Ім’я Миколи Миколайовича Цуканова добре знане у Кропивницькому. У минулому – комсомольський лідер, активний громадський діяч, депутат міської та обласної рад шести скликань, заступник мера, підприємець. Нині – засновник картинної галереї, меценат, колекціонер, автор численних книжок про історію нашого міста, історію свого роду, про духовні цінності, про життя. Це не просто перелік посад і статусів. Це – історія еволюції душі, яка не зупиняється, не застигає у минулому, а постійно шукає нове.
І навіть сьогодні, проживши десятки років і пройшовши тисячі доріг, Микола Миколайович не втрачає юнацького запалу – знову й знову дивує своїми ідеями, проєктами, несподіваними творчими поворотами.
Щоби наблизитися до розуміння феномену Миколи Цуканова, я завітала до його духовної оселі – галереї «Єлисаветград». Це не просто виставковий простір – це місце сили, де тиша дихає змістом, а картини, старовинні фотографії й артефакти промовляють красномовніше, ніж будь-які слова. Там час завмирає, даючи змогу відчути глибину світогляду Миколи Миколайовича та його любов до рідного краю, людей, мистецтва.
– Миколо Миколайовичу, які спогади з дитинства залишили найглибший слід у вашій душі?
– Щиро дякую вам за увагу та можливість висловиться, як раніше шуткували, «дрібному політичному діячу часів Алли Пугачової та ансамблю «Boney-M». А якщо серйозно, то, повертаючись спогадами у дитинство, передусім згадуються найрідніші – мама, бабуся, брати, наша квартира №2 і наш двір на вулиці Нахімова, 250 в Ізмаїлі, куди ми заселилися далекого 1966 року. Це був новенький двоповерховий будинок на вісім квартир, який збудували для працівників судноремонтного заводу. Там працювала у планово-економічному відділі наша мама – Олександра Трохимівна, Шурочка, як тоді її називали бабуся й друзі. До переїзду вся родина – мама, бабуся й ми, троє дітей, майже десять років мешкали у флігелі родини Узунових загальною площею 15 метрів. Він був хоча й затісний, зато теплий та затишний. Моїми першим друзями були старші брати Юра й Володя, а також сіре пухнасте кошеня та маленькі, як квіти кульбабки, курчата.
Я добре пам’ятаю той день, коли мама вперше привезла нас на оглядини нової квартири… Моє маленьке дитяче серце просто не спроможне було вмістити те море світла, яке лилося з високих, майже безмежних вікон. Не вікна – а портал у сонце! Для мене найбільшим щастям стала новина, що я, маленький хлопчик, разом зі старшими братами Юрою й Володею вперше в житті буду мати власну кімнату! Це було справжнє потрясіння, а ще – народження дивного відчуття, відчуття власного дому – справжньої фортеці, де нам усім нам буде затишно, тепло, безпечно.
– То ви родом з Ізмаїлу?
– Я народився у Кіровограді 21 липня 1957року. Наша родина мешкала на Балашівці. Батько працював у міліції, мама вела домашнє господарство, виховувала дітей. Згодом батько почав випивати, мама не змогла з цим змиритися й вирішила покинути його. Тому я, трирічний, і мої старші брати Юра та Володя переїхали разом з нею до бабусі Пелагеї Михайлівни (бабусі Полі) до Ізмаїлу. Це був 1960 рік. Мама й бабуся були головними опорами нашого дитинства. Вони були й залишаються, навіть, коли їх вже немає у цьому світі, опорою всього мого життя.
Бабуся днями поралася по господарству, а у 60-ті роки минулого століття це означало: прання вручну, щоденне готування їжі на керогазі, потім – на примусі (для молоді значення цих слів не відомі). У нас не було холодильника, телефону, телевізора. Та ми про це навіть і не мріяли, але повсякчас відчували бабусину увагу, любов та турботу. Все життя зберігаю в пам’яті тихе сяйво її очей та тепло рук, які ніжно торкалися мого чола, або поправляли комірець на моїй щойно випрасуваній нею сорочечці. Тож моє дитинство було зігріте не лише південним сонцем, а насамперед любов’ю та турботою мами й бабусі.
