Кілька років тому відомий український літературний критик Михайло Слабошпицький поділився роздумами про власне бачення та місце в літературі нашого земляка з Володимирівки тодішнього Компаніївського (зараз Кропивницького) району: «Для мене Віктор Близнець в українській літературі – це справді постать незвичайна, я сказав би – людина, яка за будь-яких обставин, моди, погоди, будь-яких режимів була приречена сказати своє важливе слово. Його поколінню випав час не найсприятливіший для літературної праці, але він не поступався своїми принципами, хоча й змушений був щось замовчувати, щось обминати, не говорити, Не все тоді можна було тоді сказати так відкрито, як нині – я думаю, що й утеча в дитячу літературу Віктора Близнеця була невипадковою: на щастя, він там виявився на місці».
На жаль, з нашим земляком я не був знайомим, однак мав змогу слухати розповідь автора перекладу з давньоруської та переказу найстарішого вітчизняного літопису «Повість временних літ» (1980) під час його зустрічі з журналістами обласної газети «Молодий комунар», зустріти його серед учасників тижня української літератури на Кіровоградщині, а до того читати з дозволу теплі й зворушливі листи Близнеця до дружного сімейства Смоленчуків. Саме Микола Смоленчук першим порадив мені познайомитися зблизька з прозою Близнеця для переконання думкою в тому, що письменник, який хоче переконливо змалювати світ дитячої душі, мусить мати добру емоційну пам’ять чи, іншими словами, дуже добре, аж до геніальності, пам’ятати своє дитинство. Тоді не буде приблизності та фальшу.
До таких письменників без будь – якої натяжки можна віднести лауреата премії імені Лесі Українки Віктора Близнеця, якого кликала до малої прози та ще «жити крупним життям, широко, по-громадському, мислити, вчитись писати й експериментувати» творчість Юрія Яновського – уродженця нашого степового краю, «де зіткнулися шаблі під Компаніївкою». Чи можна оминути увагою його чисте одкровення: «Треба бути каменем, травою, лушпинням, щоб мати такого батька, такий степ, такі вершини літератури, як «Зачарована Десна і «Вершники» – і не спробувати самому писати»?
Майбутній письменник – шістдесятник та безнадійний романтик, ще з дитинства увібрав у себе обшир рідного степу та спогади про людей села, прообрази яких разом з близькими географічними назвами «заселять» його твори.
По закінченні навчання у Київському університеті імені Шевченка у 1957 році дипломований журналіст Близнець мріє про те, щоби «написати річ масштабну, сучасну, з глибокою розробкою народного характеру. Хочеться, щоб у творі був один герой, крупний, який запам’ятався б людям. Мрія!»
На жаль, Віктор Близнець, який належав до представників покоління «дітей війни», так і не встигнув написати омріяний великий твір, бо власноручно обірвав життя, не доживши навіть до полудня віку. Проте залишив для читачів творчу спадщину, де чільне місце посідають рання збірка оповідань «Ойойкове гніздо» (1963) та повість «Паруси над степом» (1965), яка розпочинається картиною довоєнних сільських буднів з дитячими турботами та клопотами дорослих, вчиненої зловмисниками пожежі на колгоспному полі – передвісниці початку війни. Тоді ж вчорашні учні створюють організацію, яка допомагає підпіллю, і доводять свою вірність країні перед лицем смерті.
Біографічний характер має твір «Старий дзвоник», у якому головний персонаж мандрує на Полісся, де у селі Кривичі протягом тривалого часу жили батьки майбутнього письменника.
Про односельців відомого земляка можна прочитати також в оповіданнях «Золота гора до неба», «Злива», «Свято мого дитинства» та вже згаданій вище повісті «Паруси над степом», де знайшлося місце населеним пунктам Табунчанське (нині – це частина села Першотравенки), Компаніївка, Кіровоград.
Не можу обминути увагою написану Близнецем 1970 року ліричну повість «Звук павутинки», присвячену трав’яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річці, – найбільшим чудесам світу, які відкривають нам двері у дитинство, сприяють взаєморозумінню між автором і читачем.
До слова, з сюжетом твору та двома варіантами життя людини, яка стоїть перед вибором: творити добро чи зло, бути мудрим чи безглуздим, світлом чи тьмою, я знайомив своїх колишніх школяриків. Їм одразу припав до душі сільський хлопчина Льонька, який навіть у сумному вбачає якийсь чудесний початок, здатний переінакшити буденну картину, а оті незначні, на перший погляд, факти та явища, про які йдеться в повісті, викликають цілу зливу асоціацій. Ось він, герой вразливої натури, рятує старого мудрого коня Бакуна, а Ніні вирізає кораблик – і від того й діти радіють його благородним вчинкам та вчаться жити у злагоді з довкіллям, здатності захистити слабшого.
Безсумнівно, Віктор Близнець був працелюбною людиною, – то вже, мабуть. пішло від селянського кореня, нездатним до компромісу, що оберталося для нього втратами перспективного росту. Проте він і у тоталітарні роки залишався Людиною, про що писав: «Нам би засукати рукава, та в кратер життя, та в пику глупоті, та в пику підлості та пристосуванству».
Вдячні земляки не забули про Віктора Близнеця. У Першотравенській школі, де він навчався, встановлено меморіальну дошку, створено музей «Пам’ять» під орудою мого доброго знайомого, вчителя – ентузіаста Івана Прядуна, який, до слова, організував літстудію, а творчий ужинок студійців був надрукований в Компаніівській районній газеті «Степовий край» від 7 квітня 1998 року до 65 –ї річниці від дня народження земляка-письменника. А за поданням топонімічної комісїї – завдяки невтомній науковиці Світлані Ковтюх та її однодумцям – у Кропивницькому з’явилася вулиця, названа ім’ям Віктора Близнеця , – пам’ятний дарунок долі до 90 – річчя від дня його народження 10 квітня цього року.
Художні твори Віктора Близнеця досліджувало чимало відомих земляків-науковців. Проте найбільш ґрунтовним є дослідження нашої землячки, відомої в Україні науковиці Антоніни Гурбанської «Віктор Близнець. Літературний портрет» (1998) – першої спроби в літературознавстві аналізу творчості одного з найбільш яскравих у когорті шістдесятників в контексті розгляду національної прози 60-70-х років в її жанровій своєрідності.
Повертаюся до точної й виваженої думки Михайла Слабошпицького: «Віктор Близнець може слугувати константою: відданість, совісність, послідовне прагнення сьогодні творити ліпше, ніж учора, – рідкісний випадок поступального руху в літературі (майстерність, розмах, глибина). Близнець може бути й сьогодні для багатьох із нас інспіратором і натхненником – не напучуваннями, а прикладом власного літературного шляху».
Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ,
член Кіровоградського обласного
літературного об’єднання «Степ» імені Віктора
Погрібного, відмінник освіти України.
