Що відчуває, про що думає людина, зосередивши свій погляд на картині талановитого художника? Напевно, це залежить від відповідної підготовленості особистості до сприйняття меседжу, закодованого майстром у зображеному сюжеті, а ще й від її інтелекту, уподобань, навіть настрою, та ще багато від чого… Тобто думки у кожного, хто завітав на виставку картин, можуть бути різними, відчуття також – від щирого захоплення до відвертого несприйняття. Але, як на мене, спільним для тих, кого «зачепило», є бажання все ж таки щось дізнатися про особистість митця, який на голій площині створив світ своїх думок, емоцій, переживань, проникнувши власними рефлексіями у закутки почуттєвого світу відвідувача виставки.
Це й зрозуміло, адже коли ти занурюєшся у споглядання та ще й розумієш бекграунд художника, то перед тобою вже не просто картина, а зрозумілий тобі щирий, відвертий монолог митця, про інтереси, вподобання й внутрішній світ якого ти вже маєш певну уяву. А коли так, то цей монолог перетворюється у діалог з глядачем, тобто з тобою, й тобі відкривається нова реальність, в глибини якої ти поринаєш за митцем і починаєш рефлексувати з ним в унісон або, не знайшовши для себе нічого такого, що співпало би з твоїми особистими вібраціями й торкнуло б душу, полишаєш цей простір.
З творчістю художника Федора Лагна я вперше познайомилась цього річ – у обласному Музеї мистецтв, завітавши на персональну виставку його картин «Фрагменти вітальності & мортальності», відкриття якої відбулось 26 квітня. Для мене все, що відбувалось під час презентації, було справжнім дивом. Вражала пророча назва проєкту, яку автор прокоментував так: «Життя і смерть взаємодіють між собою. Серія створювалась ще до повномасштабного вторгнення, і всі думки стосовно цього проєкту роїлись в загальнолюдській філософській парадигмі. Війна переформатувала та загострила тему життя і смерті і стала своєрідним тригером в переосмисленні того, що було до 24 лютого і що відбулося потім…». Протягом років, створюючи картини, які демонструвались на виставці, художник наче заздалегідь зазирнув у майбутнє й показав те, що відкрилось всім нам оголеною правдою лише після повномасштабного вторгнення – тупе, відразне обличчя «русского мира» (Герасим) зі спаплюженим ним символом вселенської любові та краси (Венера) – картина «Спляча Венера. Інфернальний досвід Герасима» (2023р. 245:122 см). Вражали й великі розміри картин, й спосіб їх створення (ноу-хау майстра), адже вони зібрані у великі цілісні полотна (розміром від 150:100 см й до 90:660 см) з окремих фрагментів, на кшталт пазлів (формат кожного фрагмента – А4, ДВП, олія); й незвична кольорова гама – рожевий перламутр, небесна лазур, ізумруд, електрик… Всю нереальну палітру та її відтінки словами передати неможливо. Тема кожної картини – це роздуми майстра про життя, смерть, про вічні цінності, про місце особистості в соціумі, про визнання та марнославство, про добро й зло, про любов та ненависть, про зневіру і віру у верховенство вселенської справедливості, у світле майбутнє, у прогрес («Природа хаосу та порядку» 2022, 210:122 см). Але одночасно – це й відвертий, не прихований ляпас художника по вадах, які людство не може подолати протягом тисячоліть – по святенництву, брехні, злодійству, підступності, лицемірству. Переходячи від одної картини до іншої, розумієш рефлексії автора стосовно окремих біблійних сюжетів та світових бестселерів («Процес», 39:245 см – за мотивами однойменного роману Ф.Кафки та «Вечір патріарха», 245:125 см – за мотивами роману Габріеля Гарсія Маркеса «Осінь патріарха»). Кожна картина відображає глибокі філософські роздуми автора про закономірності вітальності (життя) й мортальності (смерті). На більшості з представлених робіт – філігранно виписані елементи українського орнаменту з закодованими в них сакральними символами, а на тлі цих, дорогих серцю українця, візерунків невимушено проглядає жорстка іронія щодо деяких ознак сьогодення, яка в окремих випадках перетікає у відвертий сарказм («Пантеон вигаданих героїв» й «Вигадані квіти для вигаданих героїв», 210:42 см кожна з картин).
Така за Федором Лагном правда життя та смерті. Вражаюча. Незрівнянна ні з чим. Незабутня.
За думкою фахівців, Федір Лагно – один з провідних представників сучасного мистецтва. Останнім часом він працює у напрямку українського постмодерну, входить до п’ятірки найкращих художників Кіровоградщини. В «Енциклопедії сучасної України» про нього написано таке: «Лагно Федір Федорович — живописець, графік. Лауреат міжнародного бієнале «Відродження». Член НСХУ. Закінчив Харківський художньо-промисловий інститут, факультет дизайну. Основні галузі творчості — монументальне мистецтво, живопис, графіка. З 1983 — учасник республіканських та міжнародних мистецьких виставок. Роботи зберігаються у Кіровоградському художньому музеї, галереї «Гердан» та в приватних колекціях США, Канади, Японії, Великої Британії, Італії».
Суто в людському сенсі Федір Федорович – людина самодостатня й непоказна. Усамітнено живе в Олександрівці Кропивницького району, багато працює. Для нього головне в житті й творчості — внутрішня свобода. «Коли я розмірковую над сенсом творчості, то перш за все маю на увазі свободу, — зауважує майстер. — Свобода, – це перше за все персональна відповідальність перед самим собою, перед близькими».