Мама багато працювала, але завжди знаходила час, щоби в усіх трьох перевірити щоденники, допомогти у виконанні домашніх завдань, поговорити сам-на-сам, якщо у когось з нас виникали проблеми, просто лагідно обійняти… Вона ніколи не підвищувала голос. Тільки поглядом давала зрозуміти, що невдоволена. Ми дуже любили нашу матусю, пишалися нею, намагалися зайвий раз не хвилювати. Кожен з нас, братів, мав свої обов’язки і намагався добре їх виконувати. Правду кажучи, завдяки вихованню, ми багато чого вміли й були досить самостійні. Мені було десять років, коли мама вийшла заміж вдруге й народилася сестричка Наталочка. Я щодня був «на підхваті» – бігав на молочну кухню за прикормом для малечі, а потім у вільний час гуляв з нею на вулиці – возив у колясці. Коли мені було дванадцять років, мама захворіла й потрапила до лікарні. Лікар сказав мені, що їй потрібне дієтичне харчування. Тож треба було сходити на базар, купити там судака, почистити, зварити бульйон і віднести його мамі. З усім цим я впорався без проблем. А мій старший брат Юрко вирішив зробити подарунок матусі на 8 березня – у залі на шпалерах він намалював прекрасну червону троянду з краплями роси на пелюстках. До речі, це був його перший малюнок, який дав поштовх на все життя. Юрко захопився малюванням і згодом став справжнім, професійним художником. Цю троянду після кожного наступного ремонту мама щоразу вирізала зі старих шпалер й переклеювала на нові.
– Миколо Миколайовичу, а що згадується вам зі шкільних років?
– Завжди з глибокою вдячністю згадую свою першу вчительку – Ганну Іванівну Бутенко. Чудова жінка, з посмішкою на вустах і з великим любячим серцем. Можливо тому, що я був дуже верткий, чи тому, що я, зростаючи безбатченком, міг бути «проблемним» хлопчиком, у перший же день навчання Ганна Іванівна посадила мене за першу парту – прямо навпроти себе! Та я сприйняв це за велику честь й пишався собою, тому й намагався бути прикладом для інших – чемним, відповідальним, старанним учнем, гідним довіри Ганни Іванівни.
А потім була інша, восьма школа м. Ізмаїла, адже ми переїхали на Нахімова, 250. Саме з цієї надзвичайної події я й почав свою розповідь. Я пішов у четвертий клас. В нашій школі працювало чимало гарних педагогів, але я з особливою вдячністю згадую Тамару Іванівну Родькіну, вона викладала у нас природознавство й мала талант бачити в нас значно більше, ніж просто учнів. Вона вміла розгледіти й зрозуміти дитячу душу. Якось дуже швидко їй вдалося дізнатися про моє захоплення живою природою, відчути мій потяг до тварин (пам’ятаєте, я розповідав про курчат?). Згодом вона навіть довірила мені ключі від шкільного «живого куточка», тож я міг самостійно приходити туди й годувати рибок, черепах, чистити клітки, доглядати за пташками, спостерігати, як розквітають кімнатні рослини. Тут я навчився бути уважним, терплячим і відповідальним. І, можливо, саме тоді я вперше відчув, що любов – це не лише почуття. Це дія.
А ще згадаю таке. Іде урок історії. Його веде директор школи, Іван Макарович Сущанський – суворий, вимогливий, справедливий педагог. І я, хлопчина, який щойно відкрив для себе майора Проніна (Л.Овалов «Пригоди майора Проніна) й захопився його пригодами, сиджу на уроці історії, який веде сам директор… і не можу відірватися від книжки. Я – майор Пронін. Я у іншому світі – у погоні, у боротьбі зі злочинцями, у перемозі. Аж раптом – голос над вухом:
– Цікаво?
