їй соромно чи прикро, і все це – життєвий досвід. Коли настане моя черга звітувати на небесах, своє отримаю, але на довічне не засудять, бо смертних гріхів за мною, слава Богу, не числиться. А поки ще маю можливість щось казати – кажу.
– Тоді почнемо з нас. Ви в журналістиці вже понад п’ятдесят років. Зрозуміло, що багато зроблено, а відтак – чимало пережито, осмислено й переосмислено. Багато що мінялося на ваших очах, в тому числі в самій журналістиці. Як би ви охарактеризували її сьогоднішній стан?
– Спочатку про те, наскільки багато зроблено. Ви знаєте, мені часом здається, що оте дівча, котре в чотирнадцятому пробралося в окупований Крим і зафіксувало на камеру відповідь «зеленого чоловічка»: «Не-е-т, мы – ру-ус-ские», зробило більше, ніж я за всі роки. Це я стосовно отого невмирущого «А от у наш час…».
Я прийшов у журналістику, коли вона працювала за алгоритмом «Газета – не тільки колективний пропагандист і агітатор, а також і колективний організатор», а журналісти вважалися підручними партії. Засоби масової інформації перебували під жорстким контролем цензури, а цензура була фактично одним із підрозділів КДБ. Було чітко означено, про що можна писати, про що ні, кого критикувати, кого зась і т.д. Плюс перестрахування чи самодурство самих цензорів. У середині вісімдесятих минулого століття цензура почала слабшати, і журналісти стали вимагати її відміни. Зрештою, 12 червня 1990 року її скасували. Ми тріумфували. І тоді мудрий Леонід Макарович сказав: «До цього ви знали, що таке цензура, тепер узнаєте, що таке свобода слова». Узнали. І дуже швидко. Те, що вона коштує дорого – часом життя. 
Що раніше повністю залежала від «провідної і направляючої сили», тепер – від банального фінансування, а тому вільно купується і продається. Що гроші можуть довести до спідлення не тільки дрібноту, а й «титанів гострого слова». І на цьому від мне про журналістику – все. Тому що про плюси і мінуси її сьогоднішнього стану треба говорити дуже багато, це розмова не на газетну публікацію. Що ж до свободи слова в журналістиці, то до неї і сьогодні нерідко доводиться продиратися через терни, бо свободу може забезпечувати тільки незалежність видання, а це – проблема. Видання, як правило, самі на себе не заробляють через низький рівень життя громадян України. А стосовно інформаційного простору, то він сьогодні через міру заповнюється всяким сміттям. Он «Українська правда» – серйозне ж видання! – надрукувала з фотографіями замітку «Мендель розсекретила свого бойференда..». На що одна читачка відреагувала у коментарях по-простому: «Мда, новина року. Як раніше то жили, не знаючи, хто ту Юлю @». Її б у редактори.
– Ви не тільки журналіст, а й письменник…
– До слова «письменник» я підходжу по дотичній і ніколи себе письменником не називаю, оскільки, на мою думку, письменник – це людина, повністю віддана літературній роботі, або ж котра своїми творами захоплює тисячі людей. Для мене прийняття у Спілку означало підтвердження мого професіонального рівня і не більше. Я не фігурую своїм членством, ніколи так не підписуюсь. Був лише один випадок, коли готувався лист до обласного керівництва про необхідність прокладення дороги до музейно-природного заповідника «Батьківщина Карпенка-Карого» в Арсенівці. Зазвичай говорю про себе як про автора.
У мене є вісім видань з альбомом декоративно-ужиткового мистецтва Кіровоградщини. Кілька книжок про образотворців краю, духовну еліту – все це речі локального порядку. Зокрема, «Десята муза Кіровоградщини» – про наших митців. Вони писалися в різні роки, спеціально для газети. Намір зібрати їх докупи у мене з’явився, коли якось спіймав себе на думці, що людська пам’ять швидкоплинна і багатьох із тих, чиї імена свого часу були на устах, сьогодні вже й не пам’ятають. Потрібне було щось довговічніше за газету, щоб вони збереглись. Є кілька книжок публіцистики. 
