Частина друга
– Яким ви запам’ятали своє депутатське минуле? Що з того досвіду стало найціннішим? Чи вам вдалося здійснити свої плани?
– Мені вдалося багато зробити з того, що хотів зробити – для своїх виборців, для округа, депутатом якого я був обраний, для міста, для мешканців Кіровограду у цілому. Але, як кажуть, один в полі не воїн. Це була командна робота. І я з вдячністю згадую тих, з ким пройшов цей шлях. За співпрацю, за дружбу, за підтримку, за мудрі слова в потрібний момент. За розуміння, іноді без слів. Кожного з них пам’ятаю не як титул, а як людину.
Мені довіряли виборці. І я робив усе, аби бути гідним тієї довіри. П’ять разів мене обирали депутатом міської ради. Я працював заступником мера, секретарем міської ради. Це були роки великої відповідальності – не тільки перед людьми, а й перед собою. Бо найважче-не втратити себе, залишаючись у системі, яка хоче змінити тебе під себе. На посаді секретаря міської ради мені доводилося координувати роботу значно більшого депутатьского корпусу, чим зараз. І справа не у кількості депутатів, а у розбіжності характерів, точок зору, політичних позицій. І саме в цьому полі потрібно було знайти єдність. Треба було вміти налагоджувати діалог, коли найпростіше було б грюкнути дверима. Я пишаюся тим, що мені це вдавалося. Не завжди. Але майже завжди. Коли згодом, у Кіровоградській міській раді почалися загрозливі протистояння, керівник одної з впливових газет висловив таку думку:«Раді потібен Цуканов». Цей вислів я вважаю найвищим визнанням своєї роботи.
Та не все було таким безхмарним. Якщо чесно, частіше навпаки. Виникав той самий болючий стан, знайомий багатьом, хто приходить у владу з щирими намірами – когнітивний дисонанс. Коли всім серцем хочеш змін, але гальмуєш, або зовсім втрачаєш надію щось змінити. Бо перепон більше, ніж можливостей. Бо система вміє знецінити навіть найкращу ідею. Бо іноді здається, що одного правильного, адекватного рішення треба добиватися роками, іноді, аж до тоді, коли воно вже втратить свою актуальність.
А ще – брехати не хотілось. Не вмів. Не міг. Не можу.
– В чому ж все ж таки були проблеми і як тоді їх вирішували?
– Це були перші роки незалежності. Україна ще тільки формувала себе, як держава, як система, як нація. А ми на місцях мусили діяти. Без чіткого законодавства. Без механізмів. Без бюджету. Конституція залишалась радянською, нову ухвалили лише в 1996-му. Повноваження міста нечіткі, умовні. За що відповідала місцева влада? За що – Київ? Усі ці питання зависали у повітрі. А під ногами в той самий час розбивалися дороги, гасло світло, зникала вода. Кіровоград ніколи не був пріоритетним містом – не столиця, не промисловий гігант. Фінансування надходило за залишковим принципом. У місті росла заборгованість по ЖКГ, тарифи не покривали собівартість, зарплати вчителів і лікарів опускались нижче прожиткового мінімуму. А 1993-й взагалі був роком фінансової катастрофи. Інфляція – понад 10 000%. Заощадження зникли за кілька місяців. Пусті прилавки магазинів. Люди ходили з торбами на базарі не були впевнені, чи зможуть щось купити завтра. У місті ширилась тіньова економіка. Торгівля з рук, бартер, зарплата продукцією. Підприємства зупинялися або працювали на межі. І в цих умовах ми, депутати, обрані прямим голосуванням, залишались обличчям влади для тисяч людей, реальних виборців, які знали тебе по імені, по школі, по подвір’ю. І не мовчали. Нас не призначали, нас обирали. І питали з нас щодня. На базарі, в школі, у поліклініці. І в цьому найбільша різниця між депутатом «зі списку» і депутатом від громади.
Я не стану хизуватися, мовляв, от саме я був одним з найкращих депутатів міської ради. Так не кажуть ті, хто насправді працював. Та й правда в іншому: таких, як я, було чимало – людей, для яких депутатський мандат був не прикрасою, а відповідальністю. Я з повагою згадую багатьох із них. Кожного я пам’ятаю, не як титул, а як людину. Про них я міг би писати окрему книгу. Деякі з них справді залишили помітний слід у житті міста.
Маргарита Борисова – директорка СШ №11. Її рішучість була легендарною. Вона могла відчинити будь-які двері, не зважаючи на ранги. Її метою завжди була якість освіти – не на папері, а у реальному житті.
Василь Хорощак. Завдяки його зусиллям і нашій підтримці з’явилася міська дитяча лікарня з відділенням для дітей з інвалідністю. Те, чого не було раніше. Те, що, на жаль, згодом втратили через «економію».