Зацікавившись особистістю автора виставки, я вирішила дізнатись більше, ніж написано про нього в численних публікаціях, пізнати його як людину, громадянина, а не тільки як митця, й розповісти про це своїм читачам в наступній книзі із започаткованого мною проєкту «Наші. Код успіху».
– Пане Федоре, відомо, що всі діти люблять малювати, але справжніми художниками стають одиниці. Як ви вважаєте, що впливає на процес становлення художника – вроджені здібності, оточення чи щось інше? Як було у вашому випадку?
– У кожного це відбувається індивідуально. Безумовно, «всі ми родом з дитинства». Цей період найважливіший у житті людини, відбитки дитячих вражень, захоплень, переживань міцно вплетені в лінію життя кожного з нас, але життя багатогранне й сповнене несподіванок. Наприклад, Марія Приймаченко народилася й жила у глухому селі, в дитинстві перенесла поліомієліт і залишилась інвалідом на все життя. Вона зростала в агресивному оточенні, малюванню її ніхто не навчав. Батьки були простими селянами і не дуже раділи захопленню доньки. Односельчани її не розуміли, певний час навіть глузували з «дивацтв» дівчини. Та Марія мала дар Божий – талант, що надихав її та давав сили творити, незважаючи ні на що. Сакральні думки народної майстрині дивним чином відбились в її геніальних роботах, які зараз є візитною карткою України. Я захоплююсь творчістю й самобутністю цієї художниці. Академічна освіта багато чого дає тій людині, яка хоче стати художником, але не може навчити думати як художник, сприймати світ як художник… Тут потрібен інший заміс.
– Вважаєте, Божий дар?
– Можна й так сказати. А можна простіше і зрозуміліше – талант. Та одного таланту недостатньо. Задля того, щоби відбутися у будь-якій творчій професії, треба пам’ятати про три складових успіху, а саме: перше за все – талант, по-друге – високу працездатність і обов’язково – везіння, фортуну.
– Фортуна – це «в певний час потрібні люди»? Як кажуть, таланту треба допомагати, а бездарність і сама проб’ється…
– Саме так. Що стосується мене, то я вважаю, що мені таки пощастило. Коли я навчався в молодших класах, у нас була вчителька з позакласного виховання. Вона завжди приносила в клас пластилін, кольорові олівці, роздавала їх дітям і питала: «Діти, що вам намалювати?». Ми замовляли. Вона брала в руки крейду й малювала такі профілі на дошці, що я був просто вражений. Її малюнки нас запалювали, й у захваті ми починали також малювати, ліпити… Напевно, мої перші рефлексії як художника пішли від малюнків саме цієї учительки. Природньо, що моїм улюбленим предметом було малювання. Приблизно після п’ятого класу я почав свідомо мріяти стати художником. Навіть не знаю, звідкіля воно в мене взялося. В моїй родині і найближчому оточенні художників і близько не було. Нікому з моїх друзів таке не могло навіть наснитися, не те що спасти на думку. Отже, я почав цікавитись малюнком, купував книжки з живопису й таке інше. У нас в Олександрівці не було художньої школи, не було навіть відповідних гуртків, а мене нестримно тягнуло в цей простір. Після восьмого класу я хотів вступити до Київської республіканської художньої школи, тож самотужки поїхав до столиці зі своїми роботами, знайшов школу, зустрівся з директоркою… Вона досить тактовно дала мені зрозуміти, що рівень моєї підготовки недостатній для того, щоб навчатися у цьому закладі. Я зрозумів, що мені треба ще працювати й працювати, аби досягти своєї мети. Зупинятися в процесі самовдосконалення я не збирався.
– Які предмети, крім малювання, ви любили вивчати в школі?
– Крім малювання – ніякі.
– А дівчата вам подобались? Їхні портрети малювали?
– Звичайно, дівчата подобались. Але портрети не малював. Мене це не приваблювало.
– Ви користувалися популярністю серед однолітків?
– Можливо, але за характером я – інтроверт. Не люблю ґвалту, метушні. Ніколи не намагався бути в центрі подій.
– Ви були чемним хлопчиком?
– Не думаю. Був, як усі звичайні діти – періодично шкодив, часто разом з братом, а через деякий час визнавали свої провини, потім – знову шкодили. Та після п’ятого класу й до закінчення школи я майже весь час був зайнятий малюванням – стінна газета, оформлення кабінетів… Мені хронічно не вистачало зошитів, паперу, адже під час уроків, замість виконувати вправи чи розв’язувати задачі, часто малював карикатури. Рука сама виводила їх на папері. Потім на перервах мій товариш демонстрував їх однокласникам.
– Пане Федоре, у 2022 році ваш день народження співпав з початком повномасштабної російсько-української війни. Як ви провели цей день?
– Напевно, цей день для всіх нас був не святковий, незважаючи на якісь особисті обставини чи урочисті дати. Було тривожно… було багато незрозумілого. Я того дня зібрав своїх родичів і – наскільки зміг – заспокоїв їх. А потім ми разом почали розмірковувати й приймати рішення – як нам діяти в даній ситуації, що робити перш за все.
– А зазвичай – день народження для вас пишне свято чи день усамітнення?
– Зазвичай я прагну, щоб цей день скоріше минув.
– Чому?
– Тому що я не люблю великих зборищ. Три людини для мене – це вже забагато. Я багато речей не люблю.
– Наприклад?
– Наприклад, я не люблю фотографуватися. У мене фотофобія. Ну, і закінчимо з цим питанням.
– Добре, тему закрили, але дайте мені відповідь, будь ласка, на інше питання: що для вас самотність?
– Я не знаю, що таке самотність! Коли я на самоті – мені добре. Я зосереджений, я знаю, що мені робити. Я самодостатня людина.
