Кожен успіх має своє ім’я, а для швейної фабрики «Зорянка» ім’я успіху – Володимир Курбатов.
Коли у 1977 році Володимир Ілліч очолив колектив Кіровоградського виробничого швейного об’єднання, мало хто міг передбачити, що це призначення стане початком нової ери підприємства. Стратегічне мислення молодого, енергійного директора, його неординарний підхід до управління та вміння знаходити оптимальні рішення у критичних ситуаціях допомогли підприємству не лише залишатися на плаву у складний період перебудови, а й стати справжнім лідером легкої промисловості, починаючи з 80-х років минулого сторіччя і аж до першого десятиріччя 2000-х. Завдяки інтуїції директора та його рішучим крокам фабрика не лише успішно конкурувала на ринку, а й задавала тренди загалом у швейній промисловості.
Та шлях до успіху складається не лише з викликів, а більшою мірою з тієї майстерності, яку вкладено в кожний виріб підприємства. Володимир Курбатов знає це краще за інших. Його здатність розпізнавати потенціал та вдало поєднувати традиції з інноваціями зробили його лідером у галузі та справжньою легендою нашого міста.
Володимир Ілліч, віддавши багато років улюбленому підприємству, зараз на заслуженому відпочинку, але живе активним життям, невтомно тримаючи руку на пульсі фабрики, підтримує особисті контакти з членами колективу, ділиться своїм досвідом, мудрими порадами надихає колег, залишаючись прикладом наступним поколінням керівників.
Випадково познайомившись з Володимиром Курбатовим, я підпала під вплив його харизматичності й незважаючи на те, що раніше про нього було чимало сказано та написано, я не втрималася й вирішила поділитися з кропивничанами своїми враженнями від спілкування з Почесним громадянином нашого міста – легендарним директором «Зорянки» (1977- 2013р), Заслуженим працівником промисловості України (1998рік), кавалером орденів «За заслуги» І-го (2003 рік) та ІІ-го (2007) ступенів, спортсменом-марафонцем, мудрою, щирою й відвертою людиною.
– Володимире Іллічу, психологи стверджують, що для того, аби краще зрозуміти людину, треба дізнатися про її дитинство. Розкажіть, будь ласка, які у вас залишились спогади про батьків, про родинну оселю. Можливо, згадаєте якісь цікаві історії зі своїх дитячих років.
– Я виріс у дуже бідній родині. Можливо, скрутні умови життя так вплинули на мене, що вже змалку я усвідомив необхідність щоденної праці та цінність дружньої підтримки; постійні нестатки сформували вміння обходитися без зайвої розкоші, бути економним у витратах, наполегливо вчитися, щоби досягти поставленої мети та бути корисним людям. Але головне – завжди розраховувати на самого себе. Не чекати манни небесної.
Мої батьки побралися, коли мамі, Олені Андріївні Курбатовій, було 22 роки, а батькові, Іллі Мойсейовичу Мар’яшу, – 23. Це був 1935 рік. Ні тато, ні мама жодного спадку не отримали, ні від кого підтримки не мали. Мама, не маючи за плечима освіти та професії, приїхала до міста з села Олено-Косогорове Рівенського району. Батько був сиротою, вихованцем дитячого будинку. Мав чотири класи освіти. Я – перша дитина у родині. Народився у тодішньому Кіровограді 29 січня 1938 року. Мої батьки тоді винаймали кімнату на другому поверсі у будинку Бороди. Будинок N68, розташований на розі вулиць Шевченка та Карабінерної, зберігся і до наших часів. Унікальне ім’я він отримав, найімовірніше, тому, що свого часу належав купцеві Юхиму Васильовичу Бороді. Спочатку це був прибутковий будинок, у якому одну частину кімнат займала родина господаря, а друга здавалася постояльцям. З радянських часів цей будинок є пам’яткою архітектури і охороняється державою.
Через рік і два місяці після мого народження мама народила мою молодшу сестричку Люду. А у 1952 році народився братик Славко. На жаль, Людмили вже немає у цьому світі, вона померла у 2015 році. Брат В’ячеслав Ілліч Мар’яш – підполковник МВД у відставці. Мешкає у Кропивницькому.
