Війна, розв’язана рашистами в Україні, внесла корективи у розмірене життя територіальних громад – ніби все перевернулося з ніг на голову. Тепер громади замість того, аби розвивати свої території, поліпшувати якість послуг, як і вся країна, працюють, передусім, на перемогу. Тобто органам місцевого самоврядування додалося чимало нових, невластивих функцій. Не стала винятком і Великосеверинівська територіальна громада. Як вона дає собі раду у цей непростий час? Як дбає про продовольчу й енергетичну безпеки? Про це – наша розмова з головою громади Сергієм Левченком.
– Сергію Володимировичу, спочатку представте, будь ласка, свою громаду…
– На Кіровоградщині ми створювалися одні з перших, ще у 2017 році. Спочатку до складу громади увійшли дві сільських ради – Великосеверинівська та Оситнязька. Стартували ми добре, оскільки скористалися субвенцією на інфраструктурний розвиток громади. Нам вдалося відновити можливості освіти, повністю відремонтувати два Будинки культури, від яких залишилися тільки стіни, інші заклади культури довели до ладу, займалися дорогами, але більше вкладали у благоустрій сіл: обладнали зупинки, вуличне освітлення. Це тривало до 2020 року. Тоді утворилися уже всі громади – реформа децентралізації, яка гарно стартувала, дещо стишила хід, субвенція зменшилася і, відповідно, можливості. А до нас доєдналися ще дві сільські ради – Високобайрацька і Созонівська. Не можу сказати, що стало від цього гірше, але, безумовно, складніше – як у великій родині. У чому складність? На місця передали усі повноваження, крім соціального захисту, але фінансового ресурсу для забезпечення функцій не вистачає. Нам кажуть, шукайте самі. Шукаємо, але цей процес довгий і час не той.
– Що змінилося у громаді з початку війни?
– Усе змінилося. І ми стали іншими. Тепер наші зусилля спрямовані на перемогу – кожен на своєму місці робить посильний внесок. Змінили графік роботи – чергуємо цілодобово у режимі “гарячої лінії”, аби тримати ситуацію під контролем, інформувати людей, щоб вони мали доступ до сповіщень тривоги. Основне питання, яким ми зараз переймаємося, – це розміщення внутрішньо переміщених осіб. Проблема не в тому, хочемо ми чи не бажаємо цим займатися. Ми українці – дуже гостинні та турботливі люди, які не проходять повз чиюсь біду. І ми готові приймати усіх, хто потерпає від ворога, але у нас просто немає можливостей зробити це на високому рівні. Це у місті є комунальні приміщення, які певний час не використовуються, гуртожитки, готелі – такі місця, де можна поселити людей. У селі зовсім інша картина. Комунальних приміщень нам самим не вистачає. Центр соціальних служб фактично знаходиться у приміщенні старостинського округу в обмежених умовах. Закинутих сільських будинків не так і багато. Та й умови там далеко не готельні. Спочатку приймали багато переселенців – понад 400, але вони у нас були транзитом. Це були харків’яни – ми їх зустрічали, харчували, давали прихисток. На тривале проживання залишилося менше, але ми очікуємо наплив із Донецької та Луганської областей. І поселити велику кількість людей на тривалий складніше, але готуємося до цього – на вулиці їх не залишимо. Будемо розміщувати їх в адмінбудівлі, у приміщеннях, які не використовуються. Процес влиття у громаду приїжджих – непростий. У них, звичайно, дещо завищені очікування. Але вчимося жити разом, спілкуватися, вирішувати усі проблеми і не допускати непорозумінь. Думаємо також, як залучати переселенців до життя громади.
– Чи вдається виконувати у цей складний час бюджет?
– Ні. Найперше – недобираємо акциз. Його спочатку у нас зняли, тоді буцімто повернули, але ми ще це не відчули. Тобто основна стаття, яка недофінансовується – фактично акцизний податок (недонадходжень – близько двох мільйонів гривень). Решту бюджетоутворюючих податків виконуємо: на доходи з фізичних осіб, земельний – більш-менш нормально. Підприємства працюють. Можливо, скоротили виробництво, не в тих обсягах реалізують продукцію, але, головне – тримаються на плаву. Дуже складна ситуація у фермерів, зокрема – зі збутом продукції. Думаю, держава мала би втрутитися у цінову політику. Коли вартість пшениці була на рівні 2 – 2,5 тисяч гривень, то багато виробників порахували, що краще не сіяти, не витрачати кошти на процес вирощування продукції. Потім ситуація виправилася.
– Що можете сказати про цьогорічний урожай?
– Досить непоганий. Сільгоспвиробники не скаржаться. Проблема в іншому – як його збути, щоб зробити заділ на майбутнє. Якщо фермер не реалізує урожай і у нього не буде фінансового ресурсу, то він не зможе запустити процес весною. Кожен по-своєму планує збувати вирощене: хтось знайшов дилера, інший, навпаки, хоче зберігати у сховищі… Виходить ланцюгова реакція: фермер не збув продукцію, ми не отримали податок, тож немає доходів у бюджеті, не виконуються соціальні питання.