Галина Кузьменко – заступниця генерального директора авіокомпанії УРГА. Завжди захищала інтереси округу. Переконувала керівництво підприємства спрямовувати ресурси на підтримку культури міста.
Андрій Кролевець. Його округ – селище Гірниче. Здавалося, забутий Богом куточок. Але саме завдяки зусиллям Андрія Кролевця там відновили школу, садок, бібліотеку, музичну школу, амбулаторію сімейної медицини. Разом із Владикою Марком він підтримав будівництво церкви Українського патріархату.
– А які конкретні дії робила влада, аби покращити наслідки тотальної економічної кризи?
– Перш за все я скажу про те, що я робив. Від самого початку розуміючи, що без діалогу, без відкритості не буде довіри, я запровадив систему звітності. На окрузі, де мешкало понад сім тисяч громадян, кілька разів на рік ми проводили відкриті зустрічі. Не лише я, а й заступники мера, керівники управлінь, представники поліції також звітували перед громадою. А після цих звітів вже формувався документ з конкретними пунктами. І більшість із них вдавалося реалізувати. Цей досвід згодом став прикладом для інших округів. Ми об’єднувалися. Створювали депутатські групи, які брали на себе вирішення загальноміських проблем. Однією з них стала депутатська група «Спільна справа». Це була справжня командна робота. Без поділу на «своїх» і «чужих». До склада цієї групи, крім мене, увійшли Микола Жуков, Лариса Андрєєва, Сергій Запорожан, Олег Краснокутський, Андрій Кролевець, Василь Хорощак. Завдяки спільним діям ми зберегли бібліотеки, молодіжні клуби, боролися за якість водопостачання, за екологію. Ми не перетягували канат від одного округу до іншого. Ми працювали на місто. Іноді це вимагало нетривіальних рішень. Пам’ятаю одну ситуацію. Зливи на вулиці Андріївській щороку перетворювалися на потоп. Колектор не працював. Підвальні приміщення заливало, дорога розсипалась. Я невтомно писав, говорив, просив чиновників. У відповідь – тиша або красиві відписки. Тоді я не витримав. Прийшов на Головпоштамт і написав телеграму на ім’я міського голови Олександра Нікуліна. Її текст був прямий, без дипломатії: «До яких пір брехуни будуть обіймати посади у виконавчій владі?». (Це звернення стосувалося одного з керівників підрозділу, до якого я неодноразово звертався за допомогою у вирішенні певних, дуже важливих проблем, але не знаходив порозуміння). Поштові працівниці були шоковані від тексту телеграми. Просили переформулювати. Але я наполіг. Телеграму надіслали. Як я потім дізнався, чутка про її зміст миттєво рознеслася по міськвиконкому.Через кілька хвилин мені зателефонував мер. Розмова була гострою. Але після неї справа зрушила. Головне те, що після тих подій, деякі чиновники, можливо, почали думати про громаду, перш ніж писати чергову відписку.
І тепер, коли минули роки, я все більше переконуюся: партійна система, що діє на місцевому рівні, зручна для політичних центрів. Але не завжди – для громади. Бо депутат місцевого рівня повинен бути не представником бренду, а голосом конкретної людини. Його обов’язок бачити біль і потребу, чути питання й бути здатним дати відповідь. І головне для депутата- відповідати не партії, а своїм виборцям. Саме так я розумів свою роботу. І саме так хотів би, щоб її розуміли ті, хто прийде після нас. Бо якщо вже ти прийшов до людей із правдою, то або тримай її до кінця, або йди з поля. Так. Мені справді є чим пишатися.
– І ви прийняли рішення… Будь ласка, продовжить цю фразу.
– …зробити в місті щось справді прекрасне. Зробити щось таке, що об’єднувало б людей, надихало, мало свою унікальну душу, свою родзинку. Я давно про це мріяв. Але до пори моя мрія не мала чіткого визначення. І ось трапилась зустріч, що корінним чином змінила вектор мого життя. Це було у 2010 році , коли я ще працював заступником міського голови. Одного дня я завітав до Олександра Миколайовича Табалова й побачив у його будинку справжні шедеври живопису. Вони не просто прикрашали стіни, вони створювали простір іншої реальності. Полотна видатних художників – в оригіналі, на відстані витягнутої руки! Світ краси, глибини, витонченності, який зачаровував око…Це надзвичайно вразило мене. Олександр Миколайович показав мені свою колекцію, каталоги виставок, навіть з десяток каталогів подарував, й зі стосом глянцевих, у ошатних обкладинках, альбомів, у тому числі й з аукціонів «Сотбіс» та «Крістіс», я поїхав додому. Ніч не спав. Гортав сторінки – і закохувався,відкривши нові світи у пульсуючих полотнх Давида Бурлюка, де українська спадщина й авангардна енергія модерну переплітаються в яскравих експресивних формах, у магнетичних потоках світла, які струменіли з полотен Івана Айвазовського… У цьому дотику до вічного я нарешті усідомив: ось воно те, що потрібно особисто мені, і те, що треба подарувати іншим.
