Кажуть, що поет починається з третьої книжки. Це неправда. Поет починається заново з новим віршем, а збірка – то лише підсумок певного етапу, про що свідчив їх автор.
Іван Кучерявий – уродженець мальовничого села Аджамка на степовій Кіровоградщині рік, з якими пов’язав більшу частину свого трудового життя після закінчення Кіровоградського технікуму механізації сільського господарства 1968 року, член кропивницького творчого об’єднання «Парус» і великий життєлюб. А до того він є автором двох поетичних книжок: «Пригорнуся серцем (2020 рік) та посмертну, видану коштом мецената і видавця Віктора Лисенка назвою: «З любов’ю в серці» (2022 рік).
Читав його твори – і згадалися мені поетичні слова іншого поета: «Ні безсмертя, ні смерті нема. Є життя, що судилось прожити».
До свого цьогорічного вісімдесятиріччя річного Іван Іванович не дожив лише два місяці, але й зараз згадую його слова під час нашої минулорічної останньої зустрічі: «Я свідомий того, що життя прожив не марно. І коли доведеться помирати, то не марно помру, бо завжди любив простір, дорогих серцю земляків, улюблену родину життя, незабутніх батьків-трударів, спогади про яких «кружляють наді мною, мов лелеки». І як добре, що нещодавно в приміщенні обласного краєзнавчого музею на черговому засіданні творчого об’єднання «Парус» під орудою невгамовної Олени Надутенко, а цього ще й під час відзначення Дня слов’янської писемності і культури в обласній книгозбірні ім. Дмитра Чижевського присутні вшанували пам’ять самобутнього земляка, який ніколи не відмовлявся від свого минулого.
Другу збірку поезій Івана Кучерявого «заселили» понад сотні тематичних творів ліричного, патріотичного звучання, які мають інший розмір, іншу строфіку, іншу тональність, однак в більшості з них продовжується авторська думка про довгу дорогу життя, про кінцеву мету, про те, що чекає тебе там, за обрієм, великою сльозою за втраченою коханою дружиною, яка пішла засвіти:
«Минає все – і літо і весна,
Згасає ранок, в ніч лягає днина
Не стане світу і не стане нас
Лише любов залишиться єдина.
Ностальгійними сприймаються читачам знакові рядки Івана Кучерявого, зокрема, в поезії «Плече в плече» про незворотність часового простору для кожної людини, про що намагаємося не задумуватися:
Там, де ходили ми з тобою,
Кипіла молодість в душі.
Та стежка заросла травою,
А рай сховався в комиші.
Про свою всеосяжну любов до найдорожчої для нього в світі людини наш земляк розповідає у щемливих поезіях »Спогад», «Портрет», «Твоя любов», «Молоді літа», «Вічна любов», «Біла хата», «До могили дружини» тощо.
Як дитині війни Іванові випало пережити скрутні роки повоєнної відбудови народного господарства країни, але не зачерствів він серцем за підтримки батьків та вчителів аджамської школи, яку згадував теплим словом разом із теплим літом, павутинням, яке «колисає сонну даль , верби клоняться у тузі, з віт роси летить кришталь» («Мелодія»), А ще дивується, яким чином можна передати на папірці кольори і аромати навколишньої природи. Йому болить, що ця краса з часом стає незайманою, сталою, бо:
Помирає село,
Душку смуток стискає,
Бур’яни між хатин-кладбищ.
Про селян- трударів навіть пам’ять зникає –
Тих, хто світ підіймав з попелищ.
Не аналізуватиму цикл різнопланових гумористичних та сатиричних віршів Івана Кучерявого, який призначенням святим вважав правду говорити в очі, однак прикметною їх особливістю є гостре відчуття автором огиди до нечесного, брудненького, темного. Натомість він воліє бачити людей щасливими і усміхненими в рідній державі, яку любив понад усе: «Я вірю в тебе, Україно! Сильніше станеш ти, пройшовши гарт!
Навмисно не аналізую суть ліричних поезій нашого земляка, бо це те ж саме, що пояснювати в чому «сіль» дотепу. Зрозуміло, може, й стане, аде смішно не буде.
І останнє. За своєю пульсацією думки автора випереджають художню довершеність окремих поетичних творів. Вони не завжди вправні з точки зору мовного довершення, але щирі, правдиві і чесні, а це – головне в його творчості.
Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ,
фото автора
