Затишна зала Кіровоградського обласного, нині академічного, театру ляльок зазвичай сповнена гамірного дитячого галасу і уважних поглядів, перешіптувань та аплодисментів під час вистав. Але я назавжди запам’ятав її тишу в робочу перерву, яку час від часу опромінювало світло театральних софітів, миттєво перетворюючи глибоку темряву сцени з ранку на вечір. Звертаючись до майстра світла Олега Бодашка, просив: «Олеже, зроби ніч», – і на небі сходив тонкий молодий місяць, запалюючи безкінечний дивосвіт зірок, а потім вмикалася світлова гармата і йшов сніг, що заповнював увесь навколишній простір ілюзією майбутніх новорічних свят. І раптом лунав дзвінкий і потужний голос реальності: «Що ви тут робите? В театр бавитеся? Олег, зайди до мене, а Андрію пора в цех».
Слова вимовлялися чітко, з дещо напускною серйозністю і належали людині дивовижної вдачі, ясних мистецьких переконань, проникливого розуму і світосяйної посмішки – головному художнику-постановнику театру Василю Макаровичу Остапенку. Нині би йому виповнилося 85. Завжди чемний, помірно стриманий та лояльний до різних мистецьких проявів, він не був схожим на більшість художників, яких я знав. Строгий костюм, бравурна зачіска, ясна ділова мова. На перший погляд, його образ вкладався в типовий портрет чиновника того часу, але в дійсності – це була лише захисна оболонка, як бронежилет, в умовах дуже ненадійної, сумнівної суспільної думки, яка будь-який творчий крок піддавала беззмістовній критиці, супроводжуючи її надуманими плітками про якісь ворожі прояви щодо радянської ідеології і лялькові дитячі вистави не були виключенням. Окрім того, до театру ляльок, який існував у місті ще з 1939 року, ставилися не дуже серйозно, і лише поява на початку 1970-х років нового художника-постановника – молодого та, як зараз кажуть, креативного Василя Остапенка, його активна діяльність на цій посаді понад 40 років, змінила сталі забобони та упередження на високе професійне визнання роботи театру.
Фундатор лялькового театрального мистецтва в нашому степовому краї, автор художньої сценографії понад півтори сотні вистав, заслужений працівник культури України (1984), член Національної Спілки художників України (1995), Національної спілки театральних діячів України (1974) та Всесвітньої організації діячів театру ляльок UNIMA (1984), лауреат обласної премії в сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна в номінації «національна традиція» (2010) Василь Макарович Остапенко народився 2 червня 1937 року в селі Созонівка на Кіровоградщині. Батько художника, Макар Тихонович, загинув у Другій світовій війні. Мати, Пелагія Данилівна, залишилася з двома дітьми, один з яких, Василь, понад усе мріяв малювати. Після демобілізації з армії став студентом Одеського художньо-театрального училища. По закінченню працював за направленням в драматичному театрі та на телебаченні в П’ятигорську.
І лише наприкінці 1960-х художник повертається до рідного краю у тодішній Кіровоград, де на той час проживала його матуся. Спочатку як фахівця, що мав телевізійний досвід, Василя Остапенка запросили на посаду художника-постановника обласної телестудії, а потім – головним художником лялькового театру, що відкривало велику свободу дій та нові шляхи до реалізації творчих можливостей. Адже художник в ляльковому театрі – одна з головних осіб, своєю діяльністю він визначає мистецьку форму і змістовність п’єси, виступає не лише в якості художника, але і як інженер-механік ляльок та декорацій, і як художник-постановник вистави. Кожна нова театральна постановка потребувала особливих мистецьких підходів до її вирішення і створення образу ляльки – героя дійства. 
Так, для створення образів у виставі «Івасик-Телесик» Василь Остапенко використав мотиви і форми традиційної української глиняної іграшки, а герої вистави «Кіт у чоботях» постали перед глядачами в масках і образах театру французької комедії епохи Ренесансу.
Особливо складною була робота над виставою за п’єсою румунського драматурга Атанаса Попеску «Сонячний промінчик», у якій вперше в практиці обласного театру ляльок використали ляльок-маріонеток, до того ж героїв вистави було лише двоє – мишеня і порцелянова балерина, тож вони мали бути маленького розміру, порівняно з навколишніми предметами, а їхня дієвість, зважаючи на діалогову форму драматургії, мала вирішуватися ще й за рахунок пластики облич. Тому Василь Остапенко розробив понад 40 сценічних образів своїх героїв, і ця творча праця увінчалася успіхом – вистава отримала визнання на багатьох конкурсних фестивальних показах не лише в Україні, але й за кордоном.
Та й сам Василь Остапенко був призером Республіканського фестивалю українського драматичного мистецтва, дипломантом Всесоюзного фестивалю болгарської драматургії в СРСР, Міжнародного фестивалю театрів ляльок «Кришталеві вітрила» в Херсоні, Першого всеукраїнського фестивалю театру ляльок «Лялькова веселка» в Запоріжжі, ХІ Міжнародного фестивалю театрів для дітей «Інтерлялька» в Ужгороді, Шостого міжнародного фестивалю театрів ляльок «Подільська лялька» у Вінниці.
Художні пошуки Василя Остапенка, направлені на збереження класичних традицій мистецтва лялькового театру, в поєднанні з творчим новаторством були відзначені 2010 року обласною премією в сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна в номінації «національна традиція».
Творчі доробки митця зберігаються в українському національному музеї театрального мистецтва, центральному музеї ляльок UNIMA, національному музеї театрального мистецтва республіки Чехія, в музейних збірках у Кропивницькому – обласному краєзнавчому музеї, музеї мистецтв та художньо-меморіальному музеї О.О.Осмьоркіна.
В пам’ять про життя і творчість Василя Макаровича Остапенка на будівлі театру ляльок у 2018 році було встановлено меморіальну дошку, виконану кропивницьким художником, прекрасним майстром скульптури Віктором Френчком.
Андрій НАДЄЖДІН,
заслужений художник України,
мистецтвознавець,
провідний науковий співробітник
художньо-меморіального
музею О.О.Осмьоркіна