– У вас є дружина, діти?
– Немає і ніколи не було. Але я маю велику родину – брата Сергія, він молодший за мене на рік, молодшу сестру Світлану, четверо племінників і чимало інших родичів. Я вважаю, що ми дружна, міцна родина, і мені цього достатньо.
– Пане Федоре, розкажіть, будь ласка, про ваш шлях до поставленої мети – стати художником.
– У мене було три спроби вступу до вишу. Перша – після закінчення школи, а потім дві після армії.
– Тобто, після армії ви не відмовились від своєї мети?
– Так, після демобілізації я втупив на підготовчий факультет Харківського промислово-художнього інституту – ХПХІ, зараз – Національна академія дизайну. На той час це був один з найкращих вузів Радянського Союзу. Харківська школа була визнана фахівцями першою по малюнку. Хоча на той час в мене не було певної фахової підготовки, я поставив собі за мету стати кращим студентом на курсі і здійснив її. Наприкінці навчального року я вже був лідером по малюнку і живопису й, успішно склавши іспити, став студентом І курсу ХПХІ.
– Ви амбітна людина?
– Я перфекціоніст. З перших днів навчання й донині я наполегливо щодня працюю над удосконаленням своєї майстерності, а в студентські роки, крім «пар» в інституті, я відвідував додаткові заняття з малюнку. Також у ті роки, будучи студентом, я щороку їздив на всесоюзні та міжнародні виставки, що проходили в Москві та Ленінграді. Тоді якраз «підняли» так звану «залізну завісу», і до Союзу стали привозити виставки художників Європи, Америки, Австралії… Мене все це надзвичайно захоплювало, я намагався бути в курсі всіх подій. Для художника-початківця це була ще одна школа майстерності та набуття безцінного досвіду.
– А потім писали копії з картин визнаних майстрів? Вважається, що цим захоплюються майже усі художники-початківці.
– Ні, ніколи не писав копії. Я вивчав стилі письма художників минулих часів, а також сучасні й новаторські техніки художників-авангардистів іншими методами.
– Пане Федоре, ви людина, одержима своєю професією, чи не так?
– Одержима? Ні, я перфекціоніст, тобто якщо взявся за справу, мушу виконати її бездоганно, довести до абсолюту.
-У вас були вчителі? Можете їх назвати?
– Так, безумовно. Я навчався в той період, коли викладали мистецтво надзвичайно талановиті фахівці й цікаві особистості, тож я взяв у них багато корисного. З особливою вдячністю згадую своїх викладачів, відомих художників Олександра Івановича Капшука та Володимира Олександровича Хаванова. Також у студентські роки, особливо на молодших курсах, я переймав досвід у своїх старших товаришів, більш досвідчених у мистецтві. Під час мого навчання на підготовчому факультеті у кімнаті нас мешкало четверо – двоє греків, татарин і я – українець. Така собі, знаєте, склалася інтернаціональна група. Я з-поміж усіх виявився наймолодшим. Хлопці ж натомість були із серйозною підготовкою, вони вже мали дипломи випускників художніх училищ і завжди допомагали мені, коли в мене виникали труднощі з виконанням тих чи інших завдань. Та й не тільки вони. Я не соромився звертатися за допомогою до тих, хто більше знав, хто краще вмів. Однак і сам залюбки допомагав тим, хто хотів чомусь навчитися у мене. Я й понині підтримую стосунки зі своїми студентськими друзями.
В контексті вчителів та навчання я хочу згадати ім’я ще одного надзвичайного художника, інтелектуала й винахідника, мистецтво якого справило на мене надзвичайне враження й вплинуло на мій творчий шлях. Мова про Павла Філонова – художника-авангардиста, засновника «аналітичного» методу мистецтва, здатного передати глибину й характер особистості, розкрити унікальність людського мислення. У прагненні пізнання світу майстер намагався «промальовувати кожний атом», даючи можливість своєму створінню розвиватися на полотні подібно живій істоті. На ретроспективну виставку його картин я потрапив наприкінці 80-х. Досі знаходжусь під впливом позитивних емоцій. Творче надбання Павла Філонова надзвичайно багате й різноманітне. Особисто мене дуже приваблює його живопис і графіка.
– Скажіть, а чи можете ви поділитися якимись таємницями своєї творчості?
– Не впевнений, що це є справжньою таємницею, але я маю таку звичку – підходжу до полотна, коли в мене вже є готова композиція.
– В голові?
– Ні, не в голові. Спочатку виникає ідея (звичайно, в голові), потім я роблю десятки скетчів, ескізів, малюнків і тому подібне. В процесі роботи ідея визріває і може навіть набувати зовсім іншого звучання, ніж спочатку. Тобто, якщо я вже увійшов у творчий процес, то згодом він сам починає мені підказувати, куди йти далі, як будувати композицію, який колір обирати, а потім я набуваю такого стану, коли навколо вже не помічаю нічого, реальний світ ніби відступає й залишається тільки те, що створено на полотні. І воно починає жити своїм життям. Усвідомлення цього – надзвичайне відчуття. Можливо, це і є катарсис. Знаєте, художників недарма називають творцями, адже вони дійсно, створюють. Начебто із нічого. Але з нічого – нічого не виходить. Повинен бути ресурс. У відносинах з площиною художник не має вербальної практики, він з нею (площиною) або, радше, з самим собою, спілкується на рівні підсвідомості. Якість кінцевого продукту залежить від потенціалу, інтелектуального й духовного наповнення художника як особистості. Якщо ресурсу немає або він мізерний, художник не може створити якісного продукту, адже будь-яка робота митця є відбитком глибин його духовного й інтелектуального життя.