Так народилася ідея галереї. Не просто місця, а цілого всесвіту, де кожен глядач зможе завдяки мистецтву пізнати себе справжнього.
– І, на щастя, вам це вдалося.
– Знаєте, не одразу. І не всі зрозуміли мій порив. Друзі, знайомі, навіть колеги – чимало хто відмовляв:
– Та навіщо воно тобі?
– Галерея? От краще б аптеку відкрив – там хоч прибуток!
Правду кажучи, вони мали рацію, адже галерея в нашому місті – дійсно, не бізнес. Галерея ніколи не приносила мені прибутку. От у великих містах, таких, як Київ, Одеса, Львів – це дійсно вигідна справа. Та, коли я взявся до роботи, у прямому сенсі – полоненний високим мистецтвом, я тоді й не думав про прибуток. Я був захоплений ідеєю, нею жив. Це був 2010 рік. Ми з дружиною Світланою мали свій бізнес, який вже працював й дозволяв нам «дихати вільно». Ми витратили власні збереження на придбання частини приміщення та на ремонт, адже це були кілька старих занедбаних комунальних квартир на вулиці Пашутинській, 36. Перебудова житлового приміщення під галерею – не проста справа, адже простір галереї має свою специфіку – особливості освітлення, дотримання певної геометрії простору, створення унікального відчуття тиші… Ну, наприклад, світло має падати тільки з одного боку, тому вікна розташовують лише на одній стіні. Це ніби дрібниці, технічні деталі, але з них складається атмосфера, а отже – і вплив. Цьому ми вчилися, відвідуючи музеї та галереї у різних містах України.
Отже, галерея розташувалася у будинку на Пашутінській, 36, який має свою унікальну історію. Це будівля кінця ХІХ століття, колись належала місцевому пекарю Алексієнку, а сама Пашутінська тоді була головною вулицею нашого міста. Поруч з будинком – знакові пам’ятки архітектури: стара синагога, будинок композитора Юлія Мейтуса та обласний краєзнавчий музей. Унікальна споруда, збудована на зламі ХІХ — ХХ століть, була родовим гніздом численного сімейства купця Олександр Барського й понині захоплює своєю вишуканою архитектурою. Тобто місце розташування галереї дихає самою історією, і я радію з того, що саме тут високе мистецтво знайшло собі простір й звучить голосно, глибоко й щиро. Також зазначу, що галерея «Єлисаветград» – перша приватна художня галерея в Кропивницькому. Офіційно ми відкрилися 3 березня 2011 року.
Витрати, труднощі, з яких складалося буденне, не буду перераховувати. Але скажу лише одне: я втратив би незрівнянно більше, якби не зробив цього кроку.
– А що для вас у особистому, глибинному сенсі означало створення галереї «Єлисаветград»?
– Це було моє особисте переродження. І не тільки моє. Наша родина почала жити у іншій реальності – відвідувати виставки, спілкуватися з художниками, поетами, музикантами, неординарними особистостями. Світ для нас набув іншого звучання й оточення. Одним із перших, кого я зустрів на цьому шляху, був Петро Іванович Магро (у тодішньому Дніпропетровську) – народний художник України з неймовірною внутрішньою енергією. Він об’єднував широку мистецьку спільноту навколо себе і ввів мене у кола творчої еліти. Я спочатку не ставив собі за мету колекціювання. Просто слухав, дивився, знайомився. Пригадую, як Магро запропонував мені зустрітись з Михайлом Кокіним – також народним художником, чиє ім’я входило до першої сотні кращих художників України, але суто у людському сенсі – особистістю непростою, мовчазною, навіть відлюдькуватою. Про нього знали колекціонери, його картини користувалися популярністю, їх купували і в Україні, і за кордоном, вони коштували сотні, тисячі доларів, і я, чесно кажучи, побоювався цієї зустрічи.
Спочатку наша розмова не в’язалася. Він мовчки працював, а я спостерігав за його професійною «розмовою» із фарбами. Але з часом щось розтануло у повітрі і ми розговорилися. І що це була за бесіда! Вже коли я зібрався йти, він запитав:
– Миколо, а собі ти нічого не обереш?
Я відповів чесно:
– Ваші картини мені не по кишені.
На що він, усміхнувшись, промовив:
– А звідки ти знаєш, скільки вони будуть коштувати саме тобі? – це, сповнене глибини та мудрості, зауваження, закарбувалося у моїй пам’яті на все життя.
Того дня я придбав для галереї три перші картини: дві купив за символічною ціною, одну отримав у подарунок. З них почалася моя колекція. Але, я гадаю, що точкою відліку треба вважати все ж таки, не придбання картин, а той момент, коли почав відчувати енергію, якою вони сповнені. Розумієте, кожен художник, під час написання картини, вкладає у кожен мазок, у кожен фрагмент якусь частинку своєї енергії, своєї душі й коли вже картина написана, ці частинки, ці малі струмочки, об’єднавшись у потужний енергетичний поток, линуть з полотна у навколишній простір.