Маю на своєму рахунку повість «Соло на валторні». Це моє прощання з містечком, з його укладом, звичаями, психологією, людьми. Воно мало свій колорит, неповторне обличчя, все це поступово пішло в небуття з перетворенням на смт – селище міського типу. То була моя перша повість, її варто було б переписати, але хай уже буде так, як є. Маю підготовлену книжку з десятка мистецтвознавчих нарисів про знакових художників Кропивницького, половина з них пройшла через всеукраїнський журнал «Образотворче мистецтво». Але надрукувати не можу. Як казав поет, «Мне и рубля не накопили строчки», живу на пенсію, ні спонсора, ні інших джерел не маю. Так само підготував до друку прозову книжку «Як сказав Еклезіаст» із п’яти різножанрових творів. Усі вони про життя і наше ставлення до нього. Без дидактики і похмурого моралізаторства. Натомість там багато драматичних сюжетів і гумору, історичних осіб та фантастичних постатей, реальності й вигадок, лірики і житейської прози. Мені здається, у ній щось є. Але теж лежить у столі, причина та ж сама.
– До другої полови 80-х ви писали головним чином про культуру, природу, розв’язували через газету конфліктні ситуації, розповідали про цікавих людей. З початком Перебудови включилися у політику, одним із перших в обласній пресі виступили на захист української мови…
– Було це так. Тільки-но в Києві письменники заговорили про стан української мови, група кіровоградських літераторів – Володимир Панченко, Григорій Клочек, Леонід Куценко, Світлана Барабаш запросили на своє зібрання завідуючого відділом пропаганди обкому партії Олефіренка, щоб поговорити з цього приводу. А мене попросили виступити як журналіста, очевидно, щоб показати керівництву, що це питання болить не тільки письменникам. Мій виступ літераторам сподобався, навіть Іван Павлович сказав, що не у всьому зі мною згоден, але багато в чому я правий. І тут присутні спіймали його на слові: «Якщо так, то дайте команду надрукувати у «Кіровоградській правді». «Я не проти», – ухильно відповів він. Але це ще не означало, ніби так воно й буде. Редактор, порадившись із завпропом, категорично відмовив у друці: «Це, знаєте, хай таке дозволяють собі у Прибалтиці, ми думаємо по-іншому». Довелося поборотися. І оскільки це вже були інші часи, ми таки отримали дозвіл. Відносно велика стаття під заголовком «Чого ми соромимося» (гострий заголовок не пройшов) таки вийшла, щоправда, значною мірою в урізаному вигляді. А з утворенням «Народного слова» я дійсно перейшов на політику.
– Україна вже тридцять років живе у статусі незалежної держави. Нарешті прийнято закон про забезпечення функціонування української мови як державної, але й досі нам намагаються нав’язати «второй государственный». Частина політиків та подібного до них істеблішменту демонстративно виходять на публіку з російською, порушуються вимоги законодавства стосовно мовного становища в кіно, на телебаченні. Як вам подобається, що, наприклад, працівниця телеканалу «Рада» відкрито заявляє, що ненавидить українську мову?
