Таку назву має програма, з якою нещодавно у залі обласної філармонії виступала відома родина віртуозів зі Львова – Остап, Ольга, Роман, Назар та Андрій Шутки. Після концерту усі слухачі, певно, усвідомили: якщо є талановиті батьки, природа не завжди відпочиває на дітях.
А перед концертом вони люб’язно погодилися дати інтерв’ю нашому кореспонденту, який спочатку звернувся до наймолодшого Андрія.
– Яким інструментом ти володієш?
– Віолончеллю.
– Скільки років навчаєшся і у кого?
– Три роки. Мама мені викладає. Я вивчив уже багато творів, але усіх авторів назвати не можу. Ну, пам’ятаю концерт Гольтермана, «Тарантела» Магуайєра, «Менует»…
Ті ж запитання до Назара:
– Я граю на скрипці вже дев’ять років. Навчаюся у спеціалізованій музичній школі у Львові. Сьогодні буду виконувати етюд Винявського номер чотири з опусу вісімнадцять, варіації на тему Тартіні Крейцера.
– Що для тебе твій інструмент?
– Скрипка – моя майбутня професія. І коли я чую це слово, воно асоціюється зі скрипкою Страдіварі.
Тут у бесіду включився Роман:
– Я навчаюся в одинадцятому класі Львівської музичної школи імені Крушельницької. Граю на фортепіано, пишу власні твори, вже записав два альбоми. Цього року буду вступати у консерваторію.
У цей час після репетиції у гримерну ввійшла їхня мама, відома віолончелістка Ольга Шутко.
– Розкажіть, будь ласка, про свій унікальний інструмент.
– Це як доля… Він має ім’я. Конкретно цей я називаю Марфа. Певно, тому, що є асоціація з «Царской невестой», є така трагічна опера Римського-Корсакова. Віолончель старовинна, їй триста років. Вона зовні не дуже показна, але звук у неї прекрасний і душа її прекрасна. Є ще один інструмент, але він поки що не отримав назву. Гадаю, швидше за все, він носитиме чоловіче ім’я – французьке або італійське, бо він такого шляхетного походження.
– Ваші діти одразу пішли по стопах батьків чи їх треба було вмовляти, напучувати?
– Вони здібні, але й донині іноді треба робити якісь паси, щоб наставляти їх до праці, тому що кожен день їм задають багато вправ, треба навчити їх думати, що багатьох дітей відлякує від академічного мистецтва. Це ж не те, коли ти поскакав, покрутився під фонограму – і ти вже “зірка”. Тут треба багато самому думати і заглиблюватися у зміст твору, який виконуєш. У цьому сенсі потрібні умовляння і переконання, щоби робота йшла постійно, планомірно, без ривків і зупинок.
– Тобто серйозних проблем не виникає?
– Ні, не виникає. І це, певно, тому, що діти живуть у цьому, постійно їздять з нами, їм подобається така атмосфера. Сильно вмовляти їх не треба.
– Окрім музики вони, можливо, полюбляють спорт, гуляють з друзями?
– Гуляють, займаються. Ромчик захоплюється футболом. Минулого серпня навіть руку пошкодив, місяць ходив у гіпсі. І то ми дуже тяжко переживали. Назарчик захоплюється їздою на трюковому самокаті. Андрійко – усім потрохи – і самокатом, і футболом, і велосипедом. А в основному він бігає й усіх звеселяє. Він найбільш рухливий, наш “енерджайзер”, не дає нам заіржавіти.
Нарешті до розмови приєднався голова родини, талановитий скрипаль Остап Шутко.
– Таким повним родинним складом ви виступаєте вперше?
– Ні, ми вже давно виступаємо разом. І цю програму ми вже не раз грали в інших містах. Але сподіваюся, що кропивничани, котрі прийдуть на концерт, впевняться, що такої сім’ї вони ще не бачили. Адже всі тут грають дуже добре, віртуозно.
– І де ви встигли ще побувати?
– О, ми об’їздили майже всю країну. Останній концерт був у Хусті, там відкрили новий театр. Наступний буде у Миколаєві.
– Чи займаєтеся ви благодійницькою діяльністю?
– Колись у мене був такий проект «Музичні вечори Остапа Шутка», талановиті діти брали участь у тих концертах і отримували стипендії. Тепер деякі лауреати моєї стипендії вже стали успішними музикантами. Тобто вона фактично стала стимулом для них поїхати кудись і вчитися далі. Нині ми займаємося благодійницькою діяльністю, але тихо.
– Чи даєте ви концерти у прифронтовій зоні?
– Так. Ми виступали у Бахмуті для військовослужбовців 74-ї бригади.
– Як ви розподіляли і вирішували, кому з дітей на якому інструменті грати?
– Ми відштовхувалися від того, що вони не повинні між собою конкурувати. Нехай конкурують з іншими. Ми виходили з того, що діти повинні один одному допомагати. Хто з них кращий, час покаже. Поки що найуспішніший Роман, бо він найстарший, йому все-таки шістнадцять років. У нього є такі технічні прийоми, які взагалі не використовуються іншими піаністами. Він записав новий диск «Piano Energy», отримав стипендію Президента України для молодих митців. Назар, до речі, теж виграв не один міжнародний конкурс. Диска у нього поки що немає, але та кількість концертів і творів, які він опановує і виконує, вражає. Не думаю, що хтось інший в Україні має такий репертуар. Я, наприклад, у його віці так багато не грав і у таких серйозних аудиторіях не виступав.
– А про що ви мріяли у його віці?
– Коли я слухав відомих музикантів, які приїздили до Львова, думав, ну, вони так добре грають, тому що дорослі, і коли я виросту, також буду добре грати. А коли до нас у школу приїздили виступати талановиті діти з Києва, Одеси, Дніпра, Харкова, це було значно більшим стимулом для мене добре займатися музикою і домогтися максимальних результатів.
– Як ви формували програму «Неперевершені»?
– До неї входять і класичні твори, але такі, щоби не відлякати невибагливу публіку, і твори розважального плану, хоча це теж академічна музика – більш радісна за звучанням, це і музика до кіно, і народні мелодії. Але кожен з нас буде окремо виконувати щось насправді віртуозне, це ж наша «фішка».
Роман ЛЮБАРСЬКИЙ
P.S. Варто зазначити, на концерті було все: і віртуозна гра, і комунікація з публікою, і гумор, і лотереї, і якась особлива домашня атмосфера, коли слухач почувається, як найбажаніший гість на сімейному святі. А створила його у той негожий холодно-дощовий день родина віртуозів Шутків – усі разом і кожен окремо.