Якось світлої пам’яті талановита Кремінчуцька художниця Наталія Юзефович, зауважила: «Миколо, підійди до картини, торкнися до неї долонею, відчуй, яке тепло йде від неї…».
З того часу, я завжди торкаюся картин. І дійсно, від одних іде тепло, від інших – холод.
– Чи цікавили вас тоді роботи місцевих митців?
– Спочатку, коли я тільки почав знайомство з живописом, то відверто – ні. Мені було відомо, що в нашому місті немає такої потужної художньої школи, як у Дніпрі, Одесі, Харкові чи на Закарпатті. Але, безумовно,справжні митці були й у нашому місті. Переломною стала зустріч із Юрієм Вінтенком – художником з династії, справжнім носієм живописної традиції, який запросив мене до своєї майстерні. Я був вражений і майстерністю, і філософською глибиною продемонстрованих творів. Я придбав кілька картин і поступово відкрив цілий світ: імена, які раніше були мені невідомі – Янєв, Перепічай, Федоров, Шаповалови, Смичек, Полонський, Логвінюк… Я також почав ходити по майстернях сучасних художників, знайомитися, спілкуватися, купувати роботи. Саме тоді й зародилася ідея створення альбомів місцевих художників.
– Тобто, виходить, ви почали не лише збирати, а й формувати реноме наших митців?
– Можна і так сказати. Але мені ближче слово «популяризувати». Це те, чим займаються галеристи у всьому світі. Я не виняток.
– До вас часто звертаються по пораду щодо вибору картини?
– Постійно. Але я завжди раджу: перш за все картину обирайте серцем. Якщо купили картину для душі – ви вже виграли. Вона стане вашою енергетичною підтримкою, джерелом сили й натхнення. Проте, щоб обирати «на смак», цей смак слід тренувати: відвідувати виставки, розмовляти з художниками, вчитися бачити. Картина – це не тільки витвір мистецтва, це, перш за все – концентрація енергії та майстерності. Її потрібно навчитися не тільки відчувати, а й розуміти.
Згадую одну історію. Якось прийшов мій товариш і приніс старовинну картину – не професійного художника, та й ще дуже слабо написану. Я дав йому зрозуміти, що картина не варта уваги й порекомендував спочатку привести її до ладу – натягнути на підрамник, одягнути у раму і повісити у кімнаті. Пройшов час. Мій товариш частенько відвідував виставки, переглядав картини й, одного разу сказав мені: «А ти, Миколо, був правий стосовно тієї картини». На що я відповів йому: «У той час, аби я тобі сказав правду, ти б мені не повірив. Я дав тобі можливість навчитися бачити і відчувати мистецтво самому».
– Розкажіть, будь ласка, про виставки, які проводите в галереї.
– Галерея «Єлисаветград» та етнолабораторія «Баба Елька» – на жаль, єдині приватні культурні простори у Кропивницькому. Галерея «Єлисаветград» за п’ятнадцять років свого існування не просто утвердилася на мапі міста, а й суттєво збагатила його культурний ландшафт. За цей час у нас відбулося понад 250 виставок, починаючи від камерних експозицій до масштабних подій із всеукраїнським і міжнародним резонансом. Окремою гордістю є історичні експозиції, що постійно оновлюються й дають змогу по-новому поглянути на минуле краю та України загалом. Завдяки послідовній, глибокій роботі галерея стала не лише мистецьким майданчиком, а й справжнім центром духовного і культурного тяжіння – місцем, де народжуються нові ідеї, проєкти, діалоги. У нас не просто показують мистецтво, тут ним живуть. За ці роки галерею відвідали тисячі жителів міста та його гостей. Наша родина пишається тим, що ми маємо можливість довести, що наше місто одне з найкращих в Україні.
– А які виставки та імена митців запам’яталися найбільше особисто вам?
– Згадуються найяскравіші події: унікальна виставка «Гроші як мистецтво» з приватної колекції Михайла Бондаря. Захопила й експозиція «Різноманіття українського побуту» – зібрання артефактів і візуального наративу від збирача старожитностей Володимира Нагорного. А «Морські чудеса» з колекції Олександра Николашина дозволили глядачам поринути у глибини океанічної фантазії. Незабутнім явищем стала і виставка мікрошедеврів Володимира Казаряна – мистецтво, яке можна роздивитись лише крізь лупу, але яке вражає масштабом думки. Історичними подіями стали й перші в Україні експозиції світових легенд: шокуючі, естетичні фотографії журналу Playboy та півсотні найкращих світлин National Geographic — це був справжній прорив, який вивів місцеву галерею на рівень міжнародного культурного діалогу.
