“Честь і слава Кіровоградщини” – цьогоріч до Дня міста Кропивницький цю почесну відзнаку отримав посмертно його почесний громадянин Віталій Кривенко. Сьогодні знову, готуючись до свята (хай навіть і в умовах війни) розповідаємо про самовіддану працю видатного митця.
Віталій Єфремович Кривенко (13 серпня 1937 – 24 травня 2020) – заслужений архітектор України, Почесний громадянин міста Кіровоград (нині Кропивницький), засновник та керівник обласного відділення Всеукраїнського геральдичного товариства, двічі лауреат обласної премії в галузі архітектури, геральдики та вексилології і декоративно-прикладного мистецтва імені Якова Паученка, ініціатором заснування якої він був. Саме вона нині визначає маркери балансу між традиціями історичних архітектурних практик та вільним застосуванням сучасних технологій, утримуючи цілісність мистецько-архітектурного середовища нашого степового міста, яке архітектор любив самовіддано, вважаючи його унікальним архітектурним скарбом незалежної України. Той сучасний вигляд з площами та пам’ятниками, численними рекреаційними зонами, який зближує нас зі зразками європейських культурних центрів, на моє глибоке переконання, з’явився, завдячуючи цілеспрямованому втіленню його мрії про створення міста як території особливого комфорту з любов’ю і повагою до минулого, надією на креативність майбутнього, міста – як мистецького середовища.
На час народження майбутнього архітектора місто мало назву Кірово (з 1939 року Кіровоград, а з 2016 року Кропивницький). Після пережитих проявів реалізації «високих ідей» радянських світочів більшовизму – Голодомору, різного роду експропріацій і відвертого терору – воно було сірим, занедбаним провінційним центром, який попереду очікувала війна. Війна – Віталій Єфремович став дитиною війни, думаю, і в страшному сні йому б не привиділися жахи війни сьогодення… У нього були свої жахи, співмірні його часу. Дитяча пам’ять чіпка, вона зберігає виразність переживань та емоцій десятиліттями.
«Перші сонячні промені проникли в кімнату, боязко торкнулися моїх очей. Час вставати. Зовсім як в тому далекому дитинстві… «Онучок, вставай, вставай, дитинко!» – так ласкавими, але наполегливими словами бабусі Сані починався зазвичай мій ранок влітку. А це було літо 1944 року. Склянка молока, шматок хліба – і я, семирічний пацан, дибаю до хвіртки. Від ранкової прохолоди рятує фуфайка, надіта на голе тіло. З одягу – самі труси до колін. Ну, ще як захист на випадок дощу – мішок. А біля хвіртки чекають наші кози-годувальниці Нана і Зорька, вже готові вирушити в дорогу. Поступово підтягується з різних вулиць зі своїми козами і коровами босонога гвардія таких же сонних друзів-товаришів. І весь наш некрасівський трудовий десант від малого до великого рухається в бік аеродрому. Саме там, на полі перед злітною смугою, всі й розміщувалися. У когось-то були кози, у деяких – корови, хтось пас своїх, а хтось сусідських, щоб заробити копійку для сім’ї: жили всі бідно», – згадував Віталій Єфремович у спогадах, опублікованих у минулому році в газеті «Україна-Центр».
Але він не бажав жити бідно та беззвучно, завмерши в передмісті, він хотів потрапити в місто, яке бачив на листівках та картках, місто в світлі вогнів, місто неймовірної казки. Під час служби в радянській армії Віктор Кривенко зустрівся зі світом своїх мрій в реальності – у стародавньому Таллінні, який вразив хлопця, вихованого в радянській системі відносин і цінностей, та надав можливість відкрити для себе новий погляд на світ. «Таллінн для мене в той час був екзотичною Європою. Вузькі вулички історичного центру, незвична забудова з гостроверхими черепичними дахами готичних споруд, костели та каплички, середньовічні вежі, численні кафе та бари в напівпідвалах з тихою, спокійною музикою, з небаченими мною раніше інтер’єрами. Навіть кліматичні умови приголомшували своєю незвичністю». Ця маленька Європа, затиснута в радянських лещатах, визначила його подальший шлях в майбутніх архітектурних просторах. Не розмаїттям стилів чи форм, а настроєм тиші, спокою і комфорту, які поєднували воєдино глибинні пласти культур різних епох та яскраві прояви нових конструктивних ідей. Тут історія не мала непримиренних протиріч, а була продовженням одна одної.
