Цивільні та військові існують у різних світах, влада ігнорує запити підрозділів, а людина зі зброєю сприймається в тилу вже не як захисник, а як порушник спокою та потенційний терорист. І все це означає, що, як це не дивно і не дико, до перемоги нам зараз набагато далі, ніж на початку великої війни.
Про ці тривожні зміни у суспільстві та про «воєнний стан не для всіх» ми говоримо з кропивничанином Олександром Дьомичем – офіцером, правоохоронцем з 26-річним досвідом, який став на захист країни ще в часи АТО. Нині вже четвертий рік знову відстоює державу – він офіцер управління 3-го мехбату 47-ї ОМБр, тієї самої легендарної «Магури», яка незмінно знаходиться на найгарячіших напрямах фронту.
– Пане Олександре, ми усі пам’ятаємо черги, які стояли до ТЦК у перші дні повномасштабного вторгнення. І бачимо, як усе змінилося: ухилянти, бусифікація, підпали автівок військових… Як думаєте, що пішло не так і де ми звернули не туди?
– Дійсно, тоді підйом та самомобілізація були неймовірними. Навіть з –за кордону поверталися сотні, якщо не тисячі чоловіків, які мали там успішні бізнеси та добрі заробітки. В нашій бригаді теж таких – чимало, багато хто вже загинув, повернувшись з чужини захищати рідну землю. Зараз все навпаки – ті, хто міг би змінити нас на війні, шукають будь-які способи та лазівки й утікають за межі країни. Чому так? Бачу кілька моментів. Перше й найголовніше – відсутність мотивації у тих, хто мав би вже бути у війську. Тобто вони не мають відчуття обов’язку перед державою та навіть перед своїми родинами, які вони повинні захищати. Зараз 99 відсотків тих, хто приходить до підрозділів ЗСУ – бусифіковані. А отже є немотивованими та не бажають навчатися, вдосконалюватись, опановувати необхідні навички, аби успішно виконувати бойові завдання.
Звичайно, треба говорити і про розмір виплат, які і зараз неспівмірні з тими стресами, з тими психофізіологічними змінами, які мають бійці, що виконують реальні бойові завдання, ще й протягом тривалого часу та майже щоденно…
– Але ж той, хто не пішов воювати, умовно кажучи, за сто тисяч гривень, той і за двісті навряд чи піде…
– Так і є. Тому головною проблемою я вважаю величезну – і вона продовжує поглиблюватись – прірву між військовими та цивільними. Це вже два різних світи, які на тепер навіть волонтери не можуть «зшити»…
– То виходить, скоро військові будуть чути оте саме «ми вас туди не посилали»? А може, вже так і відбувається?
– На жаль, так, вже є. І я зіткнувся з таким ставленням особисто – як представник свого підрозділу. Зокрема, була ситуація, коли я, маючи ще до війни певну відомість у суспільстві, непогану репутацію, зміг зконтактувати з кількома громадами, аби вони нам виділили кошти на дрони, субвенцію. Тоді я особисто приїздив на сесії міських та сільських рад, мене слухали, дякували… Але от Маловисківська міськрада тоді просто шокувала, хоча й маю у тій громаді чимало друзів. Я був там двічі – з офіційним запитом від підрозділу на перерахування нам коштів. Ми давали запит на півмільйона гривень – на два дрони. Кошти не такі й великі, в їх бюджеті вони були. Але нам погодились дати…лише сто тисяч. Це навіть не пів дрона! Тож нема було за що й дякувати.
– А як у таких питаннях поводиться Кропивницька міськрада?
– Ще гірше. Це взагалі повний сором! В січні цього року ми звернулись до громад – знову по дрони, адже на той час втрачали їх до півтора десятка за добу – такі були жорсткі бої. Нагадаю, наша бригада вже котрий рік воює на найгарячіших напрямках, а дрони нині – взагалі наше все, наші очі, без яких ми втрачаємо техніку і, головне, людей… Та повернімося до міськради. Виявилося, що той наш лист у них дивним чином…загубився. Я привіз його повторно, зареєстрував у канцелярії. Та за три тижні відповіді так і не надійшло. Більше того, коли я особисто прийшов до міськради, аби її отримати, мене туди…навіть не пустили – мовляв, зі зброєю не можна. Але ж моя зброя – зареєстрована, табельна, тож і віддати її «у комірку» я не маю права – лише передати старшому керівництву підрозділу…
– То виходить, тепер озброєна людина у пікселі сприймається – навіть на рівні влади – вже не як захисник і рятівник, як було на початку, а як можливий заколотник чи небезпечний терорист?