Колекція галереї налічує роботи багатьох моїх найулюбленіших українських художників, кожен з яких – окрема історія, окремий голос в багатоголоссі національного мистецтва. Серед них – Борис Вінтенко та Анатолій Шаповалов із Кропивницького, Олександр Охапкін з Олександрії, Василь Коркішко з Дніпра, Михайло Кокін – один із тих, з кого все починалося… Також Антон Кашшай і Юрій Герц із Закарпаття, Олександр Чередніченко з Сум. Пишаюся тим, що в колекції є роботи американської художниці українського походження Христини Катракіс, яка представляла роботи у нашому місті.
Ці імена, ці твори створюють прекрасне і неповторне обличчя галереї. Це її гордість. І, водночас, відповідальність перед майбутнім – зберегти, показати, передати наступним поколінням. А стосовно творчого життя галереї скажу таке: практично всі виставки, що відбуваються у галереї «Єлисаветград», проходять з аншлагами. Те, чого я не розумію, або що мені не подобається, я не виставляю. Мені важливо моє реноме, реноме галереї. Я щасливий, коли відвідувачі ще довго згадують побачене, відчуте, захоплено обмінюються враженнями.
– Миколо Миколайовичу, розкажіть, будь ласка, про проєкт «Щаслива дитина – квітуча Україна». Як дитяча творчість прокладає шлях до сердець усього світу?
– Десять років тому наша родина заснувала Всеукраїнський конкурс малюнків «Щаслива дитина – квітуча Україна». Це не просто творче змагання, це великий простір радості, натхнення, світла. Мета конкурсу – підтримка та розвиток дитячої творчості в Україні, а також популяризація українського мистецтва далеко за її межами. За роки існування проєкту участь у ньому взяли понад 25 тисяч дітей з усіх куточків країни – від мегаполісів до найвіддаленіших сіл. Організатором конкурсу є благодійний фонд «Щаслива дитина – квітуча Україна». Ми тісно співпрацюємо з художніми школами, мистецькими навчальними закладами, студіями та гуртками. І кожна дитина, незалежно від місця проживання чи рівня підготовки, отримує подяку за участь – диплом та пам’ятний календар із роботою, яку спеціально для нас пише видатна українська художниця Катя Дудник. Але що ще важливіше, ці малюнки мандрують світом. І вже побували у 26 країнах: від США до Китаю, від Бразилії до Кувейту. Українські діти промовляють до сердець людей у Франції, Канаді, Великій Британії, Грузії, демонструючи яскравість українського світогляду, глибину культури, щирість і талант нації.
Через дитячі барви світ дізнається про те, чим живе Україна, які мрії плекає її молоде покоління. І саме в цьому найбільша сила цього конкурсу. Бо, як казав один відомий художник, мистецтво – це мова, якою говорить душа. А дитяче мистецтво – це мова, якою говорить майбутнє.
А що стосується теперішнього важкого повоєнного часу, то цей конкурс – це ще й взірець потужної арт-терапії, якої так потребує зранена душа українських дітей.
Та, скажу вам відверто, напевно, нічого б цього не було, аби не моя дружина Світлана. Ідея створення галереї – це, безумовно, був мій особистий виклик. Ризик, на який я йшов свідомо. Проте, я тому міг це собі дозволити, що мав дуже потужну підтримку з боку моєї дружини. І ця підтримка була не просто згода, не мовчазне «роби, що хочеш». Це була довіра. Віра в мене. Це здатність не питати: «А воно тобі треба?» – а вміння сказати: «Не зупиняйся. Роби, що задумав. Я завжди поруч». А вона і справді завжди поруч – у кожному слові, у кожній справі, у болі та радості. Я дуже вдячний їй за любов, за підтримку моїх, іноді божевільних ідей.
– Як ви познайомилися зі своєю дружиною? Як ви зрозуміли, що зустріли саме ту жінку, з якою хочете провести життя? Що вас привабило в ній?
– Наше знайомство довго було просто дружбою. У 80-х – 90-х роках Світлана була комсомольською активісткою, мала хист до роботи з молоддю. Таких, як вона, одразу помічали: чесна, уважна до людей, і при цьому – з тверезим розумінням реальності. Я тоді очолював відділ по роботі з робітничою та сільською молоддю обкому комсомолу й запросив її до співпраці.
Робота нас зблизила, але у особистих стосунках довгий час була лише дружба – тепла, довірлива, без жодних натяків на більше. Світлана була вільна, а я мав родину – дружину та двох дітей, але сімейне життя, як кажуть, не клеїлося.
Минали роки. Якось ми зі Світланою поверталися з відрядження і я запитав її:
– Свєта, чому ти не виходиш заміж? Невже не хочеш мати родину, дітей?
Вонавідповіла сумно:
– А я ніколи не вийду заміж.
– Чому? – здивувався я.