– Пане Федоре, а що ви скажете про італійську школу художників і вашу подорож до Італії?
– Це була творча поїздка до Італії п’яти художників з різних регіонів України. Звісно, я був представником Центрального регіону. Для нас це була своєрідна практика. Ми спочатку працювали в галереї (писали картини), потім виставлялись у Мангідоро, Болоньї, Венеції. Це був 1994 рік. Я їхав туди з абсолютно депресивним настроєм, дещо навіть трохи розчарувавшись у своїй творчості, у самому собі, відчуваючи марність своєї праці і своїх зусиль. Мені здавалось, що в Україні у ті часи те, що я роблю, було нікому не потрібно. В Італії, навпаки, я одразу відчув зацікавленість моїми роботами поціновувачів образотворчого мистецтва, й це повернуло мені віру в себе, надало сил і натхнення. Крім того, захоплюючі краєвиди Італії та витвори мистецтва італійських майстрів різних епох, що траплялися на вулицях щокроку та на які ми споглядали в галереях, музеях й приватних колекціях, теж надихали.
– Зараз вам також пишеться, чи не так?
– Це дійсно так. Зараз я перебуваю в тому чудовому стані, коли просто хочеться працювати. Відчуваю задоволення від самого процесу. Коли закінчую роботу, то стаю наче спустошеним. Хочу скоріше почати нову. У мене складається так: коли працюєш, тоді й живеш цікавим, наповненим життям. Усі проблеми відступають, забуваєш про хвороби, інші негаразди, нудьгу.
– Це вже за Шопенгауером: «Життя хитається між порожнечею та нудьгою; вдоволення кладе кінець бажанню та насолоді». Мені чомусь здається, що досить часто ви цитуєте Артура Шопенгауера, тільки у власній інтерпретації.
– Можливо, щось спливає. Раніше я захоплювався його вченням. «Внутрішня наповненість людини – це істинне багатство, а внутрішня порожнеча – це істинна бідність».
– Це також за Шопенгауером. І з цим важко не погодитись. А як ви ставитесь до багатства суто в матеріальному сенсі? Тобто до грошей?
– Намагаюсь якнайшвидше від них звільнитися. Щоб не заважали.
– Тобто?
– Без затримки витрачаю їх на книжки по мистецтву, приладдя та матеріали для творчості.
– Ну що ж, коли так, то давайте повернемось до розмови про творчість. Пане Федоре, з ваших слів можна зрозуміти, що ви дуже організована людина, але я знаю, що з початку дев’яностих років ви – вільний художник, тобто на виробництво не ходите і вам ніхто не встановлює графік роботи. Як вам вдається поєднати свою особисту незалежність від певних обов’язків з внутрішньою дисциплінованістю?
– Дійсно, майже сорок років я – вільний художник, тобто живу й працюю на свій розсуд, але я абсолютно вмотивована людина, тому не можна вважати, що в мене нема ніяких обов’язків. До речі, як на мій погляд, вмотивованій людині у соціумі досить важко бути вільним у сенсі «незалежний». Тому, безумовно, у мене також є обов’язки, і їх чимало, та це всередині, не показово. Стиль мого життя – це щоденна, ненормована праця, останнім часом – не менше, ніж вісім годин на добу. Часто буває значно більше, але це непримусова, натхненна робота, і саме це мене тішить. Я люблю свою справу й отримую неабияке задоволення від самого процесу. Та у мене, як і в усіх творчих людей, бувають часи, коли немає натхнення, коли немає бажання сідати за стіл або ставати до мольберту, але як професіонал я знаю, що треба брати в руки олівець або пензлі й починати працювати. Натхнення приходить само собою і починає вести. Процес створення чогось нового надзвичайно захоплюючий, я його ловлю, як вітрила вітер. Я добре знаю, як ним керувати, й умію це робити.
– Дійсно, у вашому портфоліо – і живопис, і графіка, й ілюстрації до книжок, і дизайнерські роботи. Розкажіть про це, будь ласка.
– Саме так, я випробував себе у багатьох стилях, але починав як живописець. Мої перші виставки живописних робіт великого формату (республіканські, міжнародні) – це початок 90-х років. Саме тоді я став лауреатом міжнародної виставки «Відродження». Вона відбувалася у Львові в 1991 році. За задумом організаторів, учасниками конкурсу були художники-українці зі всього світу. Я представив три живописних роботи, які були досить високо оцінені авторитетним журі. Саме на початку 1990-х я почав експериментувати, використовуючи для обробки фону своїх робіт колаж та монтажі різних матеріалів, а саме – шматків дроту, частинок дерева або скла. Це було першим кроком до створення свласного стилю. А у 2011 році за ці новації я отримав обласну премію у сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна в номінації «Новітні спрямування».
У середині 90-х я деякий час займався дизайном – розробкою товарних брендів, а потім моїм наступним кроком в опануванні професії була ілюстрація книг. Перше замовлення – книга «Буваличі» Володимира Кобзаря. Ця робота мене дуже захопила, й скажу без перебільшення, ілюстрації вийшли доволі вдалими. Потім були й інші замовлення – я ілюстрував книги місцевих поетів, продовжуючи співпрацю з Володимиром Кобзарем та іншими письменниками. У 2019 році отримав відзнаку за працю в галузі книжкової графіки.