– До речі, – посміхнувшись, Володимир Ілліч несподівано запитує: – Оленко, ви граєте у преферанс? – Ні, – відповідаю здивовано. – Ну, тоді хай буде вам відомо, що «Мар’яш» – це король та дама у преферансі. Дуже сильні й впливові карти. Я також давно вже не граю, але сумую за цим. Дуже інтелектуальна гра.
Я кидаю на нього здивований погляд, а він незворушно, лише ледь посміхнувшись очима, продовжує свою розповідь.
З дитинства пам’ятаю щирість та приязнь, з якою батьки ставилися один до одного й до нас, дітей. Любов! Саме це багатство ми щодня отримували від них. Скільки себе пам’ятаю – в нашій родині завжди панувала атмосфера взаєморозуміння і турботи. Навіть у найскладніші часи життя завдяки прикладу батьків ми, діти, не забували про важливість сімейних цінностей, серед яких найголовнішими є любов, наполеглива щоденна праця, людяність та підтримка близьких.
Мій батько був євреєм за національністю, та у ті часи це не було таким бонусом, як зараз, а із точністю до навпаки. Мама – мудра жінка, щоби вберегти мене від утисків, від яких тоді потерпали особи єврейської національності, записала мене на своє прізвище. Та, правду кажучи, у подальшому мене це не дуже вберегло від «незручних» запитань. У своєму житті я мав чимало принизливих з’ясовувань з цього приводу.
Коли почалася війна, батька одразу призвали на фронт, ми залишилися з мамою. Набідувалися. У сорок шостому тато повернувся додому і буквально з перших днів влаштувався прасувальником на швейну фабрику. На той час ми вже винаймали житло на Чечорі, а там майже всі займалися кустарним промислом. Мої батьки приєдналися до «комуни» й почали опановувати пошиття валянок та капців. Навчили й мене. Але грошей на життя не вистачало настільки, що я не пішов у сорок п’ятому до школи, хоча, пам’ятаю, що мріяв про це. Мені просто не було у що вдітися та взутися. Першокласником став тільки наступного року.
– Володимире Іллічу, що вам згадується зі шкільних років?
– Я пішов у перший клас школи N19, її двоповерхова будівля збереглася й до наших часів. Нині це приміщення п’ятого ліцею. Будівля розташована навпроти фірмового магазину «Ятрань», що по вулиці Шевченка. А на той час це була чоловіча школа. Я швидко потоваришував зі своїми однокласниками – Валерою Мунтяновим, Володею Гринбергом, Олексієм Геруштою, Володею Терещенком, Віктором Баранчуком, Ігорем Винокуровим… Список можна було б продовжувати й далі. Вважаю, що перш за все нас поєднало захоплення футболом. У ті часи, мені здається, інших розваг, окрім спорту та художньої самодіяльності, для дітей не було. Хоча можу помилятися, адже я був цілком захоплений футболом.
У сорок сьомому почався голод. Ми швидко росли і дуже хотіли їсти. Бувало, з Вітею Баранчуком заходили після занять на базар і чекали, коли люди закінчать роботу й ми зможемо поласувати тим, що залишилося від торгівлі. А що тоді могло залишитися – всілякий непотріб, відходи… Бувало, що ми крали яблука, груші та інші фрукти у сусідських садах та на теріторії Будинку відпочинку заводу «Червона зірка». Одного разу нас там спіймали охоронці й привели до директора. Його прізвище було Герасимов. Він провів з нами виховну бесіду, а потім… нагодував. Сказав: «Заходьте, хлопці, розповідайте про свої справи». Ми почали заходити, й він завжди нас підгодовував.
– Пане Володимире, ви багато розповідаєте про тих, з ким товаришували у житті, з ким і понині приятелюєте. Що для вас дружба? Можливо, щось порадите молоді? Ну, наприклад, що треба знати й вміти, щоби зберегти дружні стосунки? Яким має бути друг?
– Дійсно, я маю багато друзів. З Ігорем Винокуровим підтримував дружбу все життя, починаючи з дитячих років. Він жив у Ризі, навіть був Почесним громадянином цього міста, адже, втративши обидві ноги під час авіаційної аварії, на протезах продовжував працювати на флоті, вести активний спосіб життя, займатися громадською діяльністю. Незважаючи на те, що ми жили у різних містах, ми були близьким друзями – постійно спілкувалися по телефону, їздили у гості один до одного.