– Тому що я тебе люблю…
Я замислився. Почав уважніше придивлятися до неї, прислухатися до свого серця – й зрозумів, що наші почуття взаємні. Не приховуючи правди, я розповів усе дружині.
Так, розлучення було болісним.Так мабуть завжди буває, але головне залишатися людьми. Ми з дружиною зрозуміли один одного, а діти вже були дорослими. Я залишився для них батьком, яким був і є до сьогодні: підтримую, допомагаю, завжди поруч. При необхідності спілкуємося і з дружиною, при потребі – допомагаю їй.
– А чи могли б ви пригадати якийсь особливо зворушливий чи романтичний епізод у ваших стосунках зі Світланою?
– Наше весілля з Світланою – одна з найтепліших моїх згадок. Мені було 47, їй — 39. Запросили ведучого. Дуже гарна людина, сьогодні працює артистом нашого театру, а тоді тільки приїхав з Києва, де проводив весілля. Почав нам розповідати, кому він проводив подібні заходи у столиці й пропонує, пропонує…Та в нас було своє бачення. Тоді він каже: “Добре”, – й запитує прізвища наречених, аджне зрозумів так, що ми готуємо весілля дітям. Ми кажемо: «Світлана, Микола». Він здивувався, мовляв, що за його досвід, це вперше, щоб і у батьків й у наречених імена були однакові. Потім довго сміявся дізнавшись,що і батьки і наречені – це все ми – Світлана і я. Весілля було незабутнім. Запрошених – шістдесят осіб. Другий день – також у ресторані. Адміністраторка, зі свого досвіду,радить: «Багато не замовляйте, на другий день добре, якщо прийде половина запрошених». Але ми замовили на усіх. Усі й пришли, без винятку. І хоча у гостей вік був вже не такий і молодий, але веселилися, як молодь. Ми запропонували гостям прийти у вбранні якихсь книжних або вигаданих героїв. Особливо нас здивував наш друг, Анатолій Володимирович Перевозник, на той час – заступник губернатора. Одягнувши маску на обличчя, він «увірвався» до зали й загрозливо розмахуючи іграшковим пістолетом, вигукнув:
– Усім на підлогу! Стріляти буду
Усі «попадали»,але від сміху. Здивування, сміх, радість – все було неповторно-прекрасним. Ці спогади і до цих пір зігрівають, коли ми з друзями згадуємо цей 2003 рік…
Після весілля ми розпочали спільне життя — тепле, затишне, наповнене турботою і любов’ю. Здавалося, справдилося все те, про що ми мріяли. Але одне бажання не давало спокою, одна тиша в домі боліла особливо – нам не вистачало дитячого сміху, не вистачало дитини. Якось у вечорі, гортаючи в інтернеті репродукції відомих живописців, я натрапив на одну роботу, що вразила мене. На ній був зображений могутній, розлогий дуб – символ сили, стійкості, вічності. До речі, саме такий дуб «посажений братами Цукановими» височить у нашому дворі на Нахімова, 250 у Ізмаїлі. Виріс з маленького жолудя, який ми знайшли у місцевому парку. Йому вже більше ніж півстоліття. А під тим деревом, що на картині, сиділа молода жінка й двоє діточок. Жінка лагідно обіймала їх, зосереджено вдивляючись у щось невидиме. Мене, як магнітом, притягнуло до цієї картини. Не знаю чому, але усвідомлено відчував: вона має з’явитися у нашому домі. Не вагаючись, я сфотографував зображення й наступного дня попросив знайомого художника зробити точну копію. Коли полотно було готове, я вставив його у красиву раму й повісив на стіну. Хотів, щоб Світлана дивилася на нього щодня. Щоб вірила так само, як і я почав вірити у магію цього зображення. Ця картина стала для мене не просто декором, а вона була для мене іконою. Я вірив у її магічну силу, ця віра була щирою. І сталося диво. Невдовзі Світлана завагітніла. І народила сина Глєба. Коли я вперше взяв малечу на руки, поглянув у його сонні оченята, то одразу згадав ту картину. Мабуть, десь там, у світі образів і тіней, хтось почув мою мовчазну молитву.
– Миколо Миколайовичу, які риси характеру ви найбільше цінуєте у Світлані?
– Передусім – доброту. У Світлани вона справжня, тиха, не показна, але глибока, як джерело. Ще – терпіння і мудрість. Вона вміє вислухати, відчути серцем, підтримати словом і мовчанням. Її віра в мене була незмінною навіть тоді, коли я сам у собі сумнівався. І, звісно, світло її душі – те, що зігріває наш дім, робить його живим і справжнім. І, знаєте, це не просто слова, це те, що тримає наш союз стільки років. Коли народився Глєб, вона стала для нього не просто лагідною матусею, а справжнім оберегом. Дім, дитина, господарство… і все на найвищому рівні. Та водночас вона завжди поруч зі мною в усіх бізнесових справах, у проєктах, у подорожах, у випробуваннях.
