Яскравим здобутком традиційної української культури є виконавська творчість бандуристів, в якій віднайшла своє втілення національна самобутність українців із притаманною їй духовною та морально-етичною складовою. Розповсюджене по всіх регіонах України та за кордоном, бандурне мистецтво стало відомим завдяки непересічним творчим особистостям, які творили та пропагували його протягом століть. Одним з палких популяризаторів та подвижників бандури в Україні став Віктор Євдокимович Джурджій, який народився 28 квітня 1908 року в селі Березівка нині Заваллівської селищної ради Кіровоградської області.
На першому році життя захворів на золотуху. Тоді батьки не мали можливості вилікувати хлопця, і він втратив 85 відсотків зору. Змалку відчував потяг до музики, співу. Пізніше, коли сім’я жила у Кривому Розі, в 1928 році під впливом гри бандуриста Данила Щербини та за його порадою він влаштувався на роботу опалювачем при будинку селянина та – тут же – в ансамбль бандуристів. Тут доля звела його з відомим віртуозом гри на бандурі, цимбалах, сопілці педагогом Дмитром Андрусенком. У складі капели бандуристів Віктор Євдокимович вивчав бандурне мистецтво, виступав як соліст.
У 1930–1931 роках навчався в місті Одесі на робітфаці по класу бандури. У навчальному закладі вчили грати і співати тільки революційні пісні. Втім, він мріяв глибше осягнути музичну науку вільного козацтва – думи і пісні, тож розпочинає кобзарські мандри Україною, збираючи народні пісенні скарби. Водночас виступає у сільських клубах. З перших концертів бандурист заполонив глядачів мелодійністю, лірикою та задушевністю виконання, тож його завжди тепло приймали. Ці виступи неабияк зворушували – не тільки жінки витирали сльози, особливо після пісень «Про брата і бідну сестру», «Усі гори зеленіють», а коли слухали жартівливі пісні, всі весело сміялися. Багато щасливих миттєвостей та радісних емоцій подарував він людям. У 1933 році Віктор Друрджій знову працює у Кривому Розі – на радіостанції солістом, викладає співи у школі та керує капелою бандуристів на рудоуправлінні імені Ілліча, навчає грати та підбирати репертуар – старовині козацькі та народні пісні, думи і пісні на слова Кобзаря. Вражений подвижництвом Віктора Євдокимовича, шахтком допоміг придбати для колективу інструменти й українські костюми. Капела мала неабиякий успіх у місті, часто виїздила з концертами на підприємства Кривого Рогу та області. У 1936 році вона посіла перше місце на обласній олімпіаді профспілок металургів, після цього переможці конкурсу поїхали на республіканський огляд до Києва, де посіли друге місце (першого нікому не присудили). Віктор Джурджій тісно спілкувався і товаришував з багатьма бандуристами, що сприяло підвищенню його професіоналізму, збагачувало досвід. На ці роки припадає підйом творчої діяльності талановитого віртуоза, а поява на теренах України такого митця відкрила нову сторінку в розвитку народної творчості.
Його учні-бандуристи з теплотою згадували, як Віктор Євдокимович навчав їх грі. В колективі молодь підібралася талановита, запальна, усі голосисті, гарно співали. Вчитель усіх заряджав енергією, скрупульозно відточував кожен виступ. Тому і проходили вони з незмінним успіхом.
У 1938 – 1939 роках він організував і очолив капелу бандуристів в клубі залізничників станції Старий Оскол, але невдовзі перейшов у Полтавську філармонію. В 1941 році переїхав у філармонію Луганської області керівником ансамблю, де його і застала війна. Ансамбль обслуговував прифронтові смуги, мобілізаційні пункти, шпіталі, підіймав бойовий дух солдатів, які йшли на фронт, вселяв у них віру в перемогу. За участь у виступах колективу Віктор Джурджій був нагороджений грамотою за підписом головнокомандувача Київським військовим округом. У червні 1942 року він разом зі складом філармонії потрапив до оточення… Повернувся до Луганська й відродив капелу у складі 10 бандуристів, з якими їздив на гастролі по області. Після звільнення краю від німецьких окупантів в 1944 році влаштувався в щойно заснований Державний український народний хор імені Г. Верьовки на посаду артиста-бандуриста і працював в Києві до 1947 року.
Віктор Євдокимович захоплював слухачів задушевною лірикою (у нього був лірико-драматичний тенор), влучним гумором. То дійсно були часи, коли пісня допомагала жити й працювати, а зранені війною душі міцніли, сповнювались енергією. Славу бандуристові принесла «Дума про Вітчизняну війну», написана кобзарем Володимиром Перепелюком, яку йому довелося виконувати в Колонному залі Республіканської філармонії в 1945 році. На урочистостях з нагоди возз’єднання України із Закарпаттям Джурджій співав романс Степана Руданського «Повій, вітре, на Вкраїну», який був не лише символом туги за коханою, а й за Батьківщиною. У свій виступ він вклав стільки душі, що глядачі в залі плакали, не соромлячись своїх сліз, і стоячи аплодували. За цю роботу в хорі співак був нагороджений медаллю «За доблесний труд».