Не піднімаючи голови, я щиро відповідаю:
– Дуже.
Мить – і добрий ляпас повертає мене в реальність.
– Цуканов, на перерві зайди за книжкою до мого кабінету, – суворо й лаконічно наказує Іван Макарович.
На перерві, зібравши усю свою мужність в кулак, постукав у двері до кабінету директора.
– Заходь Цуканов, сідай, – він пильно подивився мені у очі.
– Захоплюєшся пригодницькими книжками?
– Так, – відповідаю зніяковіло, а сам тільки про те й думаю, що намагаюся здогадатися, до чого він хилить.
А він несподівано та зовсім не суворо каже: «Це дуже добре, що ти маєш таке захоплення. Можливо, у майбутньому багато хорошого зробиш для людей. Ти знаєш, Колю, я теж маю пристрасть. Захопився ще у студентські роки. Люблю історію і те, що з нею пов’язане. Повертаю – зберігаю історичну пам’ять».
Він підійшов до шафи й достав великий альбом з монетами. Старовинні, дивні, кожна – з історією. Про деякі з них він мені розповів, а одну, яку дістав з шухлядки, навіть, подарував.
– Мати захоплення,- це прекрасно, – авторитетно промовив Іван Макарович. Але воно не має заважати головному. Для тебе головне зараз — навчання. Ти все зрозумів?
Я ствердно кивнув.
– Ну, що ж, тоді я буду вважати, що ми домовилися. Читай. Навчайся. Сміливо йди до своєї мети.
Нам би ще поспілкуватися, але тут, як грім з неба, пролунав дзвоник.
– Все, – промовив Іван Макарович, – біжи на урок, а то спізнишся. – Й пригладив моє скуйовджене волосся.
Це був батьківський вчинок. Невеличкий урок, але запам’ятався мені на все життя.
– Дуже цікава й повчальна історія.
– У дитинстві, юності я був знайомий й товаришував із людьми різних національностей. Ізмаїл на той час був, напевно, найбільш багатонаціональним містом України. Загальна кількість етнокультур сягала до 75 – українці, молдовани, румуни, болгари, росіяни, гагаузи, роми, греки, євреї, вірмени… Друзів я обирав не за національністю, а за суто людські чесноти. Так залишилося і дотепер.
З роками я все частіше згадую одну людину, яка суттєво вплинула на все моє подальше життя. Семен Баришев – літній єврей дядя Сьома. Мені, малому хлопцеві, він був не просто сусідом. Він був взірцем для наслідування. Працював дядя Сьома провідним конструктором на судноремонтному – механічному заводі, на тому ж підприємстві, що й моя мама. Педантичний, глибоко освічений, по-справжньому інтелігентний. І при цьому – доброзичливий, доступний. Він легко спілкувався з усіма – але завжди з повагою. Навіть до нас, дітей, звертався на «ви». Це здавалося дивним, але водночас робило нас… дорослішими. Відповідальнішими.
Він трохи шкутильгав, спирався на тростину вишуканої роботи – ніби з минулої епохи. Йшов повільно, ніби обмірковуючи кожен крок. І хоч ніколи не поспішав, не пам’ятаю, щоб хоч раз запізнився. Розмовляв неквапом, обираючи кожне слово, як годинникар добирає деталь до механізму. І всі слухали його. І не тому, що мусили, а тому, що хотіли почути щось важливе.
Щойно ми заселилися до нового будинку, дядя Сьома ініціював спільноту однодумців. Він запропонував своєрідний колективний «статут життя» – правила взаємоповаги й взаємодопомоги, заходи з благоустрою, тощо. Майже щотижня ми виходили на суботники й «воскресники»: дорослі, діти – усі разом. Хтось підмітав, хтось фарбував, хтось висаджував квіти. І не було жодного, хто ухилявся – навіть думки такої не виникало.