Саме таким він бачив і своє місто на Інгулі. Отримавши художню освіту в Івановському художньому училищі, а архітектурну – в Київському інженерно-будівельному інституті (нині Київський національний університет будівництва і архітектури), повною мірою віддається містобудівельній та архітектурній практикам в рідному місті. Із задоволенням працює над втіленням проєкту так званого «Міського музейного кільця» –меморіальними комплексами Марка Кропивницького, Олександра Осмьоркіна, Кароля Шимановського, Івана Тобілевича.
Потяг Віталія Кривенка до історизму – органічний. Тут і пошук втраченого ідеалу, і особлива форма умовного відновлення його бачення справедливості та, врешті-решт, пошук цілісного мистецького образу полісу. Саме цей потяг приводить Віталія Кривенка до занурення в глибини геральдики. Нагадаю, він автор унікальних гербових систем Кіровоградської області та її адміністративного центру. З його майстерної руки лелеки стали унікальними щитотримачами герба Кіровограда, а скіфський орел став оборонцем краю, з’єднавши нас не лише з історією, а й старовинними пісенними та культурними традиціями.
В кінцевому результаті власних пошуків в архітектурних практиках містопланування та гри з історичними ремінісценціями він знаходить унікальну для міста форму розвитку, що охоплює всі аспекти людського існування – пам’ятник – майдан – проспект. Поява пам’ятника викликає природну зацікавленість, змушує зупинитися, майдан навколо нього надає можливість розгортати та реалізовувати творчі плани, близькість до великої магістралі створює ефект мобільності. В той же час кожний з цих об’єктів існує автономно, розширюючи навколо природи рекреації – маленькі парки, ігрові зони, торгівельні об’єкти тощо. Все це навколо особи, символу, знаку – такої собі живої точки на мапі. Кожна з таких точок, пов’язана магістралями, утворює цілісну художньо образну сітку нового профілю міста, в якій, звісно, є і своя домінанта – унікальний пам’ятний знак Ангелу-охоронцю України, який і нині своїми крилами тримає небо над містом, надихаючи сміливих, відважних воїнів Збройних Сил України на здобуття Перемоги!
Зазначу, що за безпосередньої участі Віталія Кривенка споруджені меморіальний комплекс загиблим воїнам на Фортечних валах, пам’ятники Богдану Хмельницькому, засновникам заводу «Червона зірка» Роберту і Томасу Ельворті, реконструйовано площу біля міської ради зі встановленням пам’ятника легендарному міському голові Олександру Пашутіну, площу біля Центральноукраїнського державного педагогічного університету ім. Володимира Винниченка та споруджено пам’ятник Володимиру Винниченку, оновлено площу поруч із Центральноукраїнським національним технічним університетом, у центрі якої розміщено архітектурно-скульптурну композицію «Студентству всіх поколінь», а також облаштовано пам’ятники видатним землякам – лауреату Нобелівської премії Ігорю Тамму, видатному педагогу, піаністу Генріху Нейгаузу та багато іншим.
P.S. Змінюються часи, змінюється історія, народжуючи нових героїв та відмежовуючись від інших – природний хід речей, але запропонована художником і архітектором Віталієм Кривенком система облаштування міста, яка пов’язує минуле та сучасне в оригінальний портрет сучасного європейського полісу, залишиться незмінною, адже вона – універсальна.
Андрій НАДЄЖДІН,
заслужений художник України,
мистецтвознавець,
провідний науковий співробітник
художньо-меморіального
музею О.О.Осмьоркіна
