Саме в ці дні відзначив би своє 90-ліття яскраво обдарований письменник, журналіст, публіцист і видавець із творчої хвилі шістдесятників Віктор Семенович Близнець (10.04.1933 – 02.04.1981), лауреат літературної премії імені Лесі Українки, чий творчий доробок в українському соціокультурному просторі помітне й важливе явище.
Мов той фантастичний, дарований уявою звук павутинки,
бринить у нашій літературі Близнецеве, хай не вельми гучне,
але по-справжньому талановите слово.
Олесь Гончар
Він був четвертою дитиною у звичайній хліборобській сім’ї. А от із датою народження, як і в багатьох з того покоління, чиє дитинство припало на німецько-радянську війну, не обійшлося без «плутанини». В емоційній автобіографії письменник згадує, що коли в першу післяокупаційну осінь пішов до школи, то для уточнення біографічних даних «звернувся за довідкою до інстанції найавторитетнішої в таких питаннях, тобто до матері»: «Що в голодовку, це точно, – сказала мати. – А от о якій порі?.. Дай, Боже, пам’яті… Ага, я лежала слаба тобою, а на долівку – кап-кап, стеля потекла. О! Весною було. Помню, цибулинним одваром пахтіло… дівчатка з глини яєчка ліпили – видно, сердешні, до Паски збирались…». Так, не довго мудруючи, на сімейній раді постановили: висхідним пунктом мого існування вважати 10 квітня (бо 10 – кругле число ) 1933 року».
Народжений у селі Володимирівці, що неподалік Першотравенки, Віктор Близнець усе життя пам’ятав з передвоєнного дитинства степове привілля, смак печеної картоплі, перегони на конях, а з дитинства окупаційного й повоєнного – трагічні історії своїх друзів-степовиків, які підривалися на мінах, ставали каліками від розривів снарядів, страждали від голоду й поневірянь. Написані на основі гіркого життєвого досвіду, повісті й оповідання прозаїка в умовах сучасної московсько-української війни актуалізують історичну й етноментальну пам’ять, сприяють усвідомленню українців своїх національних та людських основ буття, екзистенційного вибору свободи, неможливого без засвоєння минувшини не за підручниками офіційної історії, а за генетичними основами.
Покликання журналіста й письменника Віктор Близнець відчув, коли очолював редколегію стінгазети Компаніївської середньої школи (1950–1952), що й привело його на журналістське відділення філологічного факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка (1952–1957), де навчався разом з україноцентричними В. Симоненком, М. Сомом, Т. Коломієць, А. Москаленком та іншими майбутніми майстрами художнього слова. Як і їх, Близнеця – людину совісну й відповідальну – постійно непокоїло гостре відчуття соціальних суперечностей: «Як писати? Як увібрати в своє слово і мудрість, і безглуздість життя?». Точно висловився поет-однокурсник М. Сом:
Він був совістю! Вірніше –
Чистим голосом її.
Прозаїк написав чимало високохудожніх оповідань («Ойойкове гніздо», «Свято мого дитинства», «Як народжується стежка»), повістей («Землянка», «Мовчун», «Старий дзвоник», «В ту холодну зиму, або Птиця помсти Сімург», «Звук павутинки», «Женя і Синько», «Земля світлячків»), літературно-публіцистичних статей («Діти війни і книги про них», «Казка в нашому житті», «Цей складний, неслухняний підліток», «Чиста криниця юності») та ін. Він – автор досконалого літературного переказу києворуської писемної пам’ятки «Повісті минулих літ» – видання, удостоєного багатьох високих відзнак, зокрема, нагородженого срібною медаллю на Міжнародній виставці-ярмарку книги (Лейпциг, 1982).
Працюючи над переказом «Повісті минулих літ», письменник вважав її букварем української національної свідомості і глибоких патріотичних почуттів, пронесених народом крізь століття. Він зізнавався Володимиру Базилевському: «… ця річ принципова не для мене, ні, а для культури взагалі, для нашого історичного світосприймання й мислення». Оцінюючи працю Віктора Близнеця, автор післямови Павло Загребельний слушно зауважив: «Робота ця межує зі справжнім подвигом», вона позначена «стилем майже бездоганним». Вибір саме Віктора Близнеця для переказу «Повісті минулих літ» не був випадковим. За спостереженням Юрія Мушкетика, письменник «дуже мучився словом. Так мучився, що аж ставало його шкода. Він мріяв про «вищий регістр» власного письма, не помічаючи, що неухильно йде до нього, що вже пише на рівні «вищих партитур», однак «про його книжки сказано надто скупо, а поціновані вони надто скромно».
