Володимир Курбатов – не просто знана фігура на Кіровоградщині. Він – справжній символ ПрАТ «Швейна фабрика «Зорянка», адже з його ім’ям працівники пов’язують його становлення і розвиток. Завдяки його розуму, серцю і рукам, тут усе крутилося і рухалося вперед. Наша розмова із легендарним, багаторічним директором «Зорянки» про непрості, але цікаві роки його діяльності. – Чим для Вас була і залишається фабрика?
– Це моя душа, доля, Богом обране робоче місце. З нею, з її колективом розвивався, набував досвіду, майстерності. Прийшов на фабрику у далекому 1957 році робітником. Працював прасувальником (була така посада). Привела мене на роботу бідність. Закінчив 8 класів, і треба було заробляти на життя. Тут працював мій батько і замовив за мене словечко. Через кілька років мене як передовика виробництва направили в інститут легкої промисловості, там отримував стипендію від підприємства. Після закінчення інституту з червоним дипломом мене залишали в аспірантурі, але я повернувся на рідну фабрику і став головним інженером. Хочу сказати, що я ніколи не соромився чорнової роботи. І коли навчався, і коли скрута була після одруження, ночами відпрацьовував і вантажником, і охоронником. Це була моя школа життя.
– Мені доводилося спілкуватися з багатьма ветеранами праці фабрики, і всі вони відгукуються про вас як про особливого, людяного керівника. Ким для вас був і залишається колектив «Зорянки»?
– Це моя професійна сім’я. Будучи директором, я величезне значення приділяв кадровій роботі. Люди для мене були найголовнішою цінністю. Без них я – ніхто, вони сформували з мене директора. Як у свій час до мене придивлялося керівництво, так і я відчував людей, виділяв тих, хто мав золоті руки, був відданий роботі і зацікавлений у її результаті. Запрошував їх на бесіду і пропонував навчатися у технікумі чи інституті. І більшість з них дослухалися до мене і стали дипломованими працівниками. Я розумів, що це треба для людей, і підштовхував їх до навчання.
Щодня о 7-й годині ранку я був уже на роботі, робив обхід цехів. Для мене було важливо, щоб люди починали робочий день з гарним настроєм. Коли бачив когось із сумним обличчям, цікавився домашніми справами. Колектив «Зорянки» – жіночий, тож до нього був особливий підхід. Міг пожартувати з ними, і вони мене підбадьорювали. В колективі завжди була приязна атмосфера. Я й досі в записничку зберігаю дати народження ветеранів праці. Вітаю їх із цим днем. Іноді вони самі про нього забувають, а я нагадую і підтримую їхній життєвий тонус.
Ніколи не забуду відданості колективу. Колись виникла складна ситуація – італійській фірмі потрібно було терміново виконати замовлення. Відтермінування не проходило. Я прийшов в цех і сказав, що готовий стати на коліна перед швачками, тільки щоб вийшли на роботу у вихідні. Вийшли усі як один. Інший зворушливий випадок. Коли приватизували фабрику, знайшлися ділки, які хотіли прихопити її частину. Жінки стали на прохідній і не пускали їх на територію. Ті все-таки прорвалися на збори, обіцяли людям золоті гори, у тому числі зарплату (тоді була затримка), просили поміняти директора. Колектив був категоричний. Ті зайди ледве ноги понесли від фабрики. А приїздили з мішками грошей, гадали, що всіх можна купити. Цю відданість працівників ніколи не забуду.
– Усі зміни, які відбувалися на фабриці, безумовно, пов’язані з вашим ім’ям. Назвіть найбільш значимі здобутки того часу.
– Мене дев`ять разів обирали директором. У 1973 році мене направляли на деякий час «на прорив» на швейно-галантерейну фабрику. Коли я повернувся, мені багато чого не подобалося на «Зорянці». Я зрозумів, що потрібні зміни, а для цього треба приймати вольові рішення. Дехто зі мною не погоджувався, але, здебільшого, я зустрів підтримку, особливо серед молодих працівників. З ними й почали, можна сказати, революційні, перевтілення. Взяли курс на соціальний розвиток. Великою проблемою – через черги – було для молодих мам влаштувати дітей у дитсадок. Ми оперативно добудували корпус до сусіднього закладу і поступово вирішили цю проблему. Враховуючи складні умови роботи, вирішили подбати про повноцінний відпочинок. На Обознівському водосховищі і на березі Чорного моря побудували бази відпочинку з чудовими умовами. У Трепівці звели один із кращих оздоровчих таборів для дітей. Відремонтували за вищим розрядом гуртожиток, облаштували спортивний зал. Багато уваги приділяли харчуванню. Підібрали фахівців, які уміли не тільки смачно і різноманітно готувати, а й робити заготівлі на зиму. До речі, ми завжди, заготовляли для працівників овочі на зиму. Так економили людям час і робили їм приємне. У нас не було другорядних питань – займалися буквально усім. Наприклад, непривабливий вигляд мала Дошка пошани – обновили, роками лежали відходи дров і вугілля – прибрали… А 1 квітня 1977 році я став генеральним директором Кіровоградського виробничого швейного об’єднання.