Я вважаю, що захоплення спортом у дитинстві певним чином сформувало мій характер й окреслило кардинальні життєві позиції, це стосується й моїх дузів. Нам пощастило, адже вчителем фізкультури у нас був Олексій Лукич Півень, першим тренером з футболу – Павло Тимофійович Дудник. Саме їм ми зобов’язані захопленням багатьма видами спорту та своїми першими спортивними досягненнями. З самого початку вони привчали нас до самодисципліни й вміння контролювати свої емоції та дії, поважати думку іншого, а це важливо не лише на футбольному полі, а й у повсякденному житті. Робота в команді – це перш за все вміння слухати інших, підтримувати й допомагати один одному, здатність розуміти без слів. Та й взагалі, спорт вчить не здаватися перед труднощами. Впав – піднявся – біжи далі – не повторюй помилок. Навіть маленькі досягнення в спорті допомагають людині відчувати власну значимість, усвідомлювати свої можливості. Всі ці надбання я переніс у своє доросле життя й щодня користувався ними.
Олексій Лукич був високоосвіченою, духовно розвиненою людиною, крім спортивних настанов, вчив нас любити книгу, сприяв нашому духовному розвитку. А ще я йому був дуже вдячний за те, що коли ми писали диктант, він часто приходив у клас й ходив поміж рядами і непомітно вказував на помилки. У молодшій школі саме Олексій Лукич був моїм кумиром, його міцний заміс допоміг мені потім з честю пробігти свій дуже нелегкий марафон – марафон, довжиною у життя.
– А з ким ви товаришували, товаришуєте у дорослому житті? На чому тримається ваша дружба?
– Багато років моїм найліпшим другом був Володимир Іларіновіч Яринич – головний лікар обласного онкодиспансеру. Світла йому пам’ять і Царство Небесне. Я познайомився й затоваришував із ним та з Анатолієм Степановичем Фабрикою у 1974 році, під час навчання на вечірньому відділенні університету марксизму-ленінізму. У нас були невичерпні теми для спілкування, можливість відверто, без осуду висловлювати свою думку. Ми полюбляли перекинутися анекдотом або посміятися над комічними випадками життя. Нам подобалося разом переглядати старі фільми, фотографії, або подивитися, а потім обговорити щось новеньке. З Володимиром Іларіоновичем ми разом неодноразово їздили на відпочинок до Криму, Миргорода, Трускавця, побували у Єгипті та Арабських Еміратах.
Дружба – це те, чого потребує моя душа. І це не пафосні слова, я дійсно так відчуваю. Щоби тебе поважали друзі, треба мати відкрите і чесне серце. Дружба не залежить від статусу чи досягнень, а лише від того, що ти готовий віддавати, не очікуючи нічого натомість. Дружба – це вміти бути поряд як у радісні, так і у важкі моменти життя, вміння розуміти, підтримувати й допомагати. Саме це робить людину справжнім другом.
– Володимире Іллічу, з вашої розповіді можна зрозуміти, що захоплення футболом у дитинстві могло посприяти у подальшому вибору вами спортивної кар’єри. Однак що вас привело на швейну фабрику?
– Дійсно, я мріяв про професійне заняття футболом, але сталася біда. Коли я навчався у восьмому класі (нас вже перевели у школу N11 до змішаного класу, адже у 1953 році після проведення шкільної реформи були скасовані окремі чоловічі і жіночі класи), під час гри я отримав важку травму правого гомілкового суглобу, яка у подальшому ускладнилася кістковим туберкульозом та остеомієлітом. Я майже рік провів на лікарняних ліжках, навіть була загроза взагалі залишитися інвалідом на все життя, та, завдяки зусиллям лікарів, минулося. За час хвороби та одужання я суттєво відстав у навчанні від своїх товаришів, тож у дев’ятий клас вже не пішов, та й заняття спортом на деякий час вимушений був припинити. На той час мені вже виповнилося 17 років, треба було допомагати батькам утримувати родину. Я пішов працювати на овочеву базу, що на Балашівці. Збивав ящики для овочів. Та робота була не по мені. За декілька місяців я так травмував молотком ліву руку, що тато сказав: «Збивати ящики більше не будеш. Будеш з нами разом шити валянки». Я погодився, але моєю рожевою мрією залишався завод «Червона зірка». Дуже хотів там працювати.
