До дня народження земляка.
На те я лірик , щоб запитувать,
Не тільки холодно озватися,
Не тільки лозунги почитувать,
А – дивуватись,
Дивуватися!
Ці поетичні рядки Павла Тичини можуть слугувати епіграфом до поетичної творчості Анатолія Каретного – нашого земляка з села Крупське (зараз Карлівка) Кропивницького району.
Видається, вони співзвучні за змістом із написаними ним у 80-ті роки (цитата мовою оригіналу)
Когда одолевает грусть
И тело сковывает холо,
Я говорю всем: «Я не молод,
Я молодости лишь учусь.
Пізніше ці віршовані рядки переклала українською мовою ще одна наша землячка та журналістка Людмила Макей :
Коли душі тепла замало,
Думок журливих не страшусь.
Моя весна не відбуяла
Я молодості тільки вчусь!
У метрів поетичного слова Володимира Базилевського і Валерія Гончаренка Анатолій Каретний вчився мистецькій ерудиції, поєднанню загальнолюдського, часового і тривалого, майстерного і щирого. Вже тоді, мабуть, усвідомив, що творчість – це коли «душа повинна трудитися». Скрізь і повсюдно.
Анатолію Каретному, авторові восьми поетичних збірок, пощастило, бо він піднесений Ісусом закоханістю у народну пісню, заглиблений в історію українського народу, його традиції та звичаї через особисті уривчасті спогади про рідну хату, обійстя, людей села, про яких згадує теплою усмішкою. У багатьох поезіях наш земляк дякує світлому дитинству, бо в ньому закладено нашу людську основу, бо саме воно вчило нас бути добрими чесними, безкорисливими:
Стоїть замріяне село,
За віком вік – не знає втоми.
Як поцілунок у чоло,
Як погляд діви невідомий.
І Сугоклеї тихий плин,
Що колихає небо синє.
Там журавлів пронісся клин.
Там мати жде додому сина.
Щось таємниче в цьому є
І нерозгадане віками,
Що довго спати не дає.
Анатолій Каретний живе, «як погляд поміж нами». І зараз не засиджується, не тупцює на місці, бо витоки його творчого життя беруть початок у сільській працьовитій родині, від незабутньої матусі, очі якої називає «сонячними » і якій присвячує багато теплих слів:
З проміння сонця вічність спогляда.
В твоїх руках душа моя розквітла
І вийшла мама, зовсім молода.
І кожне слово тягнеться до світла.
Психологічною основою творчості 70-річного ювіляра є віталізм як любов до життя, відчуття його повноти, бажання жити і дочекатися нашої перемоги над росією як винуватиці вторгнення в Україну.
Саме віталізм є основою тематичної тріади, на якій тримається художній й чуттєвий та цілісний світ поета: природа, афористичне осмислення життя, жіноча нота в поезії, любов до жінки. А до того – гармонійне співвідношення його інтелекту і емоцій як важливої риси духовного героя Анатолія Каретного – інженера за фахом, успішного підприємця, мецената, відзначеного високими урядовими нагородами, поета за своїм призначенням на землі.
Ще у сімдесятих роках незабутній Валерій Гончаренко писав про свого колегу: «В емоційних строфах він відвертий, але не брутальний, ніжний , але не альбомно сентиментальний. Іноді іронічний, але не злостивий. Не зриває голос до пафосного крику, а намагається говорити з читачем мовою чутливого серця, ніби запрошуючи його до своєрідного діалогу двох сучасників, іноді змішуючи форми вільного й білого віршів. І це своєрідне «схрещення» дає несподівані результати нового, поетичного бачення».
Якщо ближче познайомитися із книгами поета Анатолія Каретного текстуально, то можна стверджувати, що він насамперед лірик, який має свій голос, творчий почерк. У його поезіях зримо відчувається любов до родинного мікроклімату, а звідти – його віра в любов, віра в щастя людини. У Господа він просить в тяжкі часи війни з російським агресором одного – «добра моїй країні».
Вагомий творчий ужинок Каретного являє собою своєрідну будівлю, що вражає цілісністю сприйняття світу і точністю окремо взятої деталі. У своїх музичних поезіях він легко спалахує – радістю, вдячністю. Цікаво, що він не грає на жодному з музичних інструментів. Але ж звідки у нього ота любов до музики, яка простежується розмірах, строфіці, тональності поезій? Виявилося, що зі школи він має любов до класичної музики. Навіть назбирав в юності сотні зо дві грамплатівок, має записи з улюбленими естрадними та класичними музичними творами. Як результат своєї щирої любові до музики він видав 2017 року книгу поезій «Адажіо». Для автора це не лише музичний термін, а співзвучність світу в центрі якого є жінка як джерело любові та натхнення.
Не аналізуватиму раніш видані збірки творів поета-ювіляра. Бо не можна передати враження « своїми словами» . Це треба повторити слово в слово, як воно поетом сказане. І не треба пояснювати, що воно означає. Бо пояснювати суть ліричного вірша – це те саме, що пояснювати, у чому «сіль» дотепу.
Однак не можу втриматися від недавнього спогаду про презентовану мною в центральній міській бібліотеці імені Володимира Панченка книгу поезій Анатолія Каретного «Лірник». Видана минулого року, вона складається з 120 творів. Я не лише прочитував їх очима, а відчував інтонації голосу автора, зігрітий теплом його доброго від природи серця, яке вміє любити світ в цілому і жінку і дружину зокрема. А ще відзначу органічну цілісність його світосприймання, яка виражається як у пейзажній, так й інтимній ліриці, а останнім часом – ліриці громадянського звучання.
Під час презентації книги «Лірник» мав за честь вручити ювілярові Міжнародну літературно – мистецьку премію імені Пантелеймона Куліша, присуджену за поданням редколегії літературно-мистецького альманаху «Сівач» та його головного редактора Станіслава Новицького, який онлайн привітав нашого земляка з перемогою.
Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ, фото автора
