Вже майже десятиліття війна в Україні залишає болісні рани не лише на тілах, але і в душах тисяч українців. А півроку тому, з 24 лютого, закровоточили мільйони сердець. Як повернути бажання до життя в людини, яка втратила дім, рідних, роботу? Як навчити жити у мирному середовищі того, хто пройшов АТО, а зараз знову взяв до рук зброю, хто вже не мислить себе поза війною? У Кропивницькому (а точніше – на рівні області) з цими проблемами працює фаховий та досвідчений спеціаліст – чимало військових та волонтерів кличуть його красномовним Док, а взагалі він кризовий військовий психолог Андрій Фоменко.
Працювати у цьому напрямку Андрій почав з 2014 року – з атовцями та їхніми родинами. Згодом ця практика перетворилась на повноцінний проект – Центр ресоціалізації військових «Коловорот», координатором якого й став Андрій Фоменко. Команда військових психологів діяла у трьох напрямках: психологічна корекція психоемоційних станів та розладів, пов‘язаних з наслідками перебування в АТО, психологічна допомога діючим військовим та членам їх родин. Адже проблем у хлопців (а це були майже стовідсотково саме чоловіки) вистачало – сaмoвизнaчення у стaні poзв’язaння склaдних oбстaвин життя, пpoблеми мoтивaційнoї сфеpи, aдaптaції в кoлективі, сімейне кoнсультувaння тa психoлoгічний супpoвід пpи медичнoму oбстеженні. Працювали психологи й з групами, проводячи авторські тренінги – діагностичні, антикризової саморегуляції та тренінги із соціально-психологічної адаптації. Для більшої ефективності навіть розробили «Календар успіху» – аби військові, які звертаються по допомогу до «Коловороту», могли наочно фіксувати власні досягнення у відновленні та адаптації. Негатив не можна просто видалити з душі. Його можна спробувати усвідомити, поведінку змінити, а пережиті події сприйняти як досвід. Це здебільшого вдається зробити, але для цього треба воля й готовність клієнта працювати систематично і сумлінно. До речі, Андрій Фоменко працює не лише безконтактно, на рівні ментальному. Адже, наголошує він, стрес дійсно лишає слід в організмі людини і часто впливає на загальний стан здоров’я. Близько 86% клієнтів центру вказують на відчуття дискомфорту в різних ділянках спини, колінних суглобах, гомілках. Якщо не встановлено фізичних причин цього дискомфорту, його слід шукати в психіці людини, а подолати його можна за допомогою спеціальних вправ або масажу. Тож серед поширених методів роботи з клієнтами центру є й тілесно орієнтовані методики та окремі методи когнітивно-поведінкової психотерапії.
Вже за рік, у липні 2018-го, центр «Коловорот» у партнерстві з ГО «Серця матерів Кіровоградщини» презентував адаптаційний, соціально-реабілітаційний центр «СМАйЛ».
Сама назва «СМАйЛ» розшифровується так: соціальна, мотиваційна й адаптаційна локація. Презентуючи проєкт, Андрій Фоменко сказав: «Ми працюємо з тими, хто втратив віру в цивільне життя і продовжує лишатися на війні протягом тривалого часу вже по поверненні. Ми маємо досвід. Протягом минулого року у центрі ресоціалізації військових «Коловорот» було опрацьовано 911 звернень. 35 відсотків з них – це люди, які мали проблеми соціально-психологічної адаптації. Тобто певні конфлікти в родині, на виробництві, з сусідами, у маршрутних таксі тощо. Тому для того, щоб зняти існуючий рівень соціальної напруги, щоб утримати людей від тих некорисних соціальних кроків, які можуть зашкодити їм та їхньому оточенню, і найголовніше, щоб об’єднати усі ініціативи творчих талановитих людей, які повертаються з війни, спрямувати їхню активність у соціально корисне русло, ми і створили цей проект».