Тато на той час так і працював прасувальником на швейній фабриці (тоді вона вже мала назву «імені 30-лєтія ВЛКСМ»), а після роботи шив валянки і капці разом зі мною та мамою. У 1957 році він захворів й звернувся з проханням до директора фабрики Михайла Ісааковича Фільштейна дозволити мені, поки він одужуватиме, підмінити його на посаді прасувальника. Михайло Ісаакович дозволив. Тож 27 вересня 1957 року почався мій виробничий роман із швейним виробництвом.
– А якою була фабрика у 1957 році?
– На той час фабрика розташовувалась недалеко від річки, навпроти кінотеатру «Сівашець» у старому, занедбаному будинку, який постійно відвідували… жаби. Вони потрапляли до виробничих приміщень якимись підземними каналами й ховалися під плінтусами. Бувало, що й нахабно стрибали по цехах, як у себе вдома. Щоразу перед зміною робітникам доводилося з ними воювати. Працювало на той час на фабриці приблизно 300 осіб, в основному жінки. Та згодом підприємство отримала нове приміщення, це був 1960 рік, а на місці старого побудували магазин «Дитячий світ».
– Чи пам’ятаєте ви свій перший робочий день?
– Пам’ятаю до дрібниць. Сповнений відповідальності, я вперше прийшов на другу зміну й розгубився – там майже не було чоловіків, тільки дівчата та жінки. Ох, нелегкою для мене видалася та зміна… І не тільки тому, що робота прасувальника була однією з найважчих (зараз цей процес автоматизований, а тоді все було вручну) – пар, котли, преси… Дівчата, спостерігаючи за моїми зусиллями, сміялися й підначували, мовляв, «швачка псує – прасувальник ладу дає». Ми тоді шили якісь примітивні пальта, чоловічі штани із тканини «патріотик», білизну для військових. Все. Та мені сподобалося працювати у колективі, подобалася загальна атмосфера, що панувала там. А там – життя кипіло. Я наче знову народився й відчував себе тою рибою, яку кинули у воду – поновив заняття спортом й навчання у дев’ятому класі вечірньої школи робітничої молоді, увійшов до комсомольського активу виробництва. За рік став заступником комсорга фабрики й досить пристойно закінчив десятий клас.
А 1960 рік став для мене визначальним – за три місяці (з травня по серпень) відбулося три найважливіших події у моєму житті. По-перше, я одружився на прекрасній дівчині Вірочці, вона працювала контролеркою на фабриці, а я як прасувальник здавав їй продукцію. Так і познайомились, а потім закохались одне в одного. По-друге, мене як активіста й одного з кращих працівників фабрики направили на навчання. Я здав п’ять екзаменів і став студентом стаціонарного відділення Київського технологічного інституту легкої промисловості. Того ж місяця вступив до лав Комуністичної партії.
Моє студентське життя летіло, саме летіло, за таким графіком: зранку я біг на заняття, а після занять знову біг – на всілякі підробітки. Не цурався жодної роботи – розвантажував вагони, працював охоронцем, згрібав листя у Голосіївському парку, навіть чистив там туалети. Був і інструктором з фізкультури, і робітником на кондитерській фабриці. Для мене це не було чимось «надто», з дитинства я звик до щоденної праці. Крім того, у травні 1961 року я став батьком – дружина подарувала мені сина Олега. Треба було забезпечувати не тільки себе, а й утримувати родину.
Після закінчення інституту, відхиливши пропозиції вступу до аспірантури та направлення до потужних швейних підприємств Криму й Дніпропетровська, я повернувся до своєї alma mater (фабрика вже була на новому місці, там, де знаходиться і зараз – по вул. Маланюка, 2). Тоді вона мала назву «Спецодяг» й тут працювало більше двох тисяч робітників у дві зміни. Розпочавши свою діяльність на посаді технолога підготовчого цеху, я з головою поринув у роботу. Це була надзвичайно відповідальна посада, адже вона давала старт всьому виробничому процесу. Якщо зробив помилку – неправильно розкроїв, розрізав – то вона потягне за собою помилки на інших операціях, у підсумку – вся робота нанівець. А це ж державні гроші, робота багатьох людей. На той час ми переважно шили спецодяг на замовлення Міноборони, в тому числі – костюми хімзахисту Л-1; також – чоловічі костюми, жіночі пальта, плюшеві жакети, одяг для дітей дошкільного віку. Коли сталася аварія на ЧАЕС, то з першого дня ліквідації наслідків у цих костюмах працювали ліквідатори.
