Відпустка – чудова нагода виїхати десь за межі рідних теренів. І це не обов’язково має бути якийсь «берег турецький» або наше Чорномор’я. Цього разу нас цікавить історична Брацлавщина (сучасна Вінницька область) – зокрема, село Пиків. Тож «НС» знову подорожує.
Довідникові дані доволі обмежені – за ними село засноване в 1590 році (за іншими – в 1540 або 1570 році), має площу трохи більше 27 квадратних кілометрів, через нього протікає річка Пиківка, що впадає у Сниводу. Існують відомості про перебування тут друкаря Івана Федорова та гетьмана Богдана Хмельницького. У Пикові народився всесвітньовідомий письменник, історик Ян Потоцький, твори якого нині є бібліографічною рідкістю. Хоча найвідоміший історичний пригодницький роман «Рукопис, знайдений в Сарагосі» перекладений більш як тридцятьма мовами світу. У свій час Пиків був волостю, районним центром…
Головною «сільською енциклопедією» є створена в 2007 році книга «Історія села Пикова» авторства Володимира Семенця та Олександра Радчука. Більш сучасним варіантом є сайт населеного пункту, що містить настільки багатогранні історичні палітри, що відірватись від читання неможливо. Але наша мета – все ж мандри. Втім, шлях виявився доволі неблизьким –спочатку потягом до Києва, звідти іншим потягом до Вінниці, а звідти з Центрального автовокзалу Вінниці прямим рейсом власне до села.
Пиків є найдавнішим поселенням на території Брацлавщини і разом з селами Янів (нині Іванів), Мізяків та Гущинці входить до складу сучасного Калинівського району. На його теренах знайдені пам’ятки жаботинської, трипільської та черніяхівської культур, сліди перебування скіфів, сарматів та кімерійців. Але більш відомим Пиків стає в епоху Великого князівства Литовського та козацькі часи. Зокрема, видатний український історик Михайло Грушевський у своїх історичних дослідженнях висловив думку, що першого відчутного удару монголо-татарським ордам завдали не росіяни на Куликовому полі в 1380 році, а саме українці-русичі й білоруси під проводом литовського полководця Ольгерда Гедиминовича в 1363 році, і саме на Поділлі, на річці Сниводі, де три татарські хани – Кочубей, Кутлубук і Дмитро – поклали свої голови. За свідченням літописця «Хроніки литовсько-жмудської», битва об’єднаних слов’янських народів з монголо-татарами відбувалася на Поділлі, де є річка Снивода. Переконливим свідченням цьому є той факт, що Снивода знаходиться поряд з сумновідомим Чорним шляхом, що починається від Перекопу і йде до Умані і Дашева, звідти через Липовець – Калинівку на Хмільник і далі до Тернополя і Львова. Літописець згадує про взяття Ольгердом Хмільника. Якби битва відбулася не на Сниводі, а за дві сотні кілометрів східніше на Синюсі, що на Кіровоградщині, то таке взяття Хмільника було б неможливе. Збереглася й унікальна археологічна пам’ятка битви – за кілька сот метрів від Чорного шляху, на узвишші Павлівського поля, з давніх-давен височить курган Велика Могила. Тож Українське Куликове поле знаходиться на Павлівському полі, біля траси Калинівка – Пиків. Внаслідок цієї перемоги Ольгерд відвоював у татар захоплене ними в середині XIII століття Поділля і підірвав могутність Золотої Орди.
Весною 1594 року цим краєм їхав посол німецького імператора Рудольфа II Еріх Лясота, прямуючи до Запорізької Січі, аби завербувати козаків на імператорську службу. Шлях на Січ був тривалим, і посол вів щоденник, де одного дня занотував: « 24 квітня я виїхав з Хмільника і продовжив шлях через дубовий ліс аж до Пикова, досить укріпленого міста з замком, що належав одному литовському вельможі (за деякими історичними джерелами – Філону Кміті Чорнобильському- авт.)». Після виконання імператорського доручення за кілька місяців він повертається з Січі, про що знову нотує: «19 липня. До села Голяки, три милі звідси, через річку Соснову до Пикова, міста з замком, що належав Сапезі з Литви, 1 миля».