Найбільше цікавив прозаїка період отроцтва. «Нема більш благородного і вдячного читача, як підліток, і нема більшої насолоди для письменницької душі, як… писати книгу для юних. Це немовби свіжий подих вітру вранці, десь на лузі дитинства, коли тільки-тільки сходить сонце. Або ковток чистої джерельної води з-під каменю в спеку літнього дня», – так Віктор Близнець розумів свій письменницький обов’язок. Він часто зустрічався зі своїми юними читачами, писав їм листи, надсилав власні книжки, при цьому цікавився враженнями від кожного твору.
Творчий набуток, культурницька діяльність та листи Віктора Близнеця, спогади сучасників – ключ до розуміння причин ушанування його імені в рідному краї. Учителі Першотравенської школи (зокрема, ентузіаст-краєзнавець І. Прядун), у якій кілька років навчався майбутній письменник, створили кімнату-музей Віктора Близнеця, встановили на її приміщенні меморіальну дошку й започаткували традицію проведення пов’язаних з визначним земляком різноманітних культурологічних заходів. Пам’ятають про Близнеця та звертаються до його творчості і в Компаніївській школі, яку він закінчив далекого 1952 року із золотою медаллю, до якої навідувався, залишивши в один із приїздів (3 квітня 1978 р.) такий запис: «Я радісно повертаюся в свою Компаніївку. Це завжди мандрівка в юність. Зустріч зі степами, які оспівав Юрій Яновський (пам’ятаєте його заспів до роману «Вершники», де сказано про наш (про наш!) Компаніївський степ. Про таш буденний степ – і так велично! Пам’ятаєте?). Зустріч з рідними людьми. Зустріч зі школою… Приїжджаю в Компаніївку – і мені приємно зустрічатися з дитинством і вами – нашою новою зміною…». Художнє слово Віктора Близнеця – предмет зацікавлень і в інших навчальних закладах та бібліотеках (ім. Т. Шевченка, Є. Маланюка, Д. Чижевського М. Кропивницького й ін.) рідного краю.
Сьогодні, крізь час і простір минулого й сучасного, виразно окреслюється висока місія і значення Близнеця: його творча особистість – це культурно-національний феномен з явно вираженими ознаками європеїзму. Наділені потужною енергетикою, герої письменника несуть не лише мовно-естетичний знак національної культури, а й вийшли на загальнолюдський рівень: природність і сила таланту письменника визнається за кордоном, про що свідчать численні переклади його доробку на різні мови світу – російську, білоруську, болгарську, чеську, німецьку, вірменську, японську й ін. Творчість Віктора Близнеця – вагомий внесок в інтелектуально-психологічну скарбницю художньої культури.
Антоніна ГУРБАНСЬКА,
член Національної спілки письменників України,
лауреат літературної премії ім. Є. Маланюка
Він був четвертою дитиною у звичайній хліборобській сім’ї. А от із датою народження, як і в багатьох з того покоління, чиє дитинство припало на німецько-радянську війну, не обійшлося без «плутанини». В емоційній автобіографії письменник згадує, що коли в першу післяокупаційну осінь пішов до школи, то для уточнення біографічних даних «звернувся за довідкою до інстанції найавторитетнішої в таких питаннях, тобто до матері»: «Що в голодовку, це точно, – сказала мати. – А от о якій порі?.. Дай, Боже, пам’яті… Ага, я лежала слаба тобою, а на долівку – кап-кап, стеля потекла. О! Весною було. Помню, цибулинним одваром пахтіло… дівчатка з глини яєчка ліпили – видно, сердешні, до Паски збирались…». Так, не довго мудруючи, на сімейній раді постановили: висхідним пунктом мого існування вважати 10 квітня (бо 10 – кругле число ) 1933 року».
Народжений у селі Володимирівці, що неподалік Першотравенки, Віктор Близнець усе життя пам’ятав з передвоєнного дитинства степове привілля, смак печеної картоплі, перегони на конях, а з дитинства окупаційного й повоєнного – трагічні історії своїх друзів-степовиків, які підривалися на мінах, ставали каліками від розривів снарядів, страждали від голоду й поневірянь. Написані на основі гіркого життєвого досвіду, повісті й оповідання прозаїка в умовах сучасної московсько-української війни актуалізують історичну й етноментальну пам’ять, сприяють усвідомленню українців своїх національних та людських основ буття, екзистенційного вибору свободи, неможливого без засвоєння минувшини не за підручниками офіційної історії, а за генетичними основами.
Покликання журналіста й письменника Віктор Близнець відчув, коли очолював редколегію стінгазети Компаніївської середньої школи (1950–1952), що й привело його на журналістське відділення філологічного факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка (1952–1957), де навчався разом з україноцентричними В. Симоненком, М. Сомом, Т. Коломієць, А. Москаленком та іншими майбутніми майстрами художнього слова. Як і їх, Близнеця – людину совісну й відповідальну – постійно непокоїло гостре відчуття соціальних суперечностей: «Як писати? Як увібрати в своє слово і мудрість, і безглуздість життя?». Точно висловився поет-однокурсник М. Сом:
Він був совістю! Вірніше –
Чистим голосом її.