– Виходить, що права на помилку ви не мали?
– Виходить, що так. Але ми усі живі люди, без помилок не обходилося, та все ж таки намагалися їх уникати. І я докладав до цього чималих зусиль. Недарма продукція швейної фабрики завжди користувалася неабияким попитом як у нашому місті, так і за його межами. Два наших вироби навіть отримали державний Знак якості. Це означало, що їхня якість відповідала вітчизняним та європейським стандартам. Я радів і радію з того, що був до цього причетним.
– Володимире Іллічу, ви обіймали посаду генерального директора Кіровоградського виробничого швейного об’єднання “Зорянка” більше 30 років. Чи важко було керувати жіночим колективом? Який відсоток жінок, якщо пам’ятаєте, тоді був задіяний у швейному виробництві і що це означало для керівника підприємства?
– Взагалі, на швейному виробництві задіяно приблизно 75% жінок – це у нинішній час, а тоді, коли я починав працювати, напевно, було близько 90%. Керувати жіночим колективом – це непроста робота, певною мірою це схоже на мистецтво, яке вимагає не тільки фахової й психологічної підготовки, терпіння, розуміння, щирості, а й творчого підходу. Щоби створити колектив однодумців, я не шкодував ані часу, ані зусиль.
Жіночий колектив у порівнянні з чоловічим більш вразливий, більш емоційний, ледь що – в крик або у сльози. Але треба розуміти, що в кожної працівниці є родина, і для неї найважливіше за все – батьки, діти, чоловік. Зі своїми проблемами вони приходять на фабрику, а якщо самі проблему вирішити не можуть, звертаються до подруг, адміністрації, й директор – не виняток. У когось чоловік п’є, гроші додому не приносить, у іншої – «руки простягає», а в когось батьки захворіли, треба в село поїхати, або дитина з температурою… Та ви навіть не уявляєте, чим доводилося займатися, аби все владнати заради стабільної роботи підприємства. У кожної «зоряночки» свій характер, свій темперамент, своя життєва історія — це все треба було враховувати при спілкуванні.
Та моя діяльність на посаді директора підприємства почалася не з 1977, а з 1973року, коли у 35 річному віці я очолив колектив швейно-галантерейної фабрики Кіровоградської облспоживспілки. Це був дуже ризикований крок як з мого боку, так і з боку керівників більш високого рангу, які, помітивши в мені “лідерську жилку”, запропонували зайняти цю посаду. На той час я працював на швейній фабриці начальником ОТК і ще не мав належного керівного досвіту, а швейно-галантерейна фабрика була збитковим підприємством, її склади “тріщали” від нереалізованої продукції, а виробничі приміщення мали дуже непоказний вигляд. Але я ризикнув й ані разу не пошкодував про цей свій крок, тому що саме тут я опанував ази керівництва, повною мірою усвідомив тягар відповідальності, який щодня повинен вміти втримувати директор підприємства, навчився комунікувати з колективом.
Не можу не згадати старших колег, які ділилися зі мною своїм досвідом, виховували мене як керівника. Це Анатолій Трохимович Бурковський, Олександр Федорович Романенко, Володимир Пантелейович Тимошенко… Список можна продовжувати. Також мене виховував і колектив підприємства. Зі свого боку я незмінно заохочував ініціативу від працівників, щоби кожна людина відчувала себе не просто частиною команди, а її цінним елементом, адже з самого початку діяльності на посаді директора за найважливіше я вважав створення атмосфери взаємної поваги та згуртованості колективу. Задля цього завжди дотримувався кількох принципів – уважно вислухати, зрозуміти проблему, допомогти вирішити її, бути авторитетним, професійним та справедливим у прийнятті рішення.