– Це дівча з насилікованими губами чи, може, й дамочка не розуміє, що вона просто дурепа (покійний Валерій Гончаренко любив це слово). Але справа не в ній. І, за великим рахунком, не тільки у потуранні влади. Україна від часу проголошення незалежності допустилася ряду серйозних помилок, які спрямували її державотворчі плани хибним шляхом. Головне, відразу ж не відмежувалася від Росії, як те зробили наші прибалти. Заклик Миколи Хвильового «Геть від Москви!» зовсім не означав оголошення Росії ворогом, недружнього ставлення до неї, зміст його полягав в іншому – необхідності звільнитися від її ментального впливу. Але в Кремлі це сприйняли не так, що коштувало одному з кращих письменників українського відродження життя. І не могли сприйняти інакше. Бо Росія від часу, коли закріпилася в Україні, тільки те й робила, що намагалася поховати її як національну, культурну, державницьку окремішність. Нам вистачило мудрості не ратифікувати Статут СНД, але забракло мужності відразу ж вирішити питання кордонів і переорієтувати економічні, оборонні, освітні, культурні канали на Європу. Тепер розплачуємося. Маємо визнати: від 1991 року ми так і не бралися за стратегію розвитку України. Яка Україна нам потрібна? Модерна, національна, європейська, демократична. Якщо вона не буде національною державою, то ніколи не стане політично незалежною. Якщо не буде модерною, то кому вона така потрібна? Якщо не утвердить справжнє народовладдя, то перед нею закриються двері у коло європейських демократій. А якщо не стане європейською, то навіщо тоді була вся ця історія з 1991-м роком? Жили б собі і далі в Єдіной і нєдєлімой, повернулися б до губерній – Харьковская, Курская, Волынская, Могилевская, чим не сестри, погодилися б з «не было, нет и быть не может», продовжували б посилати своїх дітей воювати не знати за що і розбудовувати Воркуту. А далі – «зі святими упокой».
– На вашу думку, чому Україна так довго металася між Сходом і Заходом, не зупиняючись на якомусь виборі? Що – не мали свого «Вашингтона з новим і праведним законом»?
– До «недовашингтонів» у мене, як громадянина, питань багато. Але найперше – до нашого народу. Пригадуєте пісню дев’яностих: «Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день, коли ми, українці,забули, що ми українці?». Ми вже й не пам’ятаємо пісень того часу, підскакуємо у репах. А що? – хто не скаче, той москаль. До нас ніяк не повернеться втрачене за віки почуття особистості. Я б хотів помилятися, але мені здається, що коли б на референдумі грудня 91-го року стояло ще одне питання: «Ви за ковбасу чи державу?», більшість віддала б голоси за ковбасу. Минуле настільки вичавило з нашого народу державницьку потенцію, що ми краще працюємо за «шмат гнилої ковбаси» на чужому полі, ніж за скоринку хліба на своєму. Читайте Тараса, не лінуйтеся. Читайте його «І мертвим, і живим…». Читайте «од слова до слова, не минайте ані титли, ніже тії коми – все розберіть…». То наша доля, наш дороговказ, найгуманніша й найраціональніша програма. То наша Біблія, якщо сприймати єдино серцем, і головою. Народ, який не чує своїх пророків, на Вашингтона не спроможеться.
– Але ж «Немає влади, щоб не була від Бога»?
– Не забувайте, що Він дав людині ще й право вибору, більше того – поклав на
неї відповідальність за нього: «Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне» (послання Апостола Павла до галатів).
Я вам розповім анекдот.
«Помирає Ейнштейн і потрапляє на небо.
– Ти стільки разів заявляв, що не віриш у Мене, що Я мав би тебе відразу послати під три чорти. Але ж ти такий великий учений. Тому даю тобі право на останнє бажання.
– Дякую, Господи. Покажи мені Твій проєкт розбудови світу.
– Дивись.
Ейнштейн кілька днів розглядав проєкт, потім сказав:
– А отут, Господи, Ти помилився.
– О! – сказав Господь і підніс догори вказівного пальця».
Що обоє мали на увазі, сказати не можу, лише здогадуюсь: йшлося про створення людини. В чому конкретно полягав прорахунок – чи в самій ідеї, чи в тому, що Він не придумав для людини запобіжника, обоє промовчали. Бо й справді, такого ненаситного, жорстокого і нерозумного створіння у живій природі більше немає. Досягнувши вершин у науці, ми в багатьох речах й досі залишаємося дикунами? І дурнями. 4 березня я записав: «Генсек НАТО Єнс Столтенберг: «Найближчі дні, вірогідно, будуть гіршими. З більшою кількістю смертей, страждань та руйнувань. Російська авіація застосовує все важчу зброю і продовжує атаки по всій країні. Ми закликаємо президента Путіна негайно зупинити війну та вивести всі війська з України без висунення умов». Блискуче! Палають Харків, Чернігів, Суми, бомблять Київ, Миколаїв, Херсон… Генсек закликає, а Васька, точніше Вовка, «слушает да ест». Палає Запорізька АЕС ! Вам що, панове європейці, не вистачає, щоб вона вибухнула і забрала до чортової матері всіх вас разом із нами? Невже ви й досі не зрозуміли, що змію не задобриш навіть на своїх грудях, їй потрібно виривати жало? Ми дійсно Гомо сапієнс, чи справді Господь у чомусь помилився?»…
Але людина може бути й розумною. Якось на зустрічі зі студентами мене запитали, що б я поставив на чолі кута, коли б це залежало від мене. Я відповів: культуру, екологію, здоров’я. Три чинники, без яких немає людині місця в майбутньому.
