Переміститися містом з точки А в точку Б – здавалося б, що може бути простіше, ми всі щодня це робимо. А тепер спробуйте зробити це із заплющеними очима. Страшно? Завдання ускладняється чи стає непідсильним? А це повсякденне життя людей, які мають проблеми з зором. І потенційна реальність для всіх, адже від втрати зору не застрахований ніхто.
Днями ГО «Спілка незрячих Кіровоградського УВП УТОС» провела круглий стіл на тему доступності до соціальної інфраструктури міста. Найцікавішою частиною заходу став вихід «на місцевість». Директор КП «Електротранс» Олександр Луценко і голова
Громадської ради при міськвиконкомі Леонід Лузан з темними пов’язками на очах та білими тростинами пройшлися від приміщення УТОС через двір на зупинку по вул. Великій Пермській та спробували «зловити» громадський транспорт. Їх супроводжували учасники ГО та журналісти, однак враження в обох однозначні: повна дезорієнтація, купа перешкод на шляху, неможливість розпізнати, який транспортний засіб під’їхав, де став і чи можливо в нього сісти. Тролейбус №5 з’явився за розкладом і мав би через увімкнене назовні озвучування сповістити про це, однак чомусь приїхав «мовчки». Начальник КП «Електротранс» зробив зауваження водієві, і той увімкнув озвучку. А тепер уявіть, що під’їжджає маршрутка! Впізнати її за звуком неможливо, взнати номер теж, як і її розклад, адже про GPS там не чули. Є універсальний метод – звернутися до перехожих. Але це ж не вихід! Люди з інвалідністю не мусять постійно просити оточуючих про допомогу. Інфраструктура міста має бути такою, щоб кожна людина – належить вона до маломобільних груп населення чи ні – могла самостійно пересуватися вулицями, користуватися транспортом, послугами магазинів, аптек і банківських установ, а не «делегувати» це комусь чи постійно бути в ролі прохача.
Центр Кропивницького вражає не лише розбитими тротуарами, засиллям МАФів, стихійної торгівлі та виносної реклами (це все перешкоджає нормальному пересуванню), а й відчутним звуковим забрудненням. За словами людей з інвалідністю по зору, легше піти в обхід, більш довгим маршрутом, аніж ризикувати на цих ділянках. Реклама лунає звідусіль, натомість виокремити у цьому суцільному звуковому потоці звук світлофора або зовнішнє озвучування транспортних засобів майже неможливо. Якщо в інших містах всі або більшість світлофорів з «озвучкою», то у нас їх аж три і ті працюють з перебоями. А тепер подумайте, як незрячій людині зрозуміти, яке горить світло.
– Звукові світлофори стануть у пригоді всім: і людям похилого віку, і дітям. Є місця, де вони просто необхідні, – наприклад, біля Старого автовокзалу, де великий перехід, а поруч один з недорогих ринків міста, куди їздять у тому числі й люди з вадами зору, – каже Валентина Раєва, голова міської ГО УТОС. – Або ось недалеко від нас вулиця Кропивницького – чотирисмугова дорога і неозвучений світлофор. Ми попросили озвучити світлофор на головному перехресті – біля ТЦ «Депо». Хтось поскаржився, буцімто він надто голосний, – і звук вимкнули. Але нам два з половиною роки розповідали, що він поламаний і відремонтувати його не можна. Потім поновили з так званим цвіркуном. Можливо, в місті просто треба менше голосної звукової реклами – і тоді світлофори стане добре чути і їх не треба буде вмикати так гучно? Він же не працює вночі, спати нікому не заважає. Однак для незрячих людей він життєво необхідний.
Також пані Валентина каже, що Кропивницький – чи не єдиний обласний центр, де взагалі немає сенсорної плитки.
– Плитка має різний рельєф, що дозволяє орієнтуватися – куди повернути, де буде світлофор чи перешкода абощо, – розповідає жінка. – У нашої організації є проєкт «Подорож без кордонів». Наші дівчата були в цьому році у Залізному Порту, а ще їздили до Львова, Запоріжжя, Києва. Ми вже побували у багатьох містах і знаємо, де є тактильна плитка, де є озвучені світлофори, транспорт. Є навіть райцентри (Нікополь, до прикладу), в яких усі маршрутки з озвученим зовнішнім супроводом.
«Нічого для нас без нас!» – таке гасло вже не один рік діє в цивілізованих суспільствах. У нас же, облаштовуючи об’єкти інфраструктури, не вважають за потрібне радитися з людьми з інвалідністю. Приміром, на зупинці по вул. В.Пермській спочатку зробили височезний бордюр – а це ж буквально місце концентрації людей з вадами зору, бо вони найчастіше користуються саме цією зупинкою! Щоправда, потім бордюр «поклали», однак він все одно відчутний. Та й по всьому місту купа незрозумілих бордюрів і сходинок, які аж ніяк не роблять обласний центр безбар’єрним. Вони заважають людям на візках та з візками, людям літнього віку, тим, хто пересувається з паличкою або на милицях, та й, за великим рахунком, усім. Доступне безбар’єрне місто – це не забаганка людей з інвалідністю, а нормальна цивілізована практика. Воно потрібне усім, адже кожен з нас – лише умовно здоровий.
Вікторія ШКАБОЙ
Фото Ігоря ДЕМЧУКА