Дуже цікавою для мене виявилася співпраця з Петром Мельником. Я маю на увазі ілюстрацію кулінарних подорожей дівчинки Соні й кішки Асі до Скандинавії, Древнього Єгипту та на Козацьку Січ. Спершу мені сподобались тексти, а це – найголовніша складова в роботі художника-ілюстратора, а потім вже сам процес – треба було зануритись в певний історичний контекст і правильно відобразити епоху, одяг героїв, певну атрибутику і таке інше.
– Ви готували страви за рецептами, наведеними в оповіданнях Петра Мельника?
– Ні, тільки малював ілюстрації, але мене зацікавили стародавні козацькі рецепти. На Січі козаки готували страви зі всього, що потрапляло «під руку». Наприклад, мене зацікавив рецепт борщу, звареного на бульйоні зі щойно виловленої риби. Можливо, колись, під настрій, спробую його зварити.
А що стосується графіки, то слід сказати, що майже зі студентських років мене захоплював цей напрямок образотворчого мистецтва. У 2011 році я презентував свій творчий доробок на виставці у Кропивницькому (тоді Кіровограді). У графічних роботах я намагався за допомогою певних символів та прийомів передати стан, настрій, характер і емоції зображених суб’єктів та своє ставлення до тих чи інших подій і явищ. У цьому контексті згадуються роботи «Карнавал масок», «Довіра», «Зникаючі види» та інші.
– Пане Федоре, а як би ви охарактеризували напрямок, в якому працюєте зараз?
– Український постмодерн з відсилом до народного мистецтва. До речі, мене дуже цікавить український наїв, адже він вбирає в себе український простір, український колір, український орнамент, народну творчість, пісні… Одним словом, те, що живе в душі кожного українця. Я захоплююсь творчістю Марії Приймаченко, але винайшов свій стиль і планую в подальшому в ньому працювати. Мене завжди приваблювала саме щирість в її роботах та в роботах інших художників. Я теж прагну бути максимально щирим у своєму мистецтві.
– Пане Федоре, я хотіла бb повернутися до ваших робіт, навіяних біблійними сюжетами. Ви звертались до цієї теми й у циклі «Сторінки Біблії», відображаючи через своє особисте сприйняття Біблії основні етапи духовного розвитку, пройдені людством за тисячоліття від початку створення світу. Серед картин, представлених на виставці «Фрагменти вітальності & мортальності», також є полотна біблійної тематики. Я в першу чергу маю на увазі картину «Сон Авеля», на якій Каїн змальований у вигляді тварини невідомої породи, що, в принципі, враховуючи його вчинок, зрозуміло. Але ви не вперше звертаєтесь до теми братовбивчого гріха, ну хоча б якщо згадати «Слід Каїна-2». Чому?
– Я вважаю, що першоосновою гріха оскаженілого натовпу, який на Єрусалимській площі волав «Розіпни його!», є братовбивчий гріх старшого Адамового сина. На цій парадигмі я хочу особливо наголосити сьогодні. Крім того, через призму біблійних притч я виношу на суд глядача своє бачення людських вад і чеснот, спонукаю його до замислення над своїми вчинками, сенсом життя, намагаюсь викликати рефлексію душі, розуму й серця.
– Федоре Федоровичу, одним із елементів смислової конструкції на ваших картинах, починаючи з «Автопортрета» і закінчуючи останніми роботами, досить часто є зображення рук. Вони різні за виглядом, але однаково виразні й завжди відображають душевний стан людини, зображеної на картині, або якісь притаманні їй властивості, що характеризують її як особистість або навіть розповідають про подію, зображену на полотні.
– Дійсно, я вважаю, що зображення рук є дуже важливим елементом у загальній композиції картини, адже руки невербально можуть охарактеризувати образ людини – розповісти про її характер, спосіб життя, вподобання, наміри. Руки не здатні на брехню. Над удосконаленням художньої виразності рук персонажів моїх полотен я багато працював у 90-х роках. У мене є робота «Таємна вечеря», яка цілком складається із зображення рук апостолів. Зараз вона знаходиться в приватній колекції. Рука зрадника Іуди має один вигляд й характерну для цієї особистості біомеханіку, натомість рука Христа – це рука Месії, вона впізнавана й не схожа на інші, а рука апостола Петра, який першим зрікся вчителя, невербально свідчить про цей ганебний вчинок. Тут треба зауважити, що на картині, а це – триптих, руки зображені у дещо гіперреалістичній формі. Саме такий прийом був необхідним при створенні картини, і він допоміг мені повною мірою розкрити глядачеві зрадницьку суть таємної вечері. У мене є ще одна картина, на якій зображені тільки руки, вона також знаходиться у приватній колекції. Це картина «Розп’яття». Виконана вона у формі напівхреста. На ній зображено тільки силует голови Діви Марії й руки Ісуса, прибиті цвяхами до хреста. Все. Але за допомогою цього зображення мені вдалося передати увесь трагізм того, що тоді відбулось.
– Пане Федоре, ви вірите в Бога?
– Раніше я був агностиком, тепер став атеїстом.
– Невже – атеїст? Мені здається, що митець не може бути атеїстом. А ви так глибоко пізнали Біблію, стільки відтворили біблійних сюжетів! Крім того, талант, як ми з вами вже з’ясували, – це ж також від Бога?!
– Безумовно, я віруюча людина, але я вірю у вищий розум, у логіку, у здоровий глузд, у науку.
– Можливо, вищій розум – це і є Бог?