На початку вісімдесятих я відпочивав у невеличкому латвійському селищі Саулкрасти. Пані Марта, господиня будинку, де ми мешкали разом із дружиною, якось розповіла, що її сестра вийшла заміж за естонця, живе в Талліні, і тамтешні її знайомі говорили, що після 17 червня 1940 року побутова культура в Естонії впала на порядок. По розвалу Радянського Союзу ми мало що чули про цю маленьку прибалтійську країну, хіба що час від часу Михайло Задорнов підсміювався зі сцени над неквапливістю її мешканців. А вони спокійно робили свою справу: усього за тридцять років міцно зайняли перші рядки в міжнародних оцінках якості життя, увійшли, за оцінкою Всесвітньої організації охорони здоров’я, у число найчистіших країн у світі і, зверніть увагу, за рівнем шкільної освіти стали першими Європі. Естонці записали в Основному законі своєї країни: «Народ Естонії, висловлюючи непохитну віру і тверду волю зміцнювати і розвивати державку, створену згідно з неминущим правом державного самовизначення народу.., яка покликана забезпечити збереження естонської нації, мови і культури на віки…». Вони її збережуть. А чи збережемо ми, маю великі сумніви. Хоча переконаний – війну з Росією ми виграємо. Та чи підемо шляхом до модерної демократичної української держави, що і становить національну ідею, а не заблукаємо на манівцях, теж не впевнений: надто важкі вериги минулого висять на наших ногах. Лупайте цю скалу!
– Ми й сьогодні живемо в демократичній державі…
– Я вас розчарую: в тоталітарній. Ми чомусь думаємо, що тоталітаризм – то щось на зразок сталінського режиму. Я жив за Сталіна, Хрущова, Брежнєва, всіх їхніх наступників, включно з Горбачовим, і зробив висновок: якщо без лукавства – то тоталітаризм, якого б кольору він не був, є політичним режимом, за якого влада не контролюється народом. І це ми обговоримо, коли війна закінчиться. Поговорити буде про що.
– Ви написали памфлет «Забавна історія», присвятивши його
«сорока одному відсотку співвітчизників, котрі вірять у те, що ми з росіянами один народ». Зрозуміло, що ви особисто належите до іншої частини – п’ятдесяти дев’яти. Моє питання може здатися наївним, адже триває російсько-українська війна. І все ж – як ви ставитеся до росіян?
– Від тих сорока одного відсотка після початку російської широкомасштабної агресії на сьогодні залишилися тільки ті, хто малює хрестики і нулики на дахах будинків, або під диваном чекає на прихід Путіна. З ними захисники Україна розберуться. Без сентиментів. Але ваше питання – не таке вже й наївне. Ми понад триста років жили під десницею Москви- Петербурга- радянської Москви. Багато в чому зрослись із росіянами, але ними не стали навіть в умовах щонайжорстокіших репресій. Уже це мало б показати кремлівському безумцю, що нас можна знищити, але не можна підкорити. А от на побутовому рівні помітно зблизилися. І могли б бути добрими сусідами. Тільки Росія нас завжди бачила не сусідами, а пахолками.