– Виходить, що так. І ця трансформація дуже тривожна. Запити підрозділів ігноруються, військових обмежують у взаємодії з владою… Багато виникає запитань. І це при тому, що ми не просимо їжу чи взуття, самі оплачуємо оренду помешкань, де розташовуємось, платимо комунальні господарям. Але найбільше коштує ремонт техніки, це великі гроші, які ми теж дістаємо з власних кишень, бо розуміємо, що зараз воєнний стан, і коштів у держави на все не вистачає. Але ж в громадах ці кошти є!
– На зупинки, наприклад…
– Та це мене взагалі обурило: коли у Кропивницькому міняють зупинки, кожна з яких коштує як п’ятнадцять дронів! Але ж кожен дрон – це як мінімум одне збережене життя. Чи коштує одна зупинка життя п`ятнадцяти людей?! Дрони нам зараз потрібні, як повітря, без них воювати неможливо…
– А як так сталося, що на четвертому році війни це ще треба пояснювати? Чи не «ще» треба, а «вже» треба? І чи не означає це, що зараз ми – далі від перемоги, ніж були на початку?
– На жаль, так і є. І це відчувається в усьому: у ставленні місцевої влади до потреб військових, у забезпеченні нас бойовою технікою, у тотальній демотивації війська, у тому числі – обіцянками скорого закінчення бойових дій. Адже – щодо останнього – хто ж захоче загинути наприкінці війни? Тож і настрої воювати далі – відповідні…
– До речі, як ви та ваші побратими реагуєте на оте сакраментальне: «А коли це все закінчиться?» Саме у такому формулюванні запитання.
– Про це питають ті, хто самі «воюють» лише на дивані або – втікши за кордон. Загалом намагаюсь підібрати пристойні слова у відповідь. А щодо того, коли – думаю, що за таких темпів мобілізації та «допомоги» війську війна триватиме ще років десять, якщо не довше.
– Ще одне сакраментальне: «Хлопці прийдуть – порядок наведуть». Виходить, що хлопці воювали там, а потім мають прийти й розгрібати безлад ще й тут?
– Дійсно, приїжджаючи в тил у відпустки чи на лікування, ми бачимо все – і хабарництво, і розтринькування коштів не на оборону, а на якісь чиновницькі забаганки чи ті ж зупинки тощо. Але ж зупинкою танк не зупинити! Про це та про інше я після війни мовчати не буду! Мають бути певні пріоритети, треба закривати потреби військових, а не робити вигляд, що війна десь далеко і сюди не дійде. Тож запит у військових на прозорість, порядність, справедливість влади та суспільства дійсно є і він буде лише посилюватись. Інакше буде, як з Грузією – коли там відбулися значні реформи, була подолана корупція, країна впевнено йшла до Європи. А потім прийшла проросійська влада, і всі ці досягнення були знівельовані. Якщо так станеться й у нас, це буде зрадою тих, хто загинув за країну.
– Що, по-вашому, треба зробити, аби такого не сталося? Як не допустити цієї зради?
– Передусім кожна свідома людина має запитати себе: що я маю зробити, щоби ця війна не перейшла у спадок наступному поколінню і щоб наші діти мали змогу жити у вільній та незалежній країні. У себе запитати, у своєї совісті. Найперше це мають зробити депутати, посадовці, аби зараз військові могли виконувати свою роботу по захисту держави. А не за найменшу допомогу розраховувати на грамоти від командирів частин, аби потім козиряти ними на виборах…
– Тобто кожна громада має існувати як держава в мініатюрі – з єдиною стратегічною ціллю та однаковими пріоритетами? Як бджолиний рій у сотах? І керівники мають мислити в унісон, розуміючи, що саме є зараз найважливішим…
– Саме так! Пріоритети мають бути єдиними, а не так, як зараз – в кого зупинки, в кого клумби, в кого сміттєвози… Треба ототожнювати себе з державою, а не царювати кожен на своїй території, у своїй вотчині. Так само і бізнес, ухиляючись від податків, має розуміти, що коли не допомагати військовим, ЗСУ, цього бізнесу скоро не існуватиме чи його забере ворог.
Без розуміння цього, без спільних дій заради перемоги, країну нам не відстояти і державу не зберегти. Якщо ми там – за вас, то і ви тут маєте бути за нас і для нас.
Спілкувалась Оксана ГУЦАЛЮК