Після спільної праці – накритий посеред двору просто неба стіл. Кожна родина виносила щось своє: хтось пиріжки, хтось домашній салат, хтось вареники з вишнею. І все це було не про їжу – про єдність. Про те, як добре жити поряд, а не просто “по сусідству”. На столі майже ніколи не було спиртного. Але коли дозрівав виноград, у дворі влаштовували свято молодого вина. Збирали врожай разом, віджимали соки, варили сироп – усе це було як обряд. А потім, коли вино дозрівало, прямо серед двору розливали його з великої бочки до бутлів мешканців. Цьому передувала дегустація. Дегустували ті, хто мав на це «професійне право». Та навіть тоді – жодного разу не було п’яного слова, чи образи, чи якогось сорому. Була радість. Проста, щира. Також ми разом збирали й інший урожай – овочі, фрукти. І ділили все рівно – по кількості мешканців у родині.
Наш двір перетворився на сад – не лише з зеленими гілками й трояндами, а з людським теплом. У глибині під керівництвом дяді Сьоми ми, хлопці, облаштували хокейне поле- справжнє, з розміткою, воротами, огорожею. І не тільки тому, що дядя Сьома був палким уболівальником збірної СРСР з хокею. А тому, що дядя Сьома притримувався ще й такої аксіоми: «Керувати – це перш за все передбачати». Завдяки цьому полю до нас почали приходити пацани з усього мікрорайону – достатньо криміногенної Магали: не битись, не з’ясовувати, хто тут головний, а грати у хокей. І в тій грі теж було щось виховне: чесність, командність, витримка. І, головне – Магала нас прийняла. З «чужаків» ми стали «своїми пацанами».
Для нас, братів Цуканових, що росли без батька, та й для інших хлопців, у кого батьки були, приклад дяді Сьоми був безцінним. Своїми вчинками він показував, яким має бути чоловік. Не гучними словами, а щоденними дрібницями: тримати слово, чути іншого, діяти, а не скаржитись. Бути уважним, ввічливим, виваженим, гідним. Брати на себе відповідальність – не коли просять, а коли бачиш, що так треба.
Вже багато років пройшло. Та я, дорослий чоловік, що зробив кар’єру, приймав складні рішення, вів перемовини, іноді «на лезі бритви»; стояв зі своїми пропозиціями перед численною аудиторією – знову і знову вгадую в собі ті риси, які мені непомітно передав дядя Сьома. Завжди пам’ятаю його настанову: «Не вагайся – прийми рішення». Це вже потім я вдосконалив «під себе» цю фразу: «Прийми рішення – стане легше».
– Хто був вашим першим наставником у юності? Яка настанова запам’яталася вам найбільше і, можливо, стала життєвим кредо?
– Та мудрість і людяність, якою з нами щедро ділилися бабуся і мама, настанови вчителів, приклад дяді Сьоми – усе це лягло в основу мого життєвого кредо. Воно майже не змінилося з роками, лише стало глибшим. Сьогодні, майже у сімдесят, я б сформулював його так: «Сій добро, навіть якщо не чекаєш врожаю» та: «Йду своїм шляхом, навіть якщо дорогу ще не проклали».
Але коли мова про юність, то вважаю, що у той час моїм найкращим наставником було саме життя. Суворе, чесне, іноді надміру жорстке, але таке, що вміє навчити.
Якось я застав маму за гортанням старого альбому. Тоді вона вперше показала мені старі чорно-білі знімки, на яких була зображена поруч з молодим чоловіком у військовій формі, обличчям дуже схожим на мене… Як виявилося, то був мій батько – Микола Васильович Цуканов. До цього моменту у нашій родині якось тема батька оминалась. Мама розповіла мені історію їхнього кохання, й тоді я дізнався, чому вони розлучилися. Тоді я зрозумів, відчув, що мушу знайти його. Зустріти. Почути. Не гаячи часу, написав батькові листа й швидко отримав відповідь від нього: «Я чекаю на тебе».