Коли раніше в товаристві заходила розмова про ставлення до росіян в Росії, я зазвичай відповідав, що як до нації відношуся нейтрально, як до населення суміжної країни байдуже, вони собі там, я собі тут. А от як народу – не люблю. На те маю свої аргументи.. Від часів несповна розуму старця Філофея вони морочать нам голову про богообраність московитів, «Русский мир», свою окремішню цивілізацію, хоч насправді нічого свого, ексклюзивного цей «мир» світові не запропонував, навіть знаменитих «русских матрешек» поцупив у японців. Ніхто не заперечує високих досягнень російської культури в широкому розумінні слова, хоча суто російською її можна назвати з великою натяжкою. Правильніше було б говорити «імперською», тому, що серед її великих імен стільки інородців, навіть не слов’ян, більше того – неправославних, що коли поділити їх за етнічним принципом, не так вже й багато залишиться там «исконно русского». Та справа не в цьому, а що кожен з інородців мимохіть вносив у російську науку й культуру елементи та відтінки відповідних надбань власного народу. Зокрема, помітний слід залишили українці. «Граматику» для Росії «архангельський мужик» списав у Мелетія Смотрицького, 1-й фортепіанний концерт написав внук запорозького козака, всесвітньо відомих «Запорожців» – етнічний українець з-під Чугуєва, демократична література Росії «вышла из «Шинели» полтавчанина з Великих Сорочинців, петербурзька математична школа завдячує своєю появою у першу чергу нащадку бунчукового товариша Січі, ракетну зброю у російську армію увів син колишнього головного пушкаря Війська запорозького, а авангард суворовського війська під час переходу через Альпи очолив внук чернігівського полковника. Цей перехід художник Василь Суриков увічнив у картині «Перехід Суворова через Альпи», де того внука й близько немає. Усіх цих, як і безліч інших видатних українців, Росія записала у свій реєстр, навіть не подякувавши. І все, що вона досягла, було здобуто у рамках європейської парадигми. Так що з окремою «русской цивилизацией» якось не виходить. Філософ Петро Чаадаєв писав: «Россия предназначена только к тому, чтобы показать всему миру, как не надо жить и чего не надо делать». Філософа оголосили божевільним, посадили у психушку, а на дутій величі виховали цілий народ.
Я не люблю в росіянах їхньої зверхності («Ты что, нерусский?»), агресивності («Можем и повторить»), фанфаронства («Никто как русский»), котрі мирно уживаються з холуйством і подвійними стандартами. Зауважте, в російській літературі написано чимало гарних слів про свободу («Темницы рухнут – и свобода Вас примет радостно у входа…»), але тільки етнічний українець Чехов дійшов вислову: «вичавлювати із себе раба». По-суті, російська держава виховала із своїх громадян пихатих холопів, а «люди холопского звания – чистые псы иногда», як зауважив «самый крестьянский поэт России». Та й що можна було чекати від держави, котра навіть назву свою украла, і приписала собі чужу історію, а власну безбожно перебрехала. Вороватый народец. Як писав Гоголь: «Когда черт да москаль украдут что-нибудь, то поминай как и звали». У березні, до речі, виповнилося 170 років відтоді, як він пішов в інші світи, а 1 квітня – день його народження. Пом’янімо Миколу Васильовича добрим словом.
– Чи не надто ви про наших північних сусідів? Не всі ж вони такі.
– А я й не узагальнюю. Знаю, що «З’явлення Христа народу» написав етнічний росіянин. 2-й фортепіанний – потомственний російський дворянин, «Войну и мир» – граф із Ясної Поляни. Пам’ятаю девіз життя видатного російського хірурга Миколи Пирогова «Бути людиною». Схиляюся перед чудовою актрисою Лілією Ахеджаковою, котра збирає підписи проти російської агресії і публічно звернулася до окупантів, котрі бомблять сьогодні Україну. З глибокою повагою згадую викладачку Ленінградського художнього інституту імені Рєпіна, в якому мав щастя навчатися, Кіру Вікторівну Корнілович, котра прочитавши мою курсову роботу про українські першодруки, сказала: «Господи, какие же мы убогие. Живем в одной стране, а знаем и любим только себя». І підкресливши жирною червоною лінією далеко не компліментарний рядок у курсовій на адресу Петра Першого, сказала: «Вам это нужно?». «Но ведь это правда», – заперечив я. «Молодой человек, я за правду десять лет на Колыме провела»…
Сьогодні, за, на жаль, рідкісними винятками, росіяни – наші вороги. Не тільки Путін і його камарилья, не лише військові, а весь народ – від бізнесмена до бомжа, від чесного до злодія, від професора до темного неука. Всі, хто підтримує Путіна, хто не протестує проти його війни з Україною. А завтра?..
