Цьогоріч 18 грудня минуло 130 років від дня народження видатного драматурга Миколи Гуровича Куліша. У 1925 році він був редактором газети «Червоний шлях» у Зінов’євську (нині – Кропивницький), а згодом отримав обвинувачення у вбивстві Кірова, потрапив на Соловки, а потім був розстріляний у трагічно відомому урочищі Сандармох.
Микола Куліш народився 18 грудня 1892 року у селі Чаплинка на Херсонщині. Батьки його були, як він казав, «голота із голот». Батько – безкінний селянин, більшу частину життя прослужив у поміщицьких економіях і в багатих мужиків поденником. Всю гіркоту підневільного життя намагався заглушити горілкою. Мати – родом з Полтавської губернії, ще дівчиною прийшла в Тавриду на заробітки до поміщиків.
З дитинства, майже з п’ятирічного віку, він наймитував у заможних господарів пастухом свиней і телят, погоничем коней, нянькою та виконував багато інших робіт. З восьми років вступив до народної школи, де вчителі побачили в ньому здібного та обдарованого учня, а під час канікул знову наймитував. В дев’ятилітньому віці батьки віддали його до школи. Кароокий, маленький на зріст, але широкоплечий, кмітливий і впертий, з гарною пам’яттю, він весь час дивував вчителів своїми запитаннями і відповідями. Був надзвичайно жадібний до книжок
У 1905 році він закінчив школу і мав настільки великий потяг до навчання, що місцева сільська інтелігенція зібрала для нього в складчину сотню карбованців і відправила хлопця до Олешківського міського училища.
Через рік у хлопчака померла мати. Відтоді довелося йому розраховувати лише на власні сили. Вичерпавши зібрані кошти, залишився в чужому місті без грошей та близьких людей і потрапив у притулок Олешківського благодійного товариства, де харчувався коштом заможних благодійників. Але такому завзятому підліткові важко було вжитися з опікунами. Через це він опинився на вулиці. Не маючи постійного місця проживання, ночував по черзі у товаришів, харчувався абияк.
Згодом його взяли в родину олешківські інтелігенти Невелі. Дітей тут навчали співу, грі на фортеп’яно, віолончелі, скрипці. Разом з братами Невелями, шкільними друзями Микола Куліш влаштовував музичні й театральні вечірки, куди приходили і гімназисти, й учителі. У цей період юнак познайомився з творами Мольєра, Шекспіра та інших прогресивних того часу письменників, обговорюючи з друзями прочитане. Тут він закохався в Антоніну Невель, майбутню свою дружину.
Але керівництву училища не подобалась його відвертість, непокора начальству, тож його оголосили бунтарем та політично неблагонадійним і у 1908 році виставили за двері училища.
Позбувшись місця в училищі Микола Куліш з допомогою прихильних до нього молодих педагогів вступає до п’ятого класу громадської чоловічої гімназії. Саме в гімназії починає проявлятися його художній і літературний хист. Куліш видає журнал, до якого сам же пише вірші й малює карикатури. Також юнак диригує гімназійним хором. Та закінчити цю гімназію йому також не довелося: у 1913 році заклад було закрито. Нібито через те, що тут навчались мужицькі діти – «кухаркины сыны, извозчиков и мужиков». Екзамени довелося складати екстерном.
Микола Куліш мріяв про подальшу освіту, про університет. Тож вступив у 1914 році на історико-філологічного факультет Новоросійського (Одеського) університету. Але почалась Перша світова війна.
Микола потрапив під мобілізацію, його направили рядовим до 44-го запасного батальйону,. Оскільки він мав освіту, то був переведений до Одеської школи прапорщиків, а в 1915 році, маючи чин прапорщика піхоти, був направлений на службу до Смоленського запасного батальйону, в розпорядження головного військового штабу. Але штабне життя не влаштовує його, і в серпні майбутній драматург був відправлений на фронт. Перед виїздом він одружився з Тонею Невель.
