Уже третій День журналіста ми відзначаємо у зовсім не святковій атмосфері. Жорстока війна, яку розв’язали російські загарбники, всіх нас зробила воєнними кореспондентами, і про що б ми сьогодні не писали і не говорили – це все одно буде про війну.
Сергій Павлович Матусяк – перший в Голованівському районі і один із перших на Кіровоградщині лауреатів премії імені Володимира Винниченка в галузі журналістики. Аж до подиву високопродуктивний журналіст обласних і районної газет, автор дуже багатьох резонансних розслідувань. Фанатик своєї справи, невгамовний, наполегливий, ініціативний, він не терпів несправедливості та захищав невинно покараних і скривджених. Цікавий співрозмовник, справжній патріот України – не на словах, а на ділі, робив усе, аби і рідний край, і наше суспільство ставали кращими. Для нього журналістика була не роботою, а способом життя. Завжди з гострим поглядом, незмінною іронією та блискучою ерудицією, Сергій Матусяк ніколи не залишався осторонь політичних подій в державі, зокрема, обох революцій, війни. Але на 75-му році він пішов за межу вічності. Ветеранська організація відділу культури, туризму і культурної спадщини та ТОВ «Редакційно – видавничий центр «Гайворонщина», колеги і друзі в некролозі повідомили, що народився Сергій Павлович 17 жовтня 1950 року в місті Кіровограді. Після закінчення середньої школи працював робітником на підприємствах обласного центру і заочно вчився в педагогічному інституті. Одружився і переїхав на батьківщину дружини в місто Долинська. Працював на цегельному заводі, очолював комсомольську організацію, а після закінчення інституту – райком комсомолу. Працював у редакції районної газети, публікувався в обласних періодичних виданнях. Працюючи власним кореспондентом «Народного слова» у трьох західних районах області, жив у Гайвороні. Він активно висвітлював життя району і регіону, сміливо піддавав критиці недоліки. Заслужено вважався одним із кращих журналістів обласного видання, часто працював в апараті редакції. Коли ж внаслідок реорганізаційних заходів посада власкора обласної газети була ліквідована, Сергій Павлович працював в редакції районної газети «Гайворонські вісті».
Писав багато і високопрофесійно. Його праця часто відзначалася нагородами місцевого значення. Він обирався депутатом Гайворонської міської ради. Сергій Павлович з дружиною Валентиною Іванівною виховали трьох синів. Будучи на пенсії, переніс ампутацію ноги. Середній син Олександр проживав у Херсоні. Під час одного з бомбардувань отримав поранення. Волонтери привезли його з сім’єю до батьків. Лікувався в Гайвороні, де його прооперували. Але внаслідок ускладнень він помер. Невдовзі смерть забрала й дружину. А тепер, через погіршення стану здоров’я пішов з життя і Сергій Павлович.
Ми протягом багатьох років мали дружні стосунки, підтримували один одного. А три роки тому мені пощастило поспілкуватися з ним і взяти інтерв’ю. За цими схвильованими словами мудрої, збагаченої досвідом людини відкривається глибоке розуміння життя, головних його цінностей, зворушливе почуття відданості своїй справі і справжньої відповідальності за неї.
– Сергію Павловичу, як і чому ви стали журналістом?
– Мабуть, мені, як кажуть, на роду так було написано. Вперше опублікувався в тоді єдиній в області газеті «Кіровоградська правда», коли мені виповнилося 13 років. Досі пам’ятаю ту замітку під заголовком «Автобус знайшли на вулиці». Це про те, як учні СШ №5 міста Кіровограда, де я навчався, назбирали стільки металолому, що вистачило на виготовлення автобуса.
Публікації був неймовірно радий. До того ж, заголовок і текст були мої, без редакційної правки. А ще ж і гонорар мені виплатили. Все це окрилило. Став писати до «Кіровоградки», а потім до «Молодого комунара» – про вчителів, про історію рідного краю, міські спортивні змагання, про знайомих із дитинства ветеранів війни. Молодесенький настирливий пацан, я став настільки відомою в місті людиною, що мене навіть допускали робити записи з документів в обласному архіві. Через якийсь час я настільки «розписався», що мені вже почали давати тоді простенькі редакційні завдання. Я їх із натхненням виконував.
– Знаю, що ви відомий гуморист. Ваші кмітливі й гострі анекдоти завдяки Інтернету передруковують навіть деякі всеукраїнські газети з величезними тиражами. Звідки у вас це? Адже вам, інваліду першої групи, ніби зовсім не до сміху?