Мені завжди, а з початку діяльності – особливо, у прийнятті рішень або для виконання складних виробничих завдань допомагало спілкування з колегами, була необхідна й важлива думка як головного бухгалтера або економіста, так і простої робітниці. Саме до головного бухгалтера я звернувся за порадою у перший день на посаді директора швейно-галантерейної фабрики. «Що, на вашу думку, треба насамперед зробити, щоби вивести фабрику з жахливого становища, вберегти від банкрутства?» – запитав я її. Вона дала мені кілька слушних порад, до яких я прислухався перед тим, як розпочати перебудову виробництва і, не вдаючись у подробиці, зауважу, що через півроку підприємство стало прибутковим.
Що стосується складнощів… Звичайно, траплялися й труднощі, й конфлікти, й непорозуміння. У таких випадках я завжди шукав компроміс і прагнув зрозуміти мотиви усіх сторін, згладити гострі кути й створити атмосферу взаємоповаги.
Я, дійсно, вважаю за головне – ставитися до людей із повагою, і тоді колектив стає справжньою рушійною силою, бо працівники — й не тільки жінки, вкладають душу в свою справу, особливо тоді, коли їхній внесок помічають і визнають.
Цих принципів керівництва я додержувався і тоді, коли через три з половиною роки повернувся на рідну швейну фабрику на посаду головного інженера, у 1977 році очолив колектив Кіровоградського виробничого швейного об’єднання, з 1999 по 2013 рік був генеральним директором Відкритого акціонерного товариства «Кіровоградська швейна фабрика «Зорянка».
– Які основні виклики ви зустрічали під час керівництва швейною фабрикою і як їх долали?
– У часи планової економіки (це наприкінці 70-х і початку 80-х років минулого століття) фабрика працювала в умовах жорстких виробничих квот, диктованих “згори”. Планові завдання часто не враховували реальних можливостей підприємства, бракувало сучасного обладнання, а сировина іноді надходила із затримками або низької якості. Щоби забезпечити вчасне постачання матеріалів і ринок збуту, я не сидів на місці. Складно сказати, де я тільки не побував в Україні для налагодження ділових контактів, та й в інших республіках СНД також. Щоби забезпечити безперебійну роботу підприємства, часто використовував особисті контакти. Також своїми силами ми ремонтували й самотужки вдосконалювали наявне обладнання та виробничі процеси. Були моменти непорозуміння з владними структурами, але я завжди намагався працювати на користь підприємства і йшов на компромиси там, де це було можливо. Де компроміс був недоцільним, ставив питання руба. Дехто називав мене «колючиим Курбатовим».
У 80-х роках на швейній фабриці, а вона складалася вже з трьох потужних підприємств, які були розташовані у Кропивницькому, Олександрії й м. Балта Одеської області, вже налічувалось 5 з половиною тисяч працівників. Робота була напруженою, адже ми значно розширили асортимент продукції – шили спецодяг хімзахисту й стильні дублянки, дитячий одяг й чоловічі костюми. Та все ж таки справжнім ексклюзивом були наші жіночі пальта з чорнобуркою, песцем, норкою! Вони користувалися надзвичайним попитом.
Однак на застарілому обладнанні, як його не підлаштовуй, далеко не попливеш. Фабрика потребувала модернізації, але коштів на це бракувало. Тому в 90-х роках ми почали брати участь у державних та міжнародних програмах підтримки легкої промисловості, також довелося шукати інвесторів і налагоджувати ділові зв’язки з Німеччиною, Францією, Італією, Англією тощо. Грошей не вистачало. Іноді я змушений був укладати найважливіші контракти, як кажуть, під «чесне слово». Та треба сказати, що я ніколи не зрадив своєму чесному слову – як пообіцяв, так і зробив. Мені вірили закордонні інвестори й поважали мої ділові якості, тому у складні часи перебудови й тотальної економічної кризи в Україні партнерами «Зорянки» стали такі відомі фірми, як «Montana», «Betti Barkli», «Cop. Corine», «Lener Cordier», «Marks and Spenser» та деякі інші, що значною мірою допомогло підприємству залишитися на плаву й наростити виробничу потужність, а найголовніше – дати впевненість у завтрашньому дні й фінансово забезпечити життя майже п’яти з половиною тисячам працівників підприємства та їхнім родинам.