У 1915 році під Смоленськом Миколу Куліша було тяжко поранено. Одужавши, він знову опиняється при штабі полку. Там його дуже любили. Адже він писав для польової газети смішні і дотепні вірші на генералів і полковників. Також створював невеличкі одноактні п’єси про військове життя-буття, а солдати розучували звідти ролі та ставилиімпровізовані вистави.
Після війни Микола Куліш захопився революційною роботою, запалившись ідеєю соціального та національного визволення України. Повернувшись у 19180му роціі до Олешків, він був обраний головою міського виконкому ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. У липні, за Гетьманщини, був арештований і запроторений до в’язниці, де знаходився до листопада. Потім був членом Олешківської міської управи, членом Дніпровського повіт виконкому і завідуючим управлінням народної освіти.
Працюючи в народній освіті, створює букварик і читанку за новою методикою, пробує писати новели. Кулішу доводилось часто бувати в селах, на хуторах – тут він налагоджував роботу шкіл, інспектував дитбудинки, читав лекції. З цих відряджень він повертався сповнений яскравих вражень, На їхній основі писав нариси-роздуми. Ці враження також описані в п’єсі «97».
Будучи завідуючим відділом народної освіти, Микола Куліш дбає про відкриття українських шкіл та дитячих притулків. За це особистість Куліша викликала підозри, і він потрапляє за ґрати. Та Олешківський виконком бере його на поруки.
У квітні 1925 року Микола Куліш опинився в степовому Кіровоградському краї. Тут, у колишньому Зінов’євську, йому доручили очолити місцеву газету «Червоний шлях». Вже другий рік йшла повним ходом політика українізації, і Микола Гурович писав статті й фейлетони, організовував передплату, пропагував українську мову й культуру. А вечорами писав комедії. «Отак загинув Гуска» та «Хулій Хурина» – ці твори та інші фейлєтони та листи написані саме під враженням від перебування в цьому місті. Життя в «любій моїй, кізячно-болотяній провінції» давало чимало тем для героїв комедійних творів.
У комедії «Хулій Хурина» сатирик вивів двох пройдисвітів, що прибилися в Конотоп і видали себе за кореспондентів центральної газети. Волею автора усі, хто зустрічався на шляху пройдисвітів, виявляють себе тупими бюрократами або обмеженими міщанами.
Однією з перших п’єс, де Микола Куліш розвінчав обмеженість міщанства, сміховинність його ілюзій, була комедія “Отак загинув Гуска”. Перед читачем постає образ Саватія Гуски — колишнього чиновника Московської імперії.
З великим піднесенням згадує він свою службу на посаді колезького секретаря. Його спогади зворушливі, захоплюючі, бо він мав певне становище і дуже цим пишався. Дружина, сім дочок і служниця всіляко підтримують його прагнення вдавати із себе міщанина, зорієнтованого на Москву. Саватій Савлович ніяк не міг змиритися з новими порядками. Одного дня, опинившись на безлюдному острові серед розкішної мальовничої природи, наш герой збадьорився, набрався сили і відверто почав виливати свою злість на більшовиків, сподіваючись, що його ніхто не почує.
Випадково зустрівшись із рибалками, він страшенно перелякався, адже вони могли почути його тиради проти нової влади. Та ще й дружина Гуски Секлета Семенівна налякала чоловіка, що ці люди не рибалки, а перевдягнені агенти ЧК. Переляк зробив свою справу, Саватій Савлович чекає на покарання й відчуває, що прийшла його погибель. Усе це робить Гуску смішним і жалюгідним, загибель героя — символічна. Він “загинув” як патріот своєї батьківщини. Стався цей трагічний випадок давно, коли той від української ковбаси перейшов до малоросійської і своїм благодійником вважав російського царя…
В серпні 1925 року Микола Гурович Куліш переселився до Харкова, де проживав з родиною у крихітній квартирці старого двоповерхового будинку на Михайлівській площі та зосередився на літературній роботі. В січні 1927 року він був обраний президентом ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) – найбільшої на той час літературної організації.