– Можливо. Атеїзм – це також віра, а вчинки людини – це її характеристика. Я цілком погоджуюсь з духовною глибиною багатьох християнських заповідей і намагаюсь жити, дотримуючись їхніх настанов, однак не сприймаю демагогію та інфантилізм деяких віруючих християн, які в усьому покладаються на Бога на кшталт «Бог дасть», «Все у руках Господа», «Бог дав – Бог взяв» і таке інше. Вони сподіваються на самореалізацію після смерті у Царстві Божому, тому нічого корисного для суспільства не хочуть робити за життя. Я вважаю, що людина повинна вести активний спосіб життя, бути корисною для суспільства й намагатись шукати шляхи для того, щоб отримувати задоволення від способу свого життя і своєї праці.
– «Отримувати задоволення від способу свого життя»… Ваші переконання співзвучні з теоріями гедоністів.
– Так, я є прихильником цього напрямку, який не має нічого спільного з християнською мораллю, але хочу зазначити наступне – зараз слово, як таке, втратило своє сакральне значення передавати сенси. На жаль, воно набуває формального значення, умовно кажучи, стає чимось на кшталт смс-ки, тобто передає тільки інформацію, й не більше. Саме тому я вважаю, що вчинки та спосіб життя людини є найкращим показником її віри, вподобань та суто людських чеснот. До речі, стосовно релігії хочу зазначити, що багато митців у своїй прихильності до релігійних напрямків надають перевагу буддизму. Я також знаходжу багато логіки й сенсів в цьому вченні.
– Чому?
– Тому, що ця віра дає більше свободи і більше сфокусована на людині як на особистості, як на центральній фігурі світобудови, а у християнстві люди – це раби. Нехай раби Божі, але все ж таки раби. Для мене це неприйнятно.
– Ви хрещений у православній вірі?
– Так.
– Пане Федоре, на панелі «Фрагменти вітальності & мортальності» (90:660см 2017-2019р.), як на мій погляд, у стислій формі зображені етапи розвитку людства, починаючи з часів створення світу (Адам та Єва) й закінчуючи «Пантеоном вигаданих героїв» та «Вигаданих квітів» для них. Тут є любов, є розчарування, є наукові дослідження академіка І.П.Павлова, навіть є зображення душ ненароджених дітей та трагічні сцени з життя королев Марії Стюарт та Марії-Антуанетти, тобто (умовно кажучи) зображений початок і кінець життя людини на планеті Земля, альфа і омега світобудови. Але ж все починається з любові. Так само і на вашій картині. Чому стосовно любові ви дали такий, досить дивний коментар, що любов – це чи то хімія, чи то химера? До того ж слово «химера» ви повторили декілька разів. Мене дуже здивувало таке визначення прекрасного почуття, адже «химера» з точки зору грецької міфології – це фантастичне чудовисько, в якого тіло кози, хвіст плазуна, голова лева, а із пащі вириваються спопеляючі язики полум’я. Одним словом, суцільний жах! Як можна було зробити таке порівняння?!
– Поясню. Любов, як і свобода – це недетерміновані субстанції, любов не має свого походження, ми не можемо визначити її чітко – що насправді воно таке? Химера це майже те саме – фантастичне створіння, тобто плід фантазії людей, те, чого насправді немає. Древні греки просто вигадали, що химера має такий вигляд. Любов також не можна чітко окреслити чи визначити. Що це? Яка вона насправді, звідкіля береться, куди потім іде? Стільки людей замислюється над цим, стільки трактатів за віки написано, та хіба на це питання хтось дав точну відповідь?
– Дійсно, точного визначення цього почуття, а можливо, й самого явища, немає, тому що любов у кожного з нас – неповторна, своя. Спільним є те, що вона живе в душах людей, а потім, коли з різних причин душі перестають розуміти одна одну, прагнути одна до одної, любов їх покидає і розчинятися у просторі. Любов – це подарунок Господа людству. Крім людей, ніхто любити не здатен. Та й люди не всі отримують цей дар. Здатність любити – це велике щастя і певний ексклюзив. Не буду сперечатися стосовно «хімії», як лікар я прекрасно розумію, що ви маєте на увазі, і погоджуюсь з вами, але як людина, що не згодна з визначенням «химера», хочу розповісти вам таку романтичну історію:
«Один художник побрався з юною натурницею. В день весілля, коли гості розійшлись, він у захваті став біля мольберта і нашвидкуруч, у вирі емоцій, намалював портрет своєї вродливої дружини. Вона подивилась на картину і… заплакала – зображення на полотні зовсім не відповідало її уяві про саму себе.
– Що ти намалював? – запитала вона крізь сльози, – хіба це я?
– Так, це ти, кохана, – він грайливо примружив око, порівнюючи портрет з оригіналом, посміхнувся, задоволений своєю роботою й лагідно промовив: «Мала, я ось так тебе бачу, так тебе відчуваю. Я ж художник». Він ніжно пригорнув дівчину до себе й почав неквапливо осушувати її сльози своїми поцілунками.
На ранок молода дружина, лагідно посміхнувшись, прибрала малюнок якнайдалі й тільки іноді, на самому початку подружнього життя, діставала портрет з шухлядки й, пильно роздивляючись його на самоті, намагалась зрозуміти дивні рефлексії свого коханого.
Минули роки. На їхньому життєвому шляху всякого було – злети й падіння, втрати й знахідки, бідність і статки. Згодом наївна колись натурниця стала справжньою, відданою дружиною художника – вона підтримувала вогонь в родинному вогнищі, вірила в талант свого чоловіка, давала йому слушні поради, адже навчилась розумітись на мистецтві й не втомлювалась повторювати і під час його успіху, і в періоди його творчих пошуків чи в моменти його невдач, що кохає його, вірить в нього, і що він – геніальний. Любляча пара, вони побудували будинок, виростили дітей і разом зістарились. Дружина важко захворіла, лікарі давали невтішні прогнози… Якось одного похмурого дня художник взяв мольберт і нашвидкуруч, у вирі емоцій, намалював її портрет, який вийшов дуже схожим на той, що він подарував коханій в день весілля, але кольори були м’якіші, гострі кути – більш закруглені, а обличчя дружини замість буяння молодих повнокровних сил відлунювало таємничим, тихим сяйвом.