В 1569 році згідно з Люблінською унією східна частина Поділля – Брацлавщина – відійшла до Польщі. Старий польський довідник «Польща в XVI ст.» сповіщає, як зростає Пиків: «В 1525 році – це пусті городища, в 1570 р. – це замочок, в 1594 році виросло досить велике містечко із замком». Часто Пиків переходив від одного власника до іншого. У свій час ним володіли: князь Збаразький і литовський вельможа Сапега, Жабокрицькі і князі Друзькі-Горські, Януш Острозький і Сангушко, Любомирські і граф Потоцький. А останній власник, поміщик та полковник у відставці Олександр Сафонов виграв його у карти.
Пиків був приватним містом, а тому польська шляхта не поспішала надавати йому магдебурзьке право і нещадно експлуатувала місцевих жителів. В географічно-статистичному довіднику “Польща в XVI ст.” констатується, що багато сіл в Брацлавському воєводстві, такі як Мізяків і інші, що понад Бугом (всього 18) мали “блага”. Але в цьому списку Пиків і Глинськ не згадуються.
За часів селянсько-козацьких повстань Пиків неодноразово ставав форпостом визвольної боротьби. Так, у 1590 році польський король доручив Криштофу Косинському набрати козаків до війська задля оборони Поділля від татар. Пообіцявши їм за це платню, свого слова не дотримав, чим і скористався Косинський, у серпні 1591 року піднявши повстання, за час якого був обраний гетьманом. Першим захопленим ними містечком став саме Пиків, в місті і замку якого козаки забрали всю зброю і маєтності. За кілька місяців вогонь повстання поширився на всю Брацлавщину і Південну Київщину. На визволеній території були запроваджені козацькі порядки. В історичному романі Миколи Смоленчука «Білі бланкети» відзначається, що сам гетьман Криштоф Косинський зупинився у Пикові, звідки писав листи реєстровцям.
«Напад шляхтичів на обоз занепокоїв гетьмана, він повернув на захід, створивши популярний у низовиків рухомий табір – по боках гармати на возах, а посередині козацькі сотні, рух уповільнився, але йти стало безпечніше. Прямували лівим берегом річки, не думаючи про переправу. У Пикові, маєтку Острозьких, поблизу Вінниці, спинились. Гетьман привів шляхту до присяги і розходився писати листи реєстровцям…
Повстанці стояли в Пикові кілька днів… вийшли з побузьких країв на кордони Волині» -згадував про Пиків Смоленчук.
Не обійшов Пиків осторонь і Северин Наливайко Так, «Польські губернські відомості» повідомляли, що в 1589 році кримські татари напали на Поділля, спустошили землю, захопивши великий ясир. Подільські війська виступили проти татар і могли б відбити українських полонених, але через чвари між Костянтином Острозьким і Янушем Зборовським, цього не сталося. Це викликало обурення серед місцевих жителів, і коли у 1594 році Наливайко повернувся з походу проти татар у Молдовії, селяни і міщани почали проголошувати себе вільними людьми – козаками і громити магнатські та шляхетські маєтки. Пиківчани були очевидцями і учасниками цього повстання, про що згадував Дмитро Яворницький в «Історії запорозьких козаків»: «В 1596 році у Наливайка було більше тисячі козаків, з якими він направлявся через Острополь в Пиків, не зупиняючись ні вдень, ні вночі. Польський гетьман Станіслав Жолкевський змушений був дати відпочинок виснаженому швидкими переходами війську і прийшов у Пиків на дві години пізніше, ніж відійшов з Пикова Наливайко.
Козацький ватажок з Пикова вирушив до Брацлава дуже організовано, маючи при собі 20 гармат, багато гаківниць, ще більше пороху, ядер і куль. В Пикові Жолкевський взнав, що Наливайко перед тим, як рушити на Брацлав, відправив туди свого посланця з проханням надати йому підмогу. А тому вирішив перешкодити цим планам. Він діждався в Пикові підкріплення нових загонів, підлікував покалічених коней і наздогнав Наливайка під Прилуками. Зазнавши поразки, С. Наливайко змушений був відійти до Білої Церкви».
Архівні дані свідчать про те, що і легендарний Богдан Хмельницький, гетьман України, який очолив визвольну боротьбу українського народу проти панської Польщі, зі своїми військами теж побував у Пикові. Так, у серпні 1648 року він на чолі повсталого козацького війська для рішучого бою з польсько-шляхетською армією зібрав свої загони під Уладівкою та Куманівцями (нині Літинського та Хмільницького районів), звідки рушив до Пилявців, де блискуче розбив ворога. А у червні 1649 року, готуючись до облоги Збаража, Богдан Хмельницький вів свої війська через Старий Животів (нині село Якимівка Оратівського району), Старий Пиків (нині Пиків Калинівського району), Хмільник, і саме під час цього походу в Пикові, на Боржимівці, Хмельницький закопав скарб.