Скажу відверто, що б не відбувалося у державі, кадрове питання для мене завжди було основним. Під час кризи зарплати були низькими, бували й затримки з виплатою. Аби утримати людей, ми широко започаткували соціальні програми, зокрема такі, як продовольчі пайки, здешевлення обідів, використовували преміювання й таке інше. Часто проводили колективні збори, на яких обговорювали не лише виробничі питання, а й те, як удосконалити умови праці, урізноманітнити дозвілля, покращити побут. Моїм заступником по соціальному розвитку на той період був Віктор Олександрович Копєйкін. Прекрасний фахівець, щира та ініціативна людина. Нашими першими кроками було завершення будівництва дитячого садочка на 80 місць та ремонт гуртожитку. Я особисто їздив на комбінат до Херсона, щоби закупити приліжкові килимки для гуртожитку, дбав про те, аби були придбані зручні меблі, сантехніка. За досить короткий період побудували турбази в Обознівці та Кароліно-Бугазі, піонерський табір у Трепівці. Деревину для спорудження будиночків піонерського табору закуповували в Закарпатті. Унікальним було те, що кімнати були гарно обладнані й розраховані на перебування двох дітлахів у кожній. Вартість профспілкової путівки для працівників фабрики була мізерною. Транспортом також забезпечувала фабрика. (Володимир Ілліч сумно зітхає і додає): – Зараз у піонерському таборі все розібрано, розкрадено, знівечено. Авжеж! Прийшла приватизація і цим дехто скористався у корисних цілях.
Під час перебудови ми також налагодили співпрацю із сільськими господарствами області на взаємовигідних умовах – працівники фабрики допомагали обробляти лани, вирощувати та збирати врожай, а колгоспи давали нам можливість закуповувати сільгосппродукцію по собівартості. За таких умов ми закуповували продукти також і для нашої їдальні. Був період, коли умови співпраці стали для нас невигідними, тоді я відкрито про це заявив на сесії обласної ради й зробив все від мене залежне, аби припинити цю взаємодію. Недарма ж мене називали «колючим Курбатовим».
Та я ніколи не дозволяв собі позбавити премії працівника за запізнення або за якісь випадкові огріхи, розуміючи, що є транспортні проблеми, хвороби чи взагалі – сімейні обставини. Виняток становив хіба що якийсь затятий нероба.
Керівництво фабрики заохочувало та створювало всі умови для подальшого навчання працівників у технікумах та ВУЗах, активно діяла школа наставництва, задля підготовки власних високопрофесійних кадрів на підприємстві була запроваджена операція «Резерв». Перспективним працівникам надавалась можливість пройти унікальну практику – спробувати свої сили на більш відповідальних посадах. Наприклад: вправна робітниця могла спробувати себе протягом двох тижнів на рік на посаді майстра, майстер — на посаді начальника цеху, начальник цеху – на посаді керівника підприємства. Дійсно, у своєму експерименті ми дійшли навіть до посади директора фабрики. Замість мене також працювали по два тижні працівники, що мали гарні ділові та лідерські якості. Багато з них без відриву від виробництва закінчили технікуми, вузи, дехто навіть захистив дисертацію, використовуючи матеріали виробничих процесів фабрики, або розробивши та втіливши раціоналізаторські пропозициції. Наприклад, Віра Олексіївна Пустовіт також пройшла шлях від швачки до директора швейної фабрики «Зорянка» і замінила мене на цій посаді у 2013 році.
Після зміни люди мали можливість реалізувати себе за різними напрямками творчої діяльності чи в спорті. У нас була прекрасна художня самодіяльність – хор чисельністю 50 осіб, вокально-інструментальний ансамбль «Лада», а це – унікальні костюми, сяючі обличчя, цікаві програми на кожне свято, концерти та різні конкурси… Також намагалися створити відчуття родинності у колективі – разом святкували дні народження та інші свята. Тільки на кіровоградській «Зорянці» свого часу було 65 Тетян. Тож 25 січня – це завжди пишне свято на фабриці.
Традиційно вшановували й ветеранів праці та передовиків виробництва. Я дуже хочу, щоб хоча би невелика частина тих традицій збереглася у наступних поколіннях колективу «Зорянки».
Олена БАРАНОВА