У липні 1942 року російський письменник Ілля Еренбург надрукував статтю, яку озаглавив одним слово: «Убей!». «Отныне слово «немец» для нас самое страшное проклятье, – писав він. – Отныне слово «немец» разряжает ружье. Не будем говорить. Не будем возмущаться. Будем убивать». Чи маємо ми сьогодні моральне право сказати те ж саме стосовно росіян, що зайшли на нашу землю зі зброєю в руках? Так. Не кожен з них зробив це з великим бажанням, але погодився прийти. Не кожен уже встиг убити українця, але готовий до цього кожної миті. Ще не набудував для нас концентраційних таборів смерті, але вже прослухав доктрину фюрера московського рейху стосовно денацифікації України і промовчав. Там, за порєбриком, слухають мовчки.
Завтра війна закінчиться. І знову – вони собі там, а я собі тут. Тільки вже через високий тин. І Різдво Христове та Великдень відзначатимемо вже кожен за своїм календарем. Сьогодні у жорстоких боях завершується процес формування української політичної нації, і лунає подзвін по останній імперії на теренах Європи.
– Нашим народом захоплюється весь світ.
– Світ аплодував нам під час Помаранчевого майдану, дивувався, що протестувати проти влади можна й танцюючи та співаючи пісень. Зі сльозами на очах слухав «Качу» на Майдані у дні Революції гідності. Тепер ось захоплюється мужністю наших захисників. Але не раз і розчаровувався в нас. Бо увесь час хилитаємося то в один, то в другий бік. За сотні років перебування під московським тиском ми не відмовилися від себе самих , не зважаючи ні на імперську вимогу, ні на Соловки з Колимою, на розстріли і голодомор.. Але багато в чому пристосувалися. З одного боку це врятувало нас від тотального знищення. З іншого – настільки притупило свідомість, що ми й через тридцять років після проголошення незалежності не втямимо, .хто ми є насправді. По війні нам треба розібратися із собою і почати писати власну історію з червоного рядка.
– Ваше найбільше враження в житті?
– Знаєте, є випадки і події, набагато значиміші, ніж ті, котрі на кожного з нас справляють особливе враження. Таким було моє вже десяте, а то й більше побачення з картиною Петера-Пауля Рубенса «Союз Землі і Води». Я не сприймав Рубенса і ніколи надовго не затримувався у його залі в Ленінградському Ермітажі. Та одного разу в чергове на мить зупинився і трапилося те, чого сам собі пояснити не можу й досі. Я ніби розтанув у просторі й часі, навколо не було нічого, тільки ця картина великого художника. Не знаю, скільки часу стояв перед нею, але тоді Рубенс мені відкрився у всій своїй мистецькій величі.
Та я – не про це. Найбільше враження на мене справила хода від Хрещатика до Центрвиборчкому під час акції «Україна без Кучми!». Ми йшли колоною, якій не було видно ні початку, ні кінця, а з балконів нас вітали кияни і земляки, що переселилися до столиці: «Привіт Львову!», «Привет Донбасс!». «Харків…»,«Полтава…», «Вінниця..», «Кіровоград..»… Якими ми були щасливими, якими молодими й чистими, без огляду на вік! Якими очима світилися наші надії! Я бачив українців такими, якими вони є у годину високого піднесення. Сьогодні ж я бачу нас у врем’я люте. І слово «Україна» викликає у мене почуття гордості, надії та скорботи за полеглими, а термін «Росія» – гніву, ненависті і люті.
Слава героям! Смерть ворогам! Живи Україно!