– А хто Світлана за гороскопом?
– Вона – Левиця. Але якщо ви уявили собі владну жінку, яка прагне бути в центрі уваги, то це зовсім не про неї. У Світлани інша сила – внутрішня, шляхетна, спокійна. Вона вміє залишатися собою у будь-якій ситуації, вміє сказати і вміє змовчати. У неї завжди є власна думка – виважена, іноді несподівана, але завжди подана тактовно, з тією м’якою мудрістю, яка обеззброює. У характері Світлани дивовижно поєднуються рішучість і ніжність, вогонь і вода.
Я за гороскопом Рак. За знаком і, мабуть, за суттю теж. Іноді буваю надто емоційним, вимогливим. Вона завжди вміло приборкує ці мої «спалахи вогню», щоб нікого не обпалило. Коли заспокоююсь, то нерідко приходить розуміння: вона мала рацію і дякую їй за розуміння. Так і живемо, не просто в парі, а в гармонійному тандемі. Ми разом завжди. Кожну хвилину. Глєб уже виріс. Він студент двох вишів – Київського інституту міжнародних відносин, де опановує міжнародну економіку, і заочно – історичного факультету в Центральноукраїнському університеті. Він іде своїм шляхом, проте поділяє наші захоплення: краєзнавство, мистецтво, створення музею міста. Ми не тиснемо на нього, не опікуємо надміру, просто підтримуємо. А це, повірте, дає молодій людині відчуття внутрішньої свободи. І в цьому також велика заслуга Світлани.
Та досить вже гороскопів, краще розповім вам один кумедний епізод…
Якось святкували мій день народження. Ювілей. Я святкую виключно ювілеї – кожні п’ять років. Серед запрошених і мер Світловодська Геннадій Френкель. Виходить він до зали з величезною тацею варених… раків. А вони, уявіть собі – гігантські, червоні й досить жваво порухаються на тій таці! Гості дивуються, я також. Френкель, звісно, непорушно тримає паузу, потім проголошує тост, а на закінчення додає:
– Шановні, прошу зрозуміти алегорію: варені раки на таці – це ми, а от живий рак тут тільки один – Цуканов! Він той, хто постійно занурюєтьсяу все, хто не дає застигнути, хто ворушить усіх нас!
Виявилося, що під варені, він поклав одного живого велетня. Він усіх і ворушив. Було весело. І, треба сказати, що Геннадій Френкель мав рацію: я справді люблю “ворушити”- людей, ідеї, проєкти, життя.
– А якби була можливість щось повторити у своєму житті, що б це було?
М.Ц. Родинні подорожі. Коли ми тільки побралися зі Світланою, то започаткували сімейну традицію: збирати родичів із обох боків і вирушати у мандрівки. Подорожі тривали кілька днів – три, п’ять максимум, але за ці дні ми встигали багато побачити й відчути. Ми мандрували Україною – Вилкове, Білгород-Дністровський, Формушика-Нова, … Це були не просто поїздки, це було пізнання краси, історії та одне одного. Та головне у цих поїздках – відчуття родинної єдності. Після таких подорожей здавалося, що родина стає ще міцнішою.
А потім… померла мама. Діти виросли. Ковід, війна, інші обставини… І ця прекрасна традиція поступово зійшла нанівець. Але я не втрачаю надії, мрію, що ми знову зберемося гуртом і рушимо в дорогу. Як колись.
– У вас є фірмова страва? Поділитесь рецептом?
– Безперечно. Мій коронний номер – це борщ. І не просто борщ, а борщ з характером! (Сміється).
Перше правило: не шкодуйте м’яса. (Сміється). Дійсно треба два види – яловичина й свинина. Спочатку варимо яловичину з морквою та цибулею, довго, на повільному вогні. Потім проціджуємо бульйон і додаємо до нього сиру свинину й варимо ще з годину разом з яловичиною. І тільки потім закладаємо овочі. Картоплю, буряк, моркву, капусту, спеції. Бажано, щоб все було свіже, найкраще – домашнє. Та головне – готувати з душею.
А ще я маю таку кулінарну пристрасть – люблю засолювати рибу. Моя червона рибка має неабиякий успіх у рідні та серед друзів. Рецепт простий, але старий, ізмаїльський. На кілограм риби беру стакан солі й ложку цукру. Для засолювання краще брати велику рибину. Потім – нарізати її на шматки, ці шматки ретельно натерти сумішшю солі з цукром, скласти у скляну або емальовану ємність і – під гніт.Залишити так на 12 годин. Потім промиваємо, підсушуємо на паперових рушниках й – на 2 години в морозилку. Потім можна споживати. Смачно, ніжно, без шкідливих добавок.
– Чудово! А що, на вашу думку, тримає родину разом у важкі часи?