Період з 1927 до 1933 років був для Миколи Куліша часом душевного сум’яття. Він бачив, як наростає атмосфера підозрілості й страху, а велика частина української інтелігенції стає об’єктом переслідувань. Він реагував на викривлення в політиці, стикався з пихою або холуйством обивателів-малоросів. Бачачи це, мріяв бачити українську націю дужою, висококультурною і гордою.
В період від 1925 по 1935 роки драматург написав низку п’єс, які принесли авторові світову славу: «97», «Хулій Хурина», «Зона», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната», «Закут», «Комуна в степах», «Вічний бунт», «Маклена Ґраса», «Прощай, село». Щоби побачити що відбувається в суспільстві в 1933 році, вирушив з Харкова до рідної Херсонщини. За два тижні повернувся додому, пригнічений побаченим. З болем він констатував, що українці вдруге за десятиліття більшовицької влади вмирають з голоду.
Гнітюче вплинуло на Миколу Куліша й самогубство Миколи Хвильового. Драматург усю ніч простояв біля домовини покійного, а дружина після цього згадувала, що заховала наган, аби чоловік не повторив вчинку дуга.
У 1934 році на першому Всесоюзному з’їзді радянських письменників за п’єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло» та «Патетична соната» Куліш був звинувачений у буржуазному націоналізмі. Його також звільнили з партії – «за зв’язок з контрреволюційними елементами», такими як Лесь Курбас. Адже в 1925 році він плідно співпрацював з режисером. Зокрема, трагікомедія «Народний Малахій» – гостра і безжалісна сатира на пореволюційну дійсність у радянській Україні, глибокий і трагічний розлад між гаслами революції та реальними наслідками – була поставлена Лесем Курбасом у театрі «Березіль» та зачіпала гострі питання ідеології, культурного будівництва, етики і моралі народженого революцією суспільства
Незабаром Куліша також виключили зі Спілки письменників УРСР – через заглиблення у національну тему, Голодомор та репресії.
До того ж, 1 грудня 1934 року в Ялті помер помер письменник Іван Дніпровський (Шевченко) – близький приятель Куліша, з яким драматург ділився творчими планами і особистими переживаннями, а також розповідав про побачене під час мандрівки Півднем України. Куліш поїхав до Ялти, щоб перевезти тіло свого друга до Харкова, але на похорон не потрапив , бо його затримали чекісти. Письменника звинуватили в належності до терористичної організації та вбивстві першого секретаря Ленінградського обкому партії Кірова.
Нашвидкоруч зібрану папку обвинувачення долучили до «Справи боротьбістів», за якою також проходили митці Григорій Епік, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний та інші. Усіх звинуватили стандартним для «кіровського набору» обвинуваченням: державна зрада, зв’язки з терористичнимми угрупуваннями, націоналізм, причетність до «контреволюційної бортьбистської організації», яка нібито ставила за мету повалити радянську владу в Україні. Щоправда, слідчі виокремили справу Куліша з-поміж інших, дописавши йому участь в ОУН.
Після катувань драматург визнав усі обвинувачення й написав заяву з проханням якнайшвидше розстріляти його. Закритий процес над арештантами тривав з 27 по 28 березня. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР відправила Миколу Гуровича Куліша відбувати десятирічний термін на сумнозвісні Соловки.
В ув’язнені на Соловках Куліша тримали в одиночній камері без права перебувати надворі й користуватися тюремним шпиталем. Згадок про перебування Куліша в ув’язнені мало, історики пояснюють це тим, що його так тримали як «особливо небезпечного злочинця» в спеціальному ізоляторі й його контакти з іншими в’язнями були мінімальними.
Микола Куліш загинув 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох у Карелії. Багато років дата смерті драматурга була сфальсифікованою.
4 серпня 1956 року Військова колегія Верховного Суду СРСР реабілітувала Миколу Гуровича Куліша посмертно за відсутністю складу злочину.
Зонатта ІЩЕНКО,
бібліотекарка Великовисківського ліцею
Мар’янівської сільської ради
Новоукраїнського району