Так доля привела мене до тодішнього Кіровограда – міста мого народження. Коли їхав у поїзді, ніч не спав, думав – якою буте зустріч, що сказати, як себе поводити? Пам’ятаю, як зупинився потяг, двері вагону відчинились… і я побачив Його. Мені здалося, що якесь невидиме коло замкнулося. Він також мене впізнав.
– Синку, – це все, що він був змозі промовити у ту мить. Ми обнялися й так і стояли, відчуваючи серцем один одного. Він плакав. Ми мовчали, але в тому мовчанні було все: і втрачений час, і спрага до розмови, і сором, і ніжність. Нам треба було чимало сказати один одному.
Додому він віз мене на таксі. Аж ось і його оселя – невеликий будиночок із затишним двориком на Балашівці. Вони будували його разом із моєю мамою. Там, у дворі, ще жила їхня спільна пам’ять. І я відчував це. Але тепер у нього була інша дружина, інша хазяйка господи – Людмила Максимівна. Спільних дітей вони не мали. Навіть з першого погляду було видно, що Людмила Максимівна добра й чуйна людина, вона любила мого батька, дбала про нього, і я поважав її за це.
Зустріч з кіровоградською численною ріднею була щирою. Несподівано для себе я відкрив, що маю чимало родичів, рідну тітоньку Любу, двоюрідних сестер, братів і радів цьому відкриттю. З батьком ми швидко знайшли спільну мову. Багато в чому ми були схожі. Та головне, я відчував його любов, щирість, гордість за те, що я його дорослий син. Також я відчув, як сильно мені його бракувало у житті. Ми були потрібні один одному. Почали листуватися, і я залюбки відвідував його при нагоді.
– На той період вам було вже 17 років – саме час обирати професію. Які були плани?
– Я завжди прагнув до самостійності, тому після закінчення школи вирішив піти працювати. Влаштувався на судноремонтно-механічний завод (ІСРМЗ) учнем у електромонтажну бригаду. Робота була виснажлива: ніхто не враховував ані мого віку, ані браку досвіду. Без сторонньої допомоги я тягав важкі котушки кабелів, виносив обладнання з трюмів на палубу, виконував завдання, про які й не чув ніколи раніше і не повинен був виконувати, враховуючи свій юний вік й статус учня.
Долоні вже з перших днів були розбиті в кров. Шрами й пухирі покривали руки так щільно, що не було «живого місця». Як учень я отримував зарплатню 70 рублів у місяць. У той час, як решта бригади мала по 200–300. Ця несправедливість викликала всередині не лише гнів, а й відчуття знецінення власної гідності. Тож я вирішив піти з заводу. Хоча із часом, маючи за плечима цей досвід – досвід виживання в екстремальних умовах, я зрозумів: то була хороша школа, вона загартувала мій характер, дала ключи до розуміння людей. І я вдячний долі за неї.
Після звільнення я майже одразу влаштувався на консервний комбінат. І там – о, диво – саме звільнилося місце в бригаді контрольно-вимірювальних приладів та автоматики. Мене направили туди.
Це був наче інший світ й інша каста людей: білий халат, чистота, спокій, блискучі вимірювальні прилади, щось майже космічне. Колектив – молоді, завзяті, доброзичливі та привітні хлопці й дівчата, й хоча я був там наймолодший, все ж таки дуже швидко серед них відчув себе «своїм». Робота мені подобалась, в колективі мене поважали. А невдовзі – навіть призначили бригадиром. Я не знаю, куди б далі мене привела доля, але…
Думки про Кіровоград мене не покидали. Ми здружилися з батьком, він став моїм найліпшим другом, й у повсякденному житті мені його не вистачало. Впевнений, що він відчував те саме, а можливо, значно більше. Одним словом, під впливом певних обставин, я прийняв запрошення батька й вирішив переїхати до Кіровограда. Це був не просто переїзд. Це було примирення з частиною себе. Внутрішній вузлик, зав’язаний ще в дитинстві, розв’язався. І я нарешті відчув, що зав’язався новий, міцний вузол із своїм корінням. Зі своїм батьком.