– Насамперед – любов і повага. Якщо є довіра, взаємопідтримка й бажання зберегти тепло – родина витримає будь-які випробування. Але любов на першому плані.
– Франсуа де Ларошфуко казав: «Любов — це привид. Усі про неї говорять, але ніхто насправді її не бачив». Ви згодні?
– Ні. Я не згоден. Бо я бачу любов. Я живу в ній. У нашому домі вона є. І майже всі, хто бодай раз бував у нас, казали: «У вашій оселі живе любов». І я це відчуваю кожного дня у погляді Світлани, у наших спогадах, у плануванні майбутнього, у розмовах із сином. Для мене любов – це не привид. Це – суть нашого життя.
– А дружба? Вона також має місце у вашому житті?
– Так, безперечно. У моєму житті є невелике, але справжнє коло друзів, людей, яким я довіряю, які завжди поруч. Ми разом не тільки радіємо, але й підтримуємо одне одного у важкі хвилини. Вони часто бувають у нашому домі, і кожна така зустріч – це тепла розмова, цікаві ідеї, якась спільна справа, а якщо узагальнити, то просто – бальзам для душі.
Але якщо говорити про найглибшу, найвірнішу дружбу, то це – Світлана й Глєб. Це більше, ніж родина. Це – мій тил, моя опора і моя безумовна впевненість у завтрашньому дні.
– Миколо Миколайовичу, російська агресія змінила долю й світосприйняття кожного мешканця України. А як війна змінила ваше життя, життя вашої родини?
– Ви знаєте, коли я починав доросле життя, був комсомольським лідером, я навіть, уявити не міг, що така трагедія колись може відбутися. Тоді розмови йшли про тотальне роззброєння й здавалося, все йшло до того, що завдяки спільним зусиллям «людей доброї волі» незабаром запанує мир на усій планеті. Я ніколи не думав, що колись буду писати не про любов, не про весну чи сонце над полем, а про те, як бомблять рідні вулиці, як гинуть діти, як матері шукають і не можуть знайти навіть тіла своїх загиблих на полі бою синів.
Ще у 1995-му, до 50-річчя Перемоги, я написав вірш, що починався словами:
«Мы в мирной тишине рожденные,
Ну что мы знаем о войне…»
Тоді мені здавалося, що війна – це далекий досвід поколінь. А сьогодні ми живемо у ньому. Щоранку – новини про зруйновані житлові будинки, школи, лікарні, про кількість уламків зброї, що лягли пройдешній ніччю на нашу святу українську землю, про обірвані в одну мить життя…, а поряд з цим – суто людські маленькі (у масштабах трагедії) й великі (у форматі людського життя) події – народження трійні у пологовому будинку, відкриття виставки картин, гастролі народного хору, або – випускник середньої школи з Херсону пройшов НМТ на 200 балів… Війна і Мир. Повсякденно і повсякчасно. Дрони над головами, раз-по-раз сирени, безцінні години життя – в укриттях… Важко витримати, неможливо змиритися.
Наша родина серед тої більшості, хто не складає руки, вірить у Перемогу й робить все для її наближення. Ми адресно допомагаємо воїнам ЗСУ – передаємо ліки, речі, гроші. Наші виставки,благодійні заходи, робота з дітьми – це також допомога фронту. Зараз багато уваги приділяється арттерапіії, і у цьому вимірі наша галерея є саме тим простором, де відбувається відновлення душі, а через душу – й тіла. І це – вже перемога. Мудрі люди кажуть, що якщо робишь добру справу, то не розголошуй про це. Господь усе бачить.
– Чи вірите ви в долю?
– Так, я вірю в долю. Не у фатум, не як у щось наперед визначене й незмінне, що «само якось станеться». Для мене доля – це шлях, що відкривається перед тим, хто наважується йти, це стежка, яка з’являється під ногами того, хто рухається.
Те, що ми із Світланою зустріли одне одного – це теж, гадаю, була доля. Але не випадкова. Ми довгі роки, навіть не усвідомлюючи того, йшли один до одного, змінювалися, дорослішали й у вирішальний час обидва зробили крок назустріч, вона – мені, я – їй, а у цілому – назустріч долі, що об’єднала нас.А коли ти зробив правильний вибір,то з’являються сили. Події. Люди. Ніби саме життя схиляється, щоб підтримати тебе, щоб дати знак: «Так, ти вийшов на правильний шлях».
Я не знаю, чи я знайшов свою долю, чи вона – мене. Але я відчуваю вдячність. За все: за радощі й випробування, за тих, кого люблю, за можливість творити, любити, вірити, жити.
І найголовніше – я не зупиняюсь. Доки б’ється серце – я йду. Вперед. До нового дня. До нових відкриттів. До нового себе. Бо життя – це рух. А рух – це свобода. І, можливо, саме в цьому і полягає моя справжня доля.
Олена БАРАНОВА