Окремий напрямок – незвичайний, драйвовий та напрочуд ефективний – роботи Дока Фоменка це пси-туризм. Вже кілька років поспіль команда «Коловороту» та їхні підопічні (військові та їхні родини) кілька разів на рік проводила по кілька днів у Карпатах. Тут під час пошуку позитивного стресу раніше майже не знайомі між собою люди вчилися прислухатися до себе та довіряти один одному. Пси-туризм – метод адаптації військових через позитивний стрес і шлях до вміння знову довіряти людям “поза війною”. “Коловорот” називає три основних чинники, які активуються в учасників пси-туру. У першу чергу це комунікація – люди мають знайти взаєморозуміння у спільному побуті. Друге – емоційна складова, де емпатія і естетична насолода від природи збільшує спектр емоцій. І третє – людей об’єднує мотив досягнення.
“Для пси-туризму головне не гори, а група. Гори просто стимулюють психіку позитивними чинниками й неабиякими навантаженнями. Для учасників наших виходів – це не спорт досягнень. Це перш за все внутрішня робота, самопізнання і досвід самомотивації”, – наголошує засновник пси-турів Андрій Фоменко.
Він також абсолютно впевнений у необхідності об`єднання ветеранів у власні організації, проекти, групи однодумців. «Психологічні захисні механізми будуються саме на знаковій системі «свій-чужий». Свій – усереднене сприйняття людини зі схожим досвідом, відміченого певною фізичною або психологічною стигмою. Фактично чужий – це той, хто не належить до своїх. Саме цей поділ дуже чіткий для ветеранів на початковому етапі адаптації, який триває від повернення близько року в цивільному просторі. Буває, що цей етап минає швидше, але то залежить від самого ветерана та його оточення. В цей час свідомість направляє його до своїх шукати єднання цінностями й прагненнями. Серед своїх обов’язково зустрінуться й ті, хто заспокоїть зайвий розпач, підтримає словом та просто присутністю. Для родини гарна нагода підтримати свого ветерана – познайомити його з хлопцями, які вже самі ладнають з цивільним життям. Як правило, у них вже є досвід взаємодії з державними установами та громадськими організаціями, що може допомогти недавньому бійцю зорієнтуватись у порядку вирішення власних запитів та потреб у реабілітації.
Однак слід пам’ятати: єднання зі своїми – це лише перший щабель соціально-психологічної адаптації. Підтримка близьких і ветеранського оточення допоможе відчути захист під час відновлення сил і здоров’я, а далі почнеться новий етап, на якому буде корисно розширити зв’язки серед тих, хто умовно лишався за межами «свого» оточення. Цей крок не дається легко, адже чутливим місцем ветерана все ще лишатиметься довіра. Практика роботи психологів у ветеранських організаціях дозволяє зробити висновок, що довіра – продукт взаємодії. Іншими словами, не можна навчитись довіряти, якщо не знаєш людину у справі. Саме тому в групах активних військових рано чи пізно з’являються люди, які мають досвід організації різних форм активного дозвілля, соціальних проектів, бізнес-ініціатив тощо. Зближення своїх та чужих не є справою одного дня, але саме воно дозволяє відновити повноту сприйняття світу, позбавити ветерана напруги, сприймаючи інший новий для нього досвід», – каже Андрій. І наголошує: «Повне повернення бійця в цивільне життя відбувається не в коридорах державних установ, не лише в лікувальних закладах й навіть не в окремих ветеранських проектах. Набагато важливіше підтримувати розвиток соціальних проектів, відкритих для активних людей з різним життєвим досвідом та інтересами. Без єднання зусиль не можна вилікувати людську душу, не кажучи вже про суспільство в цілому. Перефразуючи слова Бісмарка, варто зауважити, що гармати втратять силу лише під впливом аргументів і довіри до життя, принаймні у свідомості кожної окремої людини».
Одним з надважливих напрямків своєї роботи Андрій Фоменко вважає сьогодні підготовку до участі у війні як колишніх, так і нових захисників України. Адже війна навіть для бійця – це неабияких стрес, до якого потрібно бути готовим не лише фізично чи тактично, а й психологічно. Тож нині Док проводить постійні тренінги та заняття для тих, хто бере участь (чи лише готується це зробити) у бойових діях проти рашистів.