Мама не заперечувала, не відмовляла, вважаючи, що у двадцять років я вже маю самостійно приймати відповідальні рішення. Вона завжди любила мене й завжди підтримувала.
– Як у подальшому складалася ваша доля?
– У Кіровограді я майже одразу вирішив влаштуватися працювати. Батько, звісно, пропонував допомогу, протекцію (на той час він працював заступником директора маслосирбази на Балашівці), але я відмовився: «Я сам». У тому «сам» було все: і молодечий гонор, і жагуче бажання довести, що я вже дорослий, що я гідний, та головне – я мав пройти свій шлях так, як вважав за доцільне.
Ранком я вийшов із дому й пішов пішки по Балашівці. Звернув на вулицю імені Валентини Терешкової, де натрапив на велику ошатну будівлю, яка вирізнялась від загально-балашівського краєвиду. Перед нею стояло багато автомобілів, і це одразу натякнуло на думку про значущість установи. І дійсно, тут розміщувалося управління меблевого комбінату. Я зайшов у відділ кадрів ще не маючи конкретної мети, просто хотілося дізнатись, чим тут займаються, чи є тут щось таке, що буде мені цікавим. Інспектор, переглянувши мої документи, хутко кудись вийшла з ними, а потім коли повернулася, ввічливо промовила:
– Пройдіть до генерала.
Я здивувався: – Генерала? Може, це якийсь законспірований військовий об’єкт?
«Генерал» – Віктор Олексійович Черненко – виявився генеральним директором меблевого об’єднання. Не знаю, куди б далі мене повела доля, якщо б я потрапив до іншого підприємства, в інший колектив.
Між нами відбулася коротка розмова. Він уважно вислухав мене й запропонував очолити комсомольську організацію підприємства. Я зауважив, що секретаря комсомольської організації не призначають, а обирають. Він відмахнувся і відповів: «Оберуть». Цей крок «генерала» мені був не зрозумілим, я був здивований й губився у припущеннях. Можливо, подумав я, він розгледів мою нестримну рішучість, бажання працювати й бути корисним підприємству, людям. Можливо, йому треба покращити роботу з молоддю, і він побачив у моїй особі саме ту людину, яка зможе це «потягнути». Зрештою, така пропозиція прийшлася мені до душі, адже я зі шкільних років захоплювався організаційною роботою, мені подобалося спілкування з людьми.
Ніч не спав, а наступного ранку поклав йому на стіл план роботи, створений мною за ніч, а краще сказати, вистражданий на особистому досвіді школи виживання у екстремальних умовах, яку я пройшов у бригаді електромонтажників на ІМСРЗ.
Віктор Олексійович зосереджено, не кваплячись, перегортав листки й напружено мовчав … Потім відірвав очі від тексту, подивився прямо, дещо суворо й сухо промовив:
– Багато береш на себе, Миколо.
У моїй душі щось завмерло і обірвалося. Я і сам знав, що занадто багато… Хвилювався, що, дійсно, пішов «ва-банк» і… прорахувався. Тільки подумати – я, нікому тут невідомий Микола Цуканов, сам лише вчора дізнався про існування цього підприємства, а вже сьогодні пропоную самому директору, щоб робота з працівниками віком до 28 років «замикалася на мені». Щоби без погодження зі мною адміністрація не могла здійснювати переміщення молоді по службі, планувати відпустки, присвоювати розряди, визначати преміальні тощо…Віктор Олексійович довго мовчав, обмірковуючи мій план. Я – також, майже не очікуючи нічого хорошого. Нарешті, наче з небес, пролунав його голос: «Ну, що ж, Цуканов, спробуй організувати роботу за своїм планом. Я підтримаю тебе».