Навесні 1686 року між Росією і Польщею було укладено «вічний мир», що передбачав залишення за Річчю Посполитою Правобережної України. Тож Пиків продовжував перебувати у власності польської шляхти. На початку XVIII століття ординар Острозький передав містечко маршалу Янушу Сангушку, а той в свою чергу дарує Пиків разом з 33 селами каштеляну краківському Антоніну Любомирському. В 1790 році в містечку було 95 будинків, які стояли над річкою Сниводою і були обнесені валами для захисту від ворогів. На валах стояла варта. Через Пиків проходив торговельний шлях, який приносив містечку неабиякий прибуток.
На початку XX століття Пиків був великим селом. Воно складалось з декількох частин, назви яких збереглися в народі до сьогодення – «Місто», «Каміння», «Боржимівка», «Хутори».
Місто було центральною частиною села. Тут жили ремісники-кравці, шевці, шорники, мотузники, а також торговці. Працювали крамниці, олійня, винокурня, корчма. На території сучасного рибцеху був маєток поміщика Олександра Сафонова.
Господар маєтку більше часу проводив за кордоном, а в Пиків приїздив відпочивати. Для цього садиба була прекрасно облаштована. Палац, довкола якого розкинувся затишний парк з алеями, альтанками, фонтанами, купальнею, мав 27 кімнат. Мармурова ванна з садиби Сафонова після перемоги більшовиків використовувалася жителями для напування худоби біля громадської криниці, але в 1981 році була вивезена до київського музею архітектури України. Садибу і парк прикрашали металеві та мармурові статуї і скульптури, створені італійськими майстрами. На металевих статуях левів, які довгий час стояли біля контори рибцеху, стояло тавро, що їх було вилито в Парижі. Сприятливі природні умови, наявність достатньої кількості трудових ресурсів дали змогу поміщику розвинути і добре налагодити місцеве господарство. Було збудовано пивоварний, цегельний заводи, олійню, водяний млин. Став обнесено кам’яним муром, а селом прокладено бруківку.
Не маючи сім’ї та будучи глибоко релігійним, Олександр Сафонов усі зусилля свого життя присвятив будівництву собору, яке розпочалося в кінці XIX століття, а освятили храм у 1903 році на честь благовірного князя Олександра Невського, який одразу ж увійшов в історію як один з найбільших соборів Поділля. Над входом у собор височіла дзвіниця висотою біля сорока метрів. Центральна частина собору мала форму куба та була увінчана великим і п’ятьма меншими куполами. Загальна довжина храму сягала півсотні метрів. Нижня частина собору була викладена з каменю, висота її сягала біля п’яти метрів.
Для спорудження собору були запрошені найкращі зодчі, а для написання ікон – провідні майстри іконописної майстерні Києво-Печерської Лаври. Аби побудувати такий храм, потрібні були великі кошти, тож по навколишніх селах ходили обрані народні посланці і збирали пожертви. Зібрали 100 тисяч карбованців, і ще стільки ж дав Сафонов на внутрішнє оздоблення.
Куполи собору були покриті оцинкованою жерстю. Опалення – калориферне, що на той час було рідкістю. В бібліотеці храму зберігалось багато унікальних церковних і світських видань. Інтер’єр відсвічував позолотою, сріблом, оксамитом. Доріжка до іконостасу була застелена перськими килимами. Дванадцять спеціально обладнаних ніш були місцем поховання вельможних осіб. В одній з них у 1908 році був похований сам Сафонов, який загинув від есерівської кулі. Тіло Сафонова забальзамували і привезли до Пикова. Для участі в похованні зібралося багато людей з навколишніх сіл. Скорботна процесія простягнулася від Янева (залізнична станція Холоневського, куди було доставлено тіло небіжчика потягом) на вісім верст. На дзвіниці собору і церков навколишніх сіл лунав поминальний передзвін.
Поміщик був людиною ліберальних поглядів: утримував лікаря для селян, давав гроші на школу, лікував за свій рахунок калік, самотніх літніх людей, оплачував навчання пиківської молоді в фельдшерських, аграрних, комерційних училищах. Щосуботи організовував народні гуляння, хорові співи, танці. У святкові дні проводив кінні змагання, біг в мішках, різні атракціони. Частував селян цукерками, пампушками і колотухою (страва приготовлена з пряженої сметани та сиру). Любив кумувати при хрещенні сільських дітей, при цьому щедро обдаровував їх подарунками. Не оминав польські, єврейські і навіть циганські весілля. Не гребував і чаркою з рук простої селянки.