Зрозуміло, що робота психолога взагалі, а кризового військового – тим більше, викликає чимало питань як до нього, так і про нього. Ось що відповідає Андрій Фоменко (до речі, зараз він працює психологом обласного ресурсного центру з питань допомоги учасникам АТО та ВПО) на найпоширеніші з них:
– Хочу стати кризовим психологом. Які методи та прийоми треба знати?
– Поряд з психологічними методами й прийомами першої психологічної допомоги, екстреної психодіагностики, кризової комунікаціі та самодопомоги, треба зрозуміти для себе, навіщо ти це робиш? Чому тобі забажалося працювати в складних умовах і з людьми, якуі знаходяться в ненайкращому стані? Ти там будеш не про себе, а про них. При цьому не за всіх умов ти зможеш зробити свою роботу. Іноді ти муситимеш відкласти допомогу до іншого-слушного часу, вигадати щось у відсутності чогось, чітко розставити приорітети в роботі і триматись за них тоді, коли здається всі плани летять котові під хвіст. А ще ти маєш постійно оцінювати свою готовність до роботи і вміти «відключитись», коли перевзуваєшс,я переступаючи поріг свого дому, і, навпаки, «вимити руки» перед новим виїздом і втручанням в чиєсь життя. Це не про прийомчики й методи…
– Як заробляють кризові психологи?
– Попри всю необхідність цієї роботи, робочих місць під ваші скіли буде мало, а запитів – купа! Можете сподіватись на приватну практику зі звичайними – оплачуваними запитами, на працедавця, який закриє очі на вашу «бродячу» діяльність, на партнерів по громадській діяльності, яким не байдуже, на патріотів-посадовців, які підставлять плече з транспортом і пальним, засобами захисту.
– Чи можна всюди встигнути, де потрібен?
– Ні, тут як у добропорядного вампіра – працюєш лише там, де тебе запросили, не лізеш туди, де не просять. Навіть у кризовому стані людина – це людина, яка може не хотіти вашої присутності поруч. Виключення – коли ти працездатний посеред екстреної ситуації. Треба також вміти перенаправляти запит, коли ти не можеш його опрацювати.
– Який діагноз можна поставити Путіну?
– В підстаркуватому, нездоровому тілі зачинений маленький, ображений хлопчик, який мріє про те, аби його велич була визнана усіма. Але єдина велич, яку він здатен собі уявити – це бути страшним і небезпечним для інших. Найгірше те, що серед його посіпак схоже не лишилось жодного сміливця, який йому здатен сказати правду: «Що б ти не робив, які б злочини не вигадав, ти назавжди залишишся просто ображеним, малим гівнюком, без будь-якого шансу на справжнє визнання!»
– Існує думка, що посеред війни соромно відчувати радість від життя, дозволяти собі певні послаблення чи щось для задоволення…
– Ще досі триває час виснаження. Ще не маємо достатньо сил йти вперед з новими правилами життя, поки недалеко спогади про колишній, мирний час.
Шукаючи захисту і опори кожен тримає свій кокон виживання, аби відновити втрачену енергію і не втрачати зайві сили. Крізь шпарини у своєму захисті спостерігаємо інших – хто захищається і захищає по-своєму. Іноді бачимо людей, які «вилупляються» і здаються надто «голими»: радіють, одружуються, народжують, пестять своїх коханих.
«Це занадто, – говорить наш захист, – «Одягніться швидше, зупиніть свої емоціі, зараз це зайве!».
Але правда в тому, що більшість коконів тріскаються й злітають, це відбувається по волі самого життя! Нам може це здаватись божевіллям, але ми не маємо іншого шляху, іншого життя! Ми не можемо заборонити буяння зелені, перші кроки малюків, перші почуття підлітків, або колосіння пшениці у степу. Ми поступово відновимось, треба трохи часу і терпіння, аби йти далі у непросте, бентежне, місцями трагічне, але єдине можливе для нас буття.
Оксана РИБЧЕНКОВА
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується УКМЦ за підтримки International Media Support IMS