– Мій гумор – це спадкове. Дід Гордій, мамин батько, був невиправним гумористом. За що свого часу гірко поплатився. Так, у 1929 році на зборах односельців, де керівники району закликали вступати до колгоспу, в своєму виступі як кращий у тоді Ровенському районі селянин-середняк,- сказав: «Колгосп, звичайно, дуже хороше діло. Але на чорта лисого він потрібен у нашому селі?» Схожі слова стали в Україні під час колективізації крилатими. А дід, тоді 40-літній мужик, «загримів» на 10 років до ГУЛагу.
– А де берете теми для коротких “усмішок”?
– Анекдоти мені частенько розповідають численні знайомі. Також сам помічаю в нашому житті смішне. Це й виливається в анекдоти на різні теми.
– А зараз про серйозне. У вже далеких 80-х, а потім 90-х роках минулого століття ви стали дуже відомим завдяки гострим, сміливим публікаціям про зловживання в правоохоронних органах та органах влади. Не лячно було? Чи не за такі публікації стали лауреатом журналістської премії?
– Лауреатом став завдяки роботі з листами жителів області. Особливо багато листів одержував, коли працював у газеті «Народне слово». Розслідування листів забирало багато часу. Але ж завдяки результатам і публікації були цікавими, часом справді гострими. Нерідко мені підказували теми для статей колеги. Наприклад, із постраждалим від свавілля тодішніх слідчих гайворонського райвідділу та облуправління міліції чоловіком мене познайомив журналіст «районки» Віктор Степанович Земнорій. Із матеріалами кримінальної справи таємно дозволив ознайомитися палкий прихильник журналістів тодішній прокурор району Іван Павлович Жилка (прокурор Кіровоградської області, доцент кафедри Академії прокуратури України). Розповідь підслідного, з якого «менти» вибили зізнання у вбивстві людини, матеріали «криміналки» лягли в основу великої статті «Свавілля». Справою зайнялася Генпрокуратура України. Чоловіка повністю реабілітували. «Полетіли голови» колишніх слідчих, яких за «швидке успішне розкриття злочину» було стрімко підвищено на посадах. Після тієї публікації були погрози від покровителів скомпрометованих своїми вчинками «ментів». Були намагання мене підставити, щоб потім притягти до відповідальності. Не вдалося. Бо був навчений досвідом більш досвідчених журналістів. Підказували, як уникнути пасток. А чи боявся? Та ні. По – перше, як мовиться, був молодим-дурним. По-друге, мав добрий «тил» із числа хороших впливових знайомих.
– Наприклад?
– Були такі в колишньому обкомі і навіть у ЦК КПУ, в Генпрокуратурі УРСР. Про тих, що за часів УРСР, не буду згадувати зі зрозумілих для мене причин. А ось про першого Генпрокурора вже вільної України Віктора Шишкіна не можу не згадати. Це мій добрий знайомий ще з 1990 року, коли я з ним зустрівся завдяки відомому журналісту Броніславу Куманському. Знайомство відбулося в обласному штабі НРУ. Відтоді, буваючи в Кіровограді, я одержував у Шишкіна, який тоді був членом штабу НРУ, листівки із закликами до волі України. Їх поширював ночами разом із вже покійним «рухівцем» Володимиром Пересунчаком. Шишкін дуже підтримував мене після публікацій про зловживання в органах влади. Надійною була й підтримка народних депутатів Миколи Петренка, Володимира Панченка, моїх добрих знайомих.
– 6 червня – професійне свято журналістів України. Чи маєте анекдоти про своїх колег?
– Звичайно. Ось хоча б такий:
Виходить із кабінету головного редактора газети журналіст і каже колезі в приймальні:
– Є дві новини. Одна дуже погана, а друга – просто чудова.
– Починай із поганої.
– Мене щойно звільнили з роботи.
– А чудова?
– Тебе також звільнили.
– Чим зараз займаєтеся?
– А чим зайнятися пенсіонеру та ще й інваліду… Зараз я просто дядько Сергій, а для багатьох і дід. Читаю книжки, особливо захоплююся сучасними детективами. Збираю і записую анекдоти. Рибалю на Південному Бузі. Це – моє найкраще захоплення.
Валерій РУБІЖЕВИЧ – член національних спілок журналістів і краєзнавців України,
с. Чемерпіль Голованівського району