У 1953 році вже знову в Кривому Розі при Будинку культури Криворізького металургійного заводу бандурист організував народний хор на зразок хору імені Г. Верьовки в супроводі українських народних інструментів, яким керував 8 років. Колектив мав незмінний успіх, а на республіканському огляді в 1956 році отримав диплом І ступеня, на Республіканському фестивалі молоді в 1957 році – звання Лауреата конкурсу, брав участь у декаді літератури та мистецтва. Віктор Джурджій керував хором «Краяни» під час зйомок фільму «Пісні над Дніпром». Водночас з 1948 року по 1961 рік він – керівник ансамблю бандуристів Віннницької філармонії. Впродовж 1961–1967 років очолював український народний хор у Кривому Розі. Потім переїхав на Кіровоградщину в село Рівне і знову створив колгоспну капелу бандуристів. З 1976 року по 1979-й працював з дитячим ансамблем бандуристок «Зірочка» при Палаці культури Південного комбінату в Кривому Розі. Починаючи з 1979 року, Віктор Джурджій у Тернівському районі очолював український народний хор та оркестр народних інструментів при Палаці культури.
У 1983 році громадськість широко відзначила 75-річчя невтомного пропагандиста кобзарства. За роки невтомної та високопрофесійної діяльності він виховав чимало фахівців-бандуристів, серед яких – талановиті музиканти, педагоги та науковці. Як досвідчений викладач постійно приділяв велику увагу виконавському та педагогічному репертуару бандуристів, невтомно та продуктивно працював над його поповненням та удосконаленням, а популяризація бандурного мистецтва стала важливою ланкою його просвітницької роботи. Автор кількох музичних творів, а також музики на слова Г. Самойленка («Марш шахтарів», «Кривбас коханий», «Край шахтарський» та інші).
Як талановитого митця його відзначали видатний український композитор, хоровий диригент, музично-громадський діяч, фольклорист, педагог Григорій Верьовка та дружина останнього українська хорова диригентка і педагогиня Елеонора Скрипчинська, український хоровий диригент, педагог, народний артист СРСР Олександр Міньківський, видатний український композитор-модерніст і фольклорист Павло Сениця та інші.
Кобзар і організатор кобзарства, заслужений діяч мистецтв України з Добровеличківки Володимир Горбатюк, згадуючи про Віктора Джурджія, відзначав, що звук його бандури – красивий, м’який, ніжний, а для музичних інтерпретацій характерна поетичність, задушевність, чистота тону і точність пальцевої техніки. А ще в його грі завжди була висока культура думки і почуття…
Відомий журналіст-земляк Валентин Сандул назвав його провісником свободи і писав: «…Віктор Джурджій поступово опановував бандурне мистецтво, вникав в ази, все ніжніше звучав інструмент під його пальцями, ставав близьким і зрозумілим для його юнацького серця. А вже в тридцятих роках бандура, як лебедине крило, співала на вітрах і несла з сивих віків голос добра і правди своїй старшій сестрі – кобзі. Він мав гарний голос, його виконання підкоряло дивною м’якістю і теплотою. Звук різнився незвичною пластикою і був насиченим та полум’яним. …Активно пропагував унікальне прадавнє мистецтво – кобзарство, адже кобзарі, ці незламні наші Гомери, впродовж віків невтомно сповідували героїку і незламний дух українців. Сліпі, вони крізь темінь випромінювали світло правди і свободи, гнані проповідували дух боротьби і незалежності, поневолені, виступали проповідниками вольності і доброти.
Своїм учням Віктор Євдокимович говорив:
– Бандура, як серце – сміється і плаче, б’ється долею народною і стогне болями, рокоче акордами слави і живе любов’ю.
Краще не скажеш. Він і сам виступав, і дітей навчав, все робив для того, щоби не загинув той пласт нашої національної культури, без якого Україна і збідніє, і зміліє. Слухачі, колеги і учні його любили не тільки за високий мистецький хист, а й за ту незрадливу і не знищену пісню, яка і нині будить нашу приспану національну свідомість. Ті, кому довелося його слухати, відзначають, що техніка гри була в нього на професійному рівні, голос поставлений, інтонування чисте і завершене».
На його піснях виросло не одне покоління українців, і вони залишаються актуальними особливо сьогодні, підтверджуючи незбориму волю і мистецьку обдарованість української нації. Його талант, де би він не виступав, завжди знаходив відгук у серцях українців, сприяв їхньому згуртуванню. Видатний французький письменник і філософ-мораліст Франсуа де Ларошфуко наголошував, що завдання зробити людину щасливою не входило в план створення світу. А тому такі митці завжди роблять його світлішим, кращим, добрішим.
Віктор Джурджій ставав лауреатом чисельних конкурсів, за вагомий особистий внесок у розвиток, збереження і збагачення української національної культури, багаторічну працю та майстерність і професіоналізм нагороджений орденом «Знак Пошани», медаллю «За доблесну працю в ознаменування 100-річчя з дня народження В.І. Леніна», срібною і бронзовою медалями, Почесною грамотою міністерства культури України, численними грамотами, подяками.
Покинув цей світ Віктор Євдокимович 26 вересня 1986 року.
Валерій РУБІЖЕВИЧ, член національних спілок журналістів і краєзнавців України
