(до 85-річчя від дня народження Володимира Базилевського)
Цьогоріч у серпні святкує 85-річний ювілей один із найвідоміших сучасних українських поетів – наш земляк, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Базилевський. Як зазначав літературознавець Михайло Слабошпицький, Володимир Олександрович – один із тих, хто значною мірою визначає обличчя сучасної української поезії. Йому також підкорилася і проза, і публіцистика, а його літературознавчі дослідження вже давно стали класикою.
Природа таланту Володимира Олександровича – то результат поєднання іскри Божої (таланту) з інтелектом, освяченим любов’ю до літератури. Тож, ми сміливо можемо говорити про нашого земляка як про поета-інтелектуала, поета-філософа, професійного літературознавця і критика.
Народився письменник 14 серпня 1937 року в Павлиші Онуфріївського району на Кіровоградщині. Дитинство минало у селі Байдаковому, яке розташовувалося за сім кілометрів від Павлиша. Про той період поет писав:
І майне коло хати
колихкою маною
заводійне, окате –
те, що звалося мною.
Малий Володимир, як і всі хлопці, був вітрогоном, бешкетником, устрявав у бійки зі старшими і дужчими, від яких і перепадало. Бігав по степових балках, шастав по пташиних гніздах, полював на ховрашків, стріляв з рогатки. Але дитячі ігри були інколи досить небезпечними, адже після війни земля зберігала чимало смертоносного металу. Необережне поводження зі знайденою гранатою ледь не залишило хлопця без ока.
Він мав фотографічну пам’ять, легко запам’ятовував сотні текстів (і не тільки віршованих). І свої перші твори написав саме у шкільні роки. По закінченні в 1962 році Одеського державного університету імені І. Мечникова завідував сільським клубом, був будівельником, кореспондентом газети «Чорноморська комуна» (Одеса). Понад двадцять років жив у Кіровограді (нині Кропивницький). Працював в обласній газеті «Кіровоградська правда», старшим редактором дніпропетровського видавництва «Промінь» по Кіровоградській області. Керував літературною студією «Сівач», де відкривав юним студійцям неосяжний світ літератури, заохочував робити власні читацькі відкриття. Сам же був затятим книжником.
Тодішні поціновувачі красного слова зачитувалися літературною сторінкою «Степові кларнети», яку вів Володимир Базилевський. Саме там вони знайомилися з доробками Віктора Близнеця, з яким Володимира Олександровича пов’язувала дружба і роки листування, Леоніда Тендюка, Федора Непоменка, Віталія Юречка, Валерія Юр’єва та інших письменників-земляків. Згодом про часи, прожиті у нашому місті, Володимир Базилевський напише у вірші «Провінціальна елегія».
У другій половині 1972-го Володимир Базилевський переїхав до Києва. Невдовзі виняткова працелюбність поставила нашого земляка в один ряд з найвідомішими українськими письменниками.
Друкуватися Володимир Олександрович почав ще в 1954 році, все гучніше й гучніше заявляючи про себе як про неординарного і самобутнього поета..Його вірші вирізнялися «осердечненістю», глибинним розумінням суті речей, новизною форми, філософським осмисленням життя. Окрім поезії, писав нариси і документальні повісті, уважно стежив за сучасним українським літературним процесом. Автор поетичних збірок «Ятрань», «Рівновага» (обидві – 1968), «Світлиця» (1970), «Гони» (1971), «Пора перельоту» (1974), «Поклик простору» (1977), «Допоки музика звучить» (1982), «Світлом єдиним», «Чуття землі небесне» (обидві – 1983), «Труди і дні» (1984), «Вибране» (1987), «Колодязь» (1988), «Вертеп» (1992), «Вокзальна площа» (1995), «Тумани Ітаки» (2001), «Віварій». «Кінець навігації» (2004), «Читання попелу» (2007), «В садах Вернадського й Шардена (2021).
Майже всі дослідники одноголосно відзначають культуру думки і образу (як і культуру загальну) поетичних творів Володимира Базилевського, глибоко особисте і надзвичайне гостре відчуття реальності, що вже давно дало право говорити про нашого земляка як про «одного з першоприсутніх сьогоденної української поезії». Цікаво, що Володимир Олександрович основою свої віршів вважає музику і подорожі. Музичної освіти він не має, тож музику сприймає на чуттєвому рівні. І, як казав сам, музика для нього – «спонукач до творчості і ліки від депресії». А щодо подорожей, то себе називає «домувальником зі скромною географією подорожанства».