– Незважаючи на скорочення виробництва, і відповідно, доходу, роботодавці, решта мешканців громади підтримують ЗСУ, тероборонців…
– Безперечно, підтримуємо. Це відбувається по-різному, кожен колектив чи окрема людина приймають своє рішення, у який спосіб надавати допомогу ЗСУ. Переважно допомога армійцям спрямовується через волонтерів. Це – перерахування частини заробітків, власна підтримка. На початку війни ми прийняли програму з підтримки тероборони і закладали під неї кошти. Це наш святий обов’язок – підтримувати усіх, хто зі зброєю в руках боронить країну. З громади пішло на фронт майже 200 чоловік, на жаль, 11 з них загинули.
– Сьогодні на часі питання продовольчої безпеки у країні. А як вирішується це питання у конкретній громаді?
– Переконаний, що мешканці громади не будуть голодні. Ми виграємо тим, що наша громада – сільська. Кожен має свою садибу, город, вирощує продукцію. Можливі перебої з завезенням хліба, але люди отримають на паї пшеницю і пектимуть свої паляниці. Нам радять створювати запаси продукції, але це зробити непросто. В одному старостинському окрузі спільно з фермером зробили запас круп, розфасували їх, а тепер не знаємо, що з ними робити, адже не маємо відповідних умов зберігання. Якщо підходити до цього питання правильно, то маємо укласти контракт з певною організацією, закупити у неї продукти, які на її складах зберігатимуться. Потім вони повинні робити заміну: виходить термін придатності, реалізовувати і поповнювати новими запасами. Що стосується городини, то закладемо те, що виростили, у підвали шкіл, дитячих садків.
– А як перезимує громада? Із наближенням осені стає лячно – чи буде тепло, світло? Як готуєтеся на випадок критичної ситуації?
– Про це багато говорять, і нас попереджають ті ж самі енергопостачальні компанії про можливі віялові відключення. Якщо не буде одного ресурсу, наприклад, газу, люди будуть переходити на інший – електроенергію, але це буде додаткове навантаження на трансформатори, які його не витримають. Чимало мешканців уже подбали про наступну зиму – установили дров’яні котли. Але буде проблема з дровами. Хтось ремонтує печі, інші готують літні кухні, щоб зменшити опалювальну площу. Якщо говорити про наші заклади, то без газу буде сутужно. В Оситняжці – твердопаливні котли, тому будемо запасатися вугіллям, пелетами. Ворог настільки цинічний, що від нього можна очікувати будь-якої неприємності. Сподіваюся, що нам удасться перезимувати.
– Сергію Володимировичу, ви настільки компетентно володієте багатогранним спектром питань громади, що складно уявити, хто ви за професією? Де набули такого багатого досвіду?
– За освітою я – агроном-рільник. Багато років працював у тепличному комплексі, там пройшов значний професійний шлях. Потім був землевпорядником. Тобто ніколи не відривався від землі. Життя сільської місцевості знаю не за підручниками. Тому, коли спілкуюся із фермерами, я розумію, про що йдеться. Спільну мову із фермерами (вони у нас відмінні) знаходжу. Вони теж, як і орган місцевого самоврядування, залежні від своїх орендодавців, розуміють, якщо сьогодні не так поводитиметься з пайовиком, то завтра він перейде до когось іншого. Цю істину – з людьми треба по-людськи – забувати не можна.
– Я так розумію, яким би багатогранним не був керівник, без команди він, як командир без війська. Чи задоволені ви своїм колективом?
– Ми в такому колективі працюємо із 2017 року, а кістяк сформувався ще раніше. Вплив органу місцевого самоврядування розширювався, відповідно і створювалися робочі місця – добирали кадри. У нас дуже гарний колектив, з яким іноді вирішуємо такі питання, які не входять до нашої компетенції – спільним мозковим штурмом. Дехто з колег – керівників громад намагається зекономити, як кажуть, на своїх: скорочує кадри, зменшує зарплату підлеглим. Я не йду цим шляхом. Люди, які викладаються на роботі за повною програмою, мають гідно заробляти і відчувати турботу про себе роботодавця.
Віктор ФЕДОТОВ,
голова обкому профспілки працівників державних установ
P.S. Варто додати, що у громаді активно діють первинна профорганізація та молодіжна рада. Завдяки їхнім зусиллям та ініціативі Сергія Левченка, громада реалізовує проект, який увійшов до складу всеукраїнської волонтерської програми «Будуємо Україну разом» (БУР). Згодом БУР переріс у масштабний всеукраїнський волонтерський рух, одним із напрямків якого є відновлення місцевої інфраструктури. Щороку БУР організовує 1-2 – тижневі будівельні табори, які проходять влітку у різних куточках країни. Цьогоріч ці роботи проводяться у Великій Северинці -волонтери та місцеві жителі продовжують ремонт Будинку культури. Раніше тут установили нову покрівлю, потім – електрообладнання, вікна та двері. Наразі за проектом – створення обрядової кімнати, молодіжного простору та конференц-залу. Невдовзі цей заклад культури стане центром активності громади. До Дня Незалежності України відбувся конкурс творчих проектів «Код нації». Організатор проєкту – громадська організація «Молоде покоління». Усе, що відбувається у громаді, спрямовується на перемогу України.