– Здавалося, усе налагоджувалося, фабрика розвивалася… І раптом – розпад Союзу. Як Ви пережили цю сторінку історії?
– Це був жах, адже усі напрацювання, зв’язки летіли шкереберть. Ми були зорієнтовані на державне замовлення. (Наше підприємство було найбільшим із випуску костюмів хімзахисту). Обвал був страшенний. У нас – гори костюмів, а збути нема куди. Довелося скоротити багатьох людей. Більше півроку оговтувалися. Я тоді мало бував на фабриці, більше мотався у пошуках зв’язків, ринків збуту. Тоді було спрямування на іноземні фірми, і ми почали налагоджувати співпрацю. Але на нашому допотопному обладнанні важко було пробитися. І ми взяли на фірмі в кредит на 270 тисяч доларів технологічне обладнання. Життя почало налагоджуватися, до нас повернулися люди. А коли, років через п`ять – сім, ми стали на ноги, щороку оновлювали обладнання. Іноземні партнери про мене тоді говорили: «Курбатову можна довіряти». Авторитет тоді багато важив. Почали співпрацювати з Німеччиною, Італією, Голландією, Францією та Англією, шили брендовий одяг. Тобто відродили славу фабрики. Вшановували передовиків, перемагали у професійних конкурсах…
– Ваші праця і відданість справі гідно відзначені. Які нагороди для вас найцінніші?
– Усі нагороди для мене важливі, з кожною пов’язаний певний етап звершень. Маю два ордени «За заслуги», Почесну грамоту Президії Верховної Ради України, я – заслужений працівник легкої промисловості України, навіть знак «За соціальне партнерство» від профспілок маю. З особливою теплотою сприйняв присвоєння мені звання «Почесний громадянин Кропивницького».
– У 2013 році ви завершили трудову діяльність. Яке воно, життя на пенсії?
– Цілком нормальне. У русі. У свої роки я пробіг 17 марафонів – понад 42 кілометри кожен. Живу у невеличкому батьківському будинку – палаців не нажив. Маю 6 соток присадибної ділянки. Залюбки займаюся садівництвом-городництвом. Мама дуже любила троянди, тож у мене росте 70 кущів цієї краси. Заняття є постійно. Щодня роблю динамічну зарядку. Маршруток не визнаю. За покупками ходжу пішки. Це можливість і зміцнити здоров’я, і подовжити роки, і помилуватися довкіллям. Люблю життя, дорогих серцю людей. Для повного щастя треба дочекатися миру.
Розмову вела Марія ІВАНОВА
Репліка до теми:
Продовжуючи тему співпраці профспілки і адміністрації, хочу сказати, що мені пощастило працювати і з Володимиром Іллічем Курбатовим, і з Вірою Олексіївною Пустовіт, наразі тісно працюємо з Любов`ю Володимирівною Надєїною. Завжди знаходити спільну мову, точки дотику та варіанти вирішення різних питань, яких буває дуже багато, адже колектив великий – це на «Зорянці» добра традиція. І навіть в цей нелегкий для всіх нас час ми будемо продовжувати добрі справи та гідні починання своїх шанованих попередників, які творили чудову столітню історію нашого підприємства. Дуже хочеться згадати всіх, хто очолював профспілкову організацію у минулі роки: Ріоріта Яківна Ямпольська, Марія Олексіївна Волчкова, Антоніна Савелівна Ковальова, Тамара Іванівна Глибенко, Раїса Павлівна Гейко, Валентина Володимирівна Алексеєнко, Наталія Петрівна Грозенко, Любов Володимирівна Бережанська, Інна Борисівна Чижик. Та побажати злагодженому колективу «Зорянки» та нашим почесним ветеранам у День легкої промисловості та 100-літнього ювілею підприємства добра, злагоди, процвітання, подальших творчих здобутків, а найголовніше – найскорішого мирного неба над нашою Україною.
Голова профспілки, начальник відділу кадрів
ПрАТ «ШФ «Зорянка» Вікторія ВОЛКОВА