Відомий Базилевський і як талановитий критик-есеїст. Його перші відгуки і рецензії були опубліковані в одеській газеті «Чорноморська комуна» – популярній «Чорноморці». Потім публікації продовжилися у газетах «Кіровоградська правда», «Молодий комунар», у республіканській періодиці, зокрема, у журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Ранок». «Так вони, поезія і критика, і йшли поряд, обганяючи одна одну на якихось відрізках часу. Непомітно критична проза стала потребою. Необхідною складовою моїх зусиль», – говорив Володимир Олександрович.
Він автор літературознавчих праць: «І зав’язь дум, і вільний лет пера» (1990), «Лук Одіссеїв» (2005), «Холодний душ історії» (2008), «Тепер і тут» (2012), книг художньої та документальної прози: «Делегат конгресу» (1975), «Ці довгі суворі зими» (1979); книг нарисів: «Земля двох морів» (1978), «Обираю тривогу» (1982). Серед досліджуваних імен – Віктор Близнець, Євген Плужник, Леонід Талалай, Василь. Мисик, Станіслав Чернілевський, Дмитро Кремінь, Юрій Буряк, Ліна Костенко, Любов Голота, Любов Проць та багато інших письменників. За словами Базилевського, вони саме ті, які здатні своїми писаннями викликати вібрацію його душі. На жаль, сучасна українська література має дуже обмежене коло справжніх літературних критиків. А на щастя – серед літературних критиків є Володимир Базилевський, який дуже тонко відзначає суть критичної прози: «Література ієрархічна, як і будь-яка інша галузь. Є в ній таланти різних, за Михайлом Орестом, поверхів. У нас їх стрижуть під один гребінець. Це хвороба. Наслідок естетичної глухоти. Щодо нас зауважено: справжніх критиків менше, ніж справжніх поетів».
Володимир Базилевський не залишається осторонь суспільно-політичних процесів, які відбуваються в нашій країні. Йому не забракло сміливості сказати ще в 1995 році: «Найбільшим розчаруванням для мене після здобуття Незалежності стала… Незалежність. Гнітюче відчуття, а потім і тверезе усвідомлення, що не знаємо, як повестися з цією довгожданою вистражданою панною, аби вона від нас не відвернулася. Це й змусило мене заглибитися в історію не з парадного, а з чорного ходу, зазирнути у її схрони і підвали. Те, що відкрилося зору, і стало “Холодним душем історії”»:
Не тріумфуй: збулись чужого іга,
страшніше – власне, бо ж своя вина.
По Києву гуляють печеніги,
а в печенігів – наші імена.
Володимир Олександрович – лауреат премій: Кіровоградської обласної імені Юрія Яновського за поему «Пора перельоту» (1972), Державної премії України імені Тараса Шевченка за зірку поезій «Вертеп» (1996), літературної імені Павла Тичини «Чуття єдиної родини» за збірку поезій «Колодязь» (1990), «Березоль» за цикл критичних мініатюр «Імпресії та медитації» (2002), імені Володимира Свідзінського за збірку поезій «Віварій. Кінець навігації» (2004), літературно-мистецької «Київ» імені Євгена Плужника за книгу «Холодний душ історії» (2012), літературно-мистецької імені Пантелеймона Куліша (2012). Лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка за статті у літературному часописі «Вежа» у номінації «Літературознавство та публіцистика» (2019). Член Національної спілки письменників України (1972).
У фондах літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого зберігається частина особистого архіву Володимира Олександровича. Багато книг – з його автографами. Цінними для нас є й машинописи окремих творів Базилевського з його особистими правками, а також листування з поетами Валерієм Гончаренком, Юрієм Камінським та іншими.
Наш степовий край по праву пишається мудрим, талановитим і самобутнім земляком. Очікуємо на його нові твори й тому слідом за Володимиром Олександровичем повторюємо:
Тривай, життя, тривай,
Не заганяй у склеп.
Тримай мене, тримай,
як ти тримаєш степ…
Ще плодоносить ум
пекучим листям дум
Ще молочаєм слів
гірчить трава чуттів.
Ще твій дурман-токай
я не допив – тривай!
Колектив літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого щиро зичить Володимиру Олександровичу міцного здоров’я, миру, здійснення усіх творчих задумів!
Тетяна РЕВВА, науковиця
літературно-меморіального музею І.К. Карпенка-Карого
міста Кропивницького