Через декілька днів відбулися збори, і я був обраний секретарем комсомольської організації. Не гаючи часу, взявся до виконання своїх обов’язків, до втілення свого плану в життя молодіжного колективу комбінату. Напевно, я підсвідомо прагнув наслідувати дядю Сьому, всотавши з дитинства його комунікабельність, його спосіб впливати не силою, а прикладом. Багато з його настанов я вже тоді використовував у власній роботі, часом навіть не помічаючи цього.
Почав з нуля. На обліку – 40 комсомольців. За короткий період мені вдалося збільшити численність членів ВЛКСМ втричі, згуртувати молодіжний колектив. Комсомольська організація комбінату стала сильною, активною, це дуже вплинуло на покращення показників роботи виробництва. Крім того, на підприємстві «закипіла» культурно-масова, просвітницька робота, на той час це мало велике значення. Мене «побачили» вже на рівні обласного центру. Незабаром надійшла пропозиція перейти до районного, а потім – до обласного комітету комсомолу. Я прийняв цю пропозицію, але не одразу. Віктор Олексійович порадив мені спершу продовжити навчання, тобто вступити до ВУЗу. Це була дуже мудра порада, і я до неї дослухався, як і до багатьох інших порад цієї мудрої, натхненної працею людини. Він був моїм наставником й першим вчителем у дорослому житті. Ази управління, і не тільки на виробництві, я отримав від нього. Отже, я вирішив вступати до профільного інституту – Московського лісотехнічного. Звісно, на заочне. Та Москва зустріла мене не надто приязно. Потрапивши до приймальній комісії, я зразу зрозумів: абітурієнтам з України тут не дуже радіють. І мені довелося зробити надто ризикований крок – я звернувся до міського (Московського) комітету партії й поскаржився на дії приймальної комісії. Але це окрема історія, з гіркуватим присмаком й не без гумору. Головне, що я, попри усі припони, став студентом економічного факультету Московського лісотехнічного інституту. І через п’ять років успішно його закінчив.
– І вас захопила громадська діяльність?
– Так. Це була епоха, коли молодь вірила що може змінити світ на краще. І я також дуже в це вірив. І не тому, що лозунги з усіх боків мовили: «Молодёжь – строитель коммунизма», а тому, що хотілося змін, хотілося робити щось на краще, хотілося прогресу… Як це не дивно, хочеться і сьогодні , незважаючи на вік.
Особливо мене надихнула одна дуже важлива подія, що трапилася у моєму житті – я увійшов до складу делегації СРСР на ХІІІ фестиваль молоді та студентів у Пхеньяні (КНДР), якій проводився з 1 по 8 липня 1989 року. Загалом тоді до Кореї приїхало 22 тисячі делегатів, з СРСР – дві тисячі, з України – 120. Для юнака, який ніколи нікуди не виїжджав зі своєї країни, це було щось неймовірне.
Програма фестивалю була надзвичайно цікавою й різноманітною. Я спілкувався, надихався новими ідеями, в будував довгострокові плани грандіозних перебудов. Затоваришував з молодими, завзятими хлопцями та дівчатами з інших країн. Коли повернувся додому, ділився своїми враженнями, ідеями, планами з можновладцями, підприємцями, простими людьми. Намагався щось зрушити, щось створити, щось зробити по-новому. І, якось природно вийшов на політичну арену. У 1990 році, обійшовши чотирьох досить потужних конкурентів – керівників підприємств й набравши 78 відсотків голосів виборців, став депутатом міської й одночасно – обласної ради.
Тоді я працював директором центру НТТМ. Пам’ятаю, з яким натхненням я йшов до людей, якою щирою була моя віра: зараз усе зміню, усе переверну, зроблю наше місто містом щасливих людей. Тоді я ще не знав, що змінювати світ значно важче, ніж самого себе. Але мені здавалося, що я до цього готовий. Я був готовий.
Далі буде
Олена БАРАНОВА