Прозаїк написав чимало високохудожніх оповідань («Ойойкове гніздо», «Свято мого дитинства», «Як народжується стежка»), повістей («Землянка», «Мовчун», «Старий дзвоник», «В ту холодну зиму, або Птиця помсти Сімург», «Звук павутинки», «Женя і Синько», «Земля світлячків»), літературно-публіцистичних статей («Діти війни і книги про них», «Казка в нашому житті», «Цей складний, неслухняний підліток», «Чиста криниця юності») та ін. Він – автор досконалого літературного переказу києворуської писемної пам’ятки «Повісті минулих літ» – видання, удостоєного багатьох високих відзнак, зокрема, нагородженого срібною медаллю на Міжнародній виставці-ярмарку книги (Лейпциг, 1982).
Працюючи над переказом «Повісті минулих літ», письменник вважав її букварем української національної свідомості і глибоких патріотичних почуттів, пронесених народом крізь століття. Він зізнавався Володимиру Базилевському: «… ця річ принципова не для мене, ні, а для культури взагалі, для нашого історичного світосприймання й мислення». Оцінюючи працю Віктора Близнеця, автор післямови Павло Загребельний слушно зауважив: «Робота ця межує зі справжнім подвигом», вона позначена «стилем майже бездоганним». Вибір саме Віктора Близнеця для переказу «Повісті минулих літ» не був випадковим. За спостереженням Юрія Мушкетика, письменник «дуже мучився словом. Так мучився, що аж ставало його шкода. Він мріяв про «вищий регістр» власного письма, не помічаючи, що неухильно йде до нього, що вже пише на рівні «вищих партитур», однак «про його книжки сказано надто скупо, а поціновані вони надто скромно».
Найбільше цікавив прозаїка період отроцтва. «Нема більш благородного і вдячного читача, як підліток, і нема більшої насолоди для письменницької душі, як… писати книгу для юних. Це немовби свіжий подих вітру вранці, десь на лузі дитинства, коли тільки-тільки сходить сонце. Або ковток чистої джерельної води з-під каменю в спеку літнього дня», – так Віктор Близнець розумів свій письменницький обов’язок. Він часто зустрічався зі своїми юними читачами, писав їм листи, надсилав власні книжки, при цьому цікавився враженнями від кожного твору.
Творчий набуток, культурницька діяльність та листи Віктора Близнеця, спогади сучасників – ключ до розуміння причин ушанування його імені в рідному краї. Учителі Першотравенської школи (зокрема, ентузіаст-краєзнавець І. Прядун), у якій кілька років навчався майбутній письменник, створили кімнату-музей Віктора Близнеця, встановили на її приміщенні меморіальну дошку й започаткували традицію проведення пов’язаних з визначним земляком різноманітних культурологічних заходів. Пам’ятають про Близнеця та звертаються до його творчості і в Компаніївській школі, яку він закінчив далекого 1952 року із золотою медаллю, до якої навідувався, залишивши в один із приїздів (3 квітня 1978 р.) такий запис: «Я радісно повертаюся в свою Компаніївку. Це завжди мандрівка в юність. Зустріч зі степами, які оспівав Юрій Яновський (пам’ятаєте його заспів до роману «Вершники», де сказано про наш (про наш!) Компаніївський степ. Про таш буденний степ – і так велично! Пам’ятаєте?). Зустріч з рідними людьми. Зустріч зі школою… Приїжджаю в Компаніївку – і мені приємно зустрічатися з дитинством і вами – нашою новою зміною…». Художнє слово Віктора Близнеця – предмет зацікавлень і в інших навчальних закладах та бібліотеках (ім. Т. Шевченка, Є. Маланюка, Д. Чижевського М. Кропивницького й ін.) рідного краю.
Сьогодні, крізь час і простір минулого й сучасного, виразно окреслюється висока місія і значення Близнеця: його творча особистість – це культурно-національний феномен з явно вираженими ознаками європеїзму. Наділені потужною енергетикою, герої письменника несуть не лише мовно-естетичний знак національної культури, а й вийшли на загальнолюдський рівень: природність і сила таланту письменника визнається за кордоном, про що свідчать численні переклади його доробку на різні мови світу – російську, білоруську, болгарську, чеську, німецьку, вірменську, японську й ін. Творчість Віктора Близнеця – вагомий внесок в інтелектуально-психологічну скарбницю художньої культури.
Антоніна ГУРБАНСЬКА,
член Національної спілки письменників України,
лауреат літературної премії ім. Є. Маланюка