– Я навіть дивитись не хочу, – промовила вона, відсовуючи малюнок. – Уявляю, якою ти мене зобразив – стара, сива, бліда… Одні кістки, обтягнуті шкірою!
Він поклав портрет біля неї на подушку й, не промовивши жодного слова, вийшов з кімнати.
Згодом цікавість взяла верх, і знесилена пані таки поглянула на портрет… Сльози нестримним потоком потекли по її блідих, запалих щоках.
– Ти що, насміхаєшся наді мною? Що ти намалював, – крізь сльози запитала вона в чоловіка, коли той увійшов до кімнати. – Хіба я така? Подивись уважніше на мене! Ось я – прикута до ліжка, майже за крок до смерті, а тут зображена Мадонна, прекрасна у своєму сяйві та життєствердності…
– Мала, я написав саме тебе, найпрекраснішу з жінок, – тихо промовив він, пильно вдивляючись їй у очі, – на портреті ТИ! ТИ, саме така, якою всі ці роки живеш в моєму серці, в моїй душі. Я ж художник, я так тебе бачу. Я такою тебе відчуваю. Я кохаю тебе таку, – він поглянув на портрет, прижмуривши око у звичній своїй манері, а потім ніжно й неквапливо почав осушувати її сльози своїми поцілунками. Дружина здригнулась, побачивши на мить перед собою не сивочолого майстра пензля, а закоханого юнака з неслухняною копицею темного кучерявого волосся.
На ранок вона, лагідно посміхнувшись, обережно й розчулено прибрала малюнок з під подушки у шухлядку, а потім раз по разу діставала, молилася на нього, як на ікону і… одужувала. А Господь, споглядаючи на це, подарував художнику та його дружині ще роки й роки щасливого життя.
– Щемлива легенда.
– Пане Федоре, ви ж розумієте, що художник малював своє кохання до дружини, себто – свою любов, велике почуття, яке не згасало з роками. А дружина, пройшовши зі своїм коханим нелегким життєвим шляхом, навчилася розуміти не тільки мову свого і його серця, а і його мистецтво, що є природньо для справжньої музи. З роками збережене, витримане почуття стало справжнім шедевром!
– Напевно, що так. Тут мої коментарі зайві.
– А хто вас надихає? Чи є у вас є муза?
– Ну, муза… Це складне питання.
– Я маю на увазі жінку, яка вас надихає.
– Такої музи у мене немає. Жінки – у творчому сенсі – мене не надихають. Для художника муза – сам художник. Мене надихає творчість великих людей і моя щоденна праця.
– Цікаво, а чи можете ви назвати хоча б декілька прізвищ українських художників, роботи яких викликають у вас захоплення?
– У нас дуже сильна українська мистецька школа. Але, на жаль, багато славетних імен Росія записала на свій рахунок. Я назву декількох митців, які справили великий вплив на мою творчість. Це, зокрема, Казимир Малевич, Василь Кандинський, Олександра Екстер, Марія Приймаченко та деякі інші.
– Пане Федоре, я знаю, що ви активно займаєтесь волонтерством. Розкажіть про цей напрямок вашої діяльності.
– Так, я з 2014 року працюю в цьому напрямку, адже вважаю волонтерство своїм громадянським обов’язком. Зокрема беру участь у різних аукціонах – продаю свої картини, зараз ще й армійські туби, які розписую на замовлення олександрівських волонтерів. Виручені кошти передаю на військові потреби та в обласну дитячу лікарню й обласний онкодиспансер. Останній проєкт – це передача грошей від проданих картин з виставки «Фрагменти вітальності & мортальності» на придбання медичного обладнання для гематологічного відділення дитячої обласної лікарні. Я вірю в нашу перемогу і роблю все, що в моїх силах, щоб її наблизити. Звичайно, я добре розумію, що перемогти в нашій боротьбі з ворогом дуже непросто, адже теперішня війна – це війна варварів з цивілізованим світом, та, на превеликий жаль, у варварів є ядерна дубина, й це стримує західні держави від більш рішучих дій. Але я впевнений, що все зміниться на краще, ми впораємося, і на нашій землі запанує переможний мир. Але для того, щоб це відбулося якнайшвидше, нам треба, крім знищення зовнішнього «сміття», в першу чергу позбавитися внутрішнього «бруду», якого у нас, на жаль, вдосталь. До вирішення цього питання кожному свідомому громадянину України необхідно підходити не емоційно, а вдумливо й раціонально. Тоді ми все здолаємо.
Наше суспільство зараз дуже травмоване як фізично, так і психологічно. Суттєво знищений генофонд (напевно, ми ніколи не дізнаємося точної кількості загиблих за роки війни – я маю на увазі період, починаючи з 2014 року й до моменту нашого переможного завершення бойових дій); а скільки тепер у нас інвалідів, скільки скалічених душ! Та так склалося у віках, що історія людства – це історія війн, катастроф і…, на щастя, відродження. Я вірю в те, що ми стоїмо саме на порозі нового Відродження. Чим ми гірші за Мікель Анжело, Леонардо, Босха? Їм було не легше, ніж нам зараз. З інквізицією не посперечаєшся, але ж своїми творіннями вони уславлювали життя як таке й, не зважаючи ні на що, – велич людини. Для нас це гарний приклад.