В 1937 році на сесії Пиківської сільської ради було прийнято ганебне рішення – розібрати собор на будівельні матеріали для будівництва школи в селі Шепіївка. Ікони храму були частково знищені, а з найбільших виготовили сейф і стільці для сільської ради. Руйнування святині продовжувалося декілька місяців. З усипальниці було винесено і викинуто в рів тіло зодчого собору Сафонова. Втім, за розповідями старожилів, останки не піддавались руйнуванню, і навіть обличчя не змінилось.
Вночі віруючі перенесли понівечене тіло на сільський цвинтар, де таємно поховали його. Хрест на його могилі не мав підпису, бо селяни побоювалися, що могила їхнього добродійника буде знову сплюндрована войовничими безбожниками. Лише на початку 80-х років минулого століття на могильному хресті була встановлена пам’ятна табличка, яка вказувала роки життя і ім’я померлого.
У Пикові на польському сільському кладовищі поховано також відомого цукрозаводчика, одного з піонерів цукрової промисловості на Поділлі Яна Романського. На меморіальній дошці усипальниці цукрозаводчика написано, що він був адміністратором фабрик Шепетівських і Уладівських. Ян Романський був людиною знатною, шанованою і заможною, про що свідчить його усипальниця в Пикові. Труна з прахом Яна Романського знаходиться в спеціально збудованій каплиці. Каплицю у свій час прикрашали три скульптурних зображення, серед яких неушкодженими залишилося лише зображення Матері Божої. На стінах каплиці висить меморіальна дошка з барельєфом Яна Романського та епітафіями від дружини та дітей. Над входом до усипальниці висить родовий герб Романських, на якому зображено підкову, хрест і птицю з каблучкою в дзьобі. На жаль, усипальниця не зберегла свого первісного вигляду. І не так через дію часу, як через невдячних нащадків.
Друга частина села – “Каміння” – нині це вулиця Кам’яна, що розташована на півострові і складається з кількох кам’яних пагорбів. На Камінні був панський фільварок і тут жив управитель. Все Каміння було засаджене панським садом, який простягнувся аж до території нинішньої школи. Північні околиці цієї частини села – це береги великого ставу.
Третя частина – “Ксьонзівка”, пізніше “Боржимівка” – нині це вулиці Зелена, Надрічна і Медична. Вона простягнулася продовж лівого берега Сниводи і сягає жигалівського ставу. Тут жили селяни, що належали ксьондзові. Вони працювали на землі католицького священика, платили податки, виконували різні роботи по господарству. І завжди мали борги. Звідси і назва поселення – “Боржимівка”.
Внаслідок столипінської реформи після революції 1905-1907 років утворилася четверта частина села – “Хутори”, нині це вулиця Миру. Кожен хутір, що входив до цього поселення, називався іменем його господаря. Так виникли хутіри Покорів, Романюків, Маєвського, Фіголя. На кожному хуторі була своя криниця. Назви цих частин села зберігаються й понині.
Перша світова війна 1914-1918 років принесла нові випробування і страждання пиківчанам, бо Поділля було прифронтовим. До війська було демобілізовано майже половину працездатного чоловічого населення. Селян залучали до копання окопів у Старопиківському лісі, спорудження укріплень, до військових перевезень тощо.
В 1916 році біля базарної площі було збудовано громадську вбиральню, яка збереглася до сьогодні. Більше того, вона є найдавнішою в Україні. 
Розташована вона між рибгосподарством та костьолом, з іншого боку дороги. Згадка про неї є на офіційному сайті села, споруда є пам’яткою архітектури Пикова. Доглядають за нею співробітники сільської ради – адже вбиральня стоїть практично у центрі села і нею користуються селяни і донині, якщо виникне потреба.
Майже все село – це історичні пам’ятки. Чотири цвинтарі (з яких два – «національні», єврейське та польське), така ж кількість храмів, що ніби змагаються у власній величі, маєтки колишніх власників і пам’ятки радянського «баракко»… А навколо – неймовірні краєвиди з великими лісовими масивами та каскадами водойм. І хоча населення за останнім переписом становить менше двох тисяч, гостинність селян не має меж. Завітайте, попри таку далечінь – не пошкодуєте. Шляхів вистачить на всіх, а ми мандруємо далі.
Максим ГУЦАЛЮК, фото Олени ЗАЗИМКО