– Скажіть, а чи є у вас якісь захоплення, крім малювання?
– Звичайно, є. І одним з таких моїх захоплень є…вирощування кавунів. У мене вони виростають ось такі великі (розводить руки і показує), а на смак – надзвичайно солодкі! Я люблю пригощати друзів, сусідів, родичів. Мені подобається їх радувати й дивувати. Також, якщо є відповідний настрій, люблю щось смачне приготувати, запросити друзів чи рідню на вечерю. А готую я за своєю особистою рецептурою, яка всім дуже подобається. Також люблю читати, а іноді – не проти й побайдикувати, просто – нічого не робити. А ще із задоволенням подорожую, але зараз не на часі. Та після нашої Перемоги, якщо з’явиться така можливість, я хотів би об’їздити усі музеї світу, ще раз відвідав би галерею Уффіци – один з найстаріших музеїв Європи, де зібрані унікальні витвори мистецтва уславлених італійських художників, серед яких – роботи таких величних особистостей як Ботічеллі, Джотто, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рафаель. Також хотілося б відвідати музей Соломона Гуггенхайма (Нью-Йорк), музей «Прадо» у Мадриді… Це так, для початку (посміхається).
– Вас можна чимось здивувати?
– Ви знаєте, я нещодавно зовсім випадково потрапив на майстер-клас Ірини Зантарії, який вона проводила у бібліотеці ім. Д.Чижевського. Ірина за якоюсь новітньою методикою навчає дітей малювати, і те, що я побачив, скажу без перебільшення і як на мій погляд, виглядало справді божественно. Я був здивований та вражений оригінальністю ідей, творчою самобутністю, нестандартним мисленням й талановитістю її учнів і, не зважаючи на досить юний вік – їх майстерністю. Діти соціально не заангажовані, вони абсолютно вільні у виявленні своїх думок, почуттів, емоцій. Вони креативні. Часом цим юним створінням не вистачає вербального запасу, тому вони із задоволенням спілкуються з навколишнім світом за допомогою уяви, лінії, кольору… Це надзвичайно.
– Пане Федоре, мені згадався виступ на презентації виставки «Фрагменти вітальності & мортальності» отця Олександра – вашого товариша. Він подарував вам білу троянду і сказав, що ваша душа за кольором схожа на неї, адже у вас є світло всередині і ви здатні розкласти «цю світлоту», цей білий колір на сім кольорів веселки. Як на мій погляд, ця палітра, ці унікальні кольори насправді сяють у ваших роботах.
– Так, я люблю яскраві кольори веселки, вони відображають красу й барвистість людського життя.
– А білі троянди – це ваші улюблені квіти?
– Зовсім ні. Навпаки, я абсолютно байдужий до троянд, але обожнюю польові квіти. За своє життя з них я намалював безліч букетів й продовжую малювати й дотепер. Влітку у мене вдома досить часто стоїть пишний букет з польових квітів і створює приємний настрій як мені, так і моїй оселі.
– Ви самі збираєте квіти?
– Ні. На моє прохання їх збирають на луках племінниці.
– Я також люблю польові квіти – особливо ромашки, васильки, маки та духмяно-п’янке різнотрав’я!
– Мені також подобаються стримані аромати польових квітів. Я вважаю, що квіти, рослини – це невід’ємна складова життя людини. Вони присутні в багатьох моїх роботах, також і в тих, що демонструються на даній виставці й мають певне смислове навантаження.
– Пане Федоре, скажіть, чи вважаєте ви себе реалізованою особистістю?
– Так, але з реалізацією приблизно на 40 відсотків. Завжди щось заважає роботі, щось відволікає, з’являються якісь другорядні, але невідкладні справи, які треба негайно вирішувати. Я вважаю, що вже настав той час, коли треба без зволікань відмітати все зайве й зосереджуватися на головному – на справі, яка приносить справжнє задоволення й надає сенс життю.
– Ви щаслива людиною?
– Беззаперечно, тому що я все життя займаюсь улюбленою справою й отримую від самого процесу творчості, можна сказати – кайф.
– Ви тільки від роботи отримуєте задоволення?
– Не тільки. Але найбільше – саме від роботи. Мистецтва.
– Федоре Федоровичу, я вдячна вам за щирість і радію з того, що зустріла щасливу людину – вас, безмежно закоханого у справу, якій ви присвятили своє життя. Ваша творчість розширила звичні горизонти образотворчого мистецтва нашого краю, збагатила та примножила його традиції. Ваші роботи глибокі за змістом й блискучі за техніками виконання. Майже все життя ви робите те, що любите, що вважаєте за потрібне робити, що приносить вам справжнє задоволення. Можливо, саме тому ваше незаангажоване мистецтво торкається душі й серця численних шанувальників вашої творчості. На зароблені вами від продажу картин кошти закуповується медичне обладнання, ліки для важкохворих дітей та дорослих, військове спорядження для захисників нашої Батьківщини. Ваші картини – справжня окраса музеїв, галерей, приватних колекцій, і при таких набутках ви стверджуєте, що реалізували себе лише на сорок відсотків?! Це надзвичайно! Але ж, якщо я правильно зрозуміла ваші плани на майбутнє, то як у істинного перфекціоніста та людини, залюбленої у справу свого життя – образотворче мистецтво, попереду роботи непочатий край! Бажаю вам здійснити усі свої задуми, ще багато років жити й творити у центрі Європи – мирній, вільній, щасливій Україні, мандрувати, любити, кохати й дивувати та радувати нас, прихильників вашої творчості, своїми новими, блискучими, талановитими роботами.
– Щиро дякую.
Олена БАРАНОВА, письменниця
